У мами стався мікроінсульт, бо їй не дозволили подивитися на рідний дім — історія вигнання та повернення кримських татар

Із 18 до 21 травня 1944 року за наказом Сталіна з Криму примусово вивезли все кримськотатарське населення. Їх відправили до віддалених регіонів СРСР у вагонах для худоби, без води, їжі та в повній антисанітарії. Під час депортації та в перші роки у вигнанні загинули до половини всіх депортованих. Їм не дозволяли повертатися додому, а в Криму тим часом стирали все, пов’язане з кримськотатарським народом, зокрема їхні топоніми та історію.

У будинки кримських татар заселяли людей із усієї СРСР, але найбільше — росіян. Про кримських татар розповідали жахливі неправдиві речі, щоби люди в Криму їх боялися та опиралися їхньому поверненню. Будинки й сади, виплекані поколіннями кримських татар, занепадали, втративши своїх справжніх господарів. Традиційні ремесла вмирали разом із їхніми носіями десь у Середній Азії та на Уралі. Витончений мідний посуд кримських татар нові власники здавали на переплавку — бо ж цінний метал. Про кримських татар згадували лише як про «зрадників», намагаючись не залишити жодних спогадів про цей корінний народ Криму.

Але в 1990-х роках кримські татари почали повертатися додому. Будувати нові будинки, закладати нові сади, відновлювати традиції та ремесла, говорити рідною мовою. І розповідати наступним поколінням, що сталось у Криму тоді, 1944-го, і що відбувається на півострові зараз.

Розповідаємо історію 85-річного художника Амета Сеіт-Аметова, який у дитинстві пережив депортацію. Про дім, родину і повернення додому.

«Наш дім має красиві стрілчасті вікна»

Селище Ай-Василь під Ялтою, 1942 рік. Фатіма садить свого внука Амета на віслюка. Перевіряє, чи добре він тримається, — хлопчику немає й чотирьох років. За спину йому вішає невеликий плетений кошик.

Віслюк поволі крокує добре знайомою дорогою — униз, до річки, за якою розкинувся родинний сад. У саду росте просто величезний горіх, який заворожує малого Амета. А ще — кизил. Інжир. Фундук. Виноград. А у дворі кожного дому в селищі — хурма.

У сезон стиглі оранжеві плоди падають просто на землю. У саду Фатіма вириває кілька цибулин на грядках, розбитих тут же, збирає горох і викопує трохи картоплі, щоб приготувати родині обід. Усе складає до маленького кошика Амета, знову садить онука на віслючка — і всі разом неспішно повертаються додому.

Минуло понад 80 років, і Амет Сеіт-Аметов усміхається, коли розповідає про ці поїздки на дядьковому віслюку до саду. Він має не так багато спогадів зі свого дитинства — того мирного, кримського, у збудованому дідом домі. «Я ж був тоді такий маленький, хіба якісь окремі спогади маю, не знаю, чи такі вони важливі та цікаві», — говорить він. І розповідає про той Крим, який був до 1944-го, і який міг би бути, якби не 1944 рік.

Ось Амету роки три-чотири. Надворі — спекотне кримське літо. Разом із сусідськими хлопцями Амет біжить до невеликої річечки, яка стрімко стікає з гір. Річка неглибока, її вода прозора й холодна. Хлопці збирають каміння, щоб перегородити її. Між камінням пхають жмутки трави, щоб уже напевно зробити свою греблю надійною. Так утворюється невеличка заводь, де хлопці купаються. «Це такий теплий спогад», — говорить Амет-ага.

А ось Радіфе, мама Амета, смажить на літній кухні свіжу хамсу. Хлопчик бігає поруч. Раптом він зашпортується і майже падає на вогнище, але мама поряд, вона його підхоплює. «Ледь не втрапив тоді в ту сковорідку з рибою», — сміється він зараз.

Дитячі спогади 85-річного Амета схожі на старі фотокартки. Наче великий родинний альбом розпотрошили й знищили, але окремі світлини вдалося зберегти. І зараз ми разом їх розглядаємо — старі, нечіткі, але такі теплі фотографії.

«Тато розповідав мені, що на березі моря були винні підвали, були чебуречні. Все було татарське. Згадував, що ще до війни були люди, які продавали чебуреки з даулів — це такий барабан із подвійним дном. Унизу там вугілля тліло — і чебуреки весь час були гарячі, — згадує Амет-ага. — А ще рибаки ловили на березі хамсу і вміли зробити з неї різні смачні страви».

Амет має спогад і про Другу світову війну. Її початок, коли тато ще був вдома. «Якось батько взяв мене до Ялти. Ми спустилися, йшли набережною. Батько зайшов до перукаря — поголитися, а я чекав на нього на вулиці, — розповідає Амет-ага. — Раптом почалося бомбардування. Літак пролетів над містом і скинув бомби. У мене в пам’яті досі ця картинка: ліхтарні стовпи, що стояли уздовж берега, як сірники злетіли в повітря! Батько вискочив увесь намилений із перукарні, схопив мене і ми побігли додому».

Дім родини Сеіт-Аметових побудував дідусь Амета. Із каменю. Міцний. Двоповерховий. З балконом із краєвидом на море. «Вікна нашого дому — такі стрілчасті, у східному стилі, будинок побудований ще до революції. Балкон виходить на море. Пам’ятаю, вся Ялта проглядалася, було видно, як пришвартовуються кораблі. Краса!» — згадує Амет Сеіт-Аметов.

У домі мешкали батьки Амета — Бекір і Радіфе Сеіт-Аметови, бабуся Фатіма, молодший брат батька Сервер. Амет був найстаршою дитиною в родині, народився 1938 року. Його брат Абдюль, на рік молодший, помер іще немовлям від запалення легенів. Коли Амету було чотири роки, народилися його сестри — близнючки Меріем і Зейнеп.

«Мої батьки були дітьми знатних, грамотних людей. Мій дід по маминій лінії був муллою, вчився у Стамбулі, був дуже освіченою людиною. Але радянська влада оголосила його чи то іноземним агентом, чи шпигуном — він десять років провів на Соловках. Потім повернувся додому, у Ялту, але прожив недовго, бо 1937-го радянська влада його розстріляла», — розповідає про свою родину Амет-ага.

«Померлих прикопували просто біля колій»

Амет-ага добре пам’ятає той день, коли їх раптово позбавили дому. 18 травня 1944-го о четвертій ранку — ще до світанку — у їхні двері грубо постукали.

Бекір Сеіт-Аметов уже воював на фронті. Із чоловіків у домі були тільки 16-річний Сервер, брат Бекіра, і шестирічний Амет. Солдати дали мамі й бабусі 15 хвилин на збори, але не пояснили, що відбувається і куди треба збиратися. Радіфе з дворічними близнятами на руках, розгублена і налякана, металася будинком. Один солдат, що стояв при вході в будинок, вочевидь, пожалів молоду жінку, він сказав: «Візьміть теплі речі і щось поїсти, бо вас далеко везуть». Радіфе тоді схопила мішечок із квасолею, яка їм і врятувала життя в дорозі.

Бабуся ж встигла взяти дві цінні речі — Коран і вишиту золотою ниткою мараму. «Марама — це таке покривало, вишите золотим рослинним орнаментом, — пояснює Амет-ага. — Старші жінки покривають ним голову, коли читають молитви. На щастя, і бабусин Коран, і мараму вдалося зберегти — зараз ними користується моя сестричка Меріем. Це безцінні речі, бо це — пам'ять».

«Унизу був величезний сад, туди зганяли всіх кримських татар. Було дуже холодно. У саду вже було багато людей, вони розпалювали там вогнища й грілися. Багато хто вийшов із дому, в чому був. Ніхто ж не знав, що вже не повернеться додому, — згадує Амет-ага. — На нас уже чекали такі великі американські машини — студебекери, які американці передали Радянському союзу як військову допомогу. Нас повантажили в ці машини й повезли до Сімферополя на вокзал. Там загнали в товарняки, буквально набили вагони людьми. І повезли. Ми не знали, куди. Я був маленьким, тому навіть не усвідомлював, що відбувається, і не пам’ятаю, скільки днів ми їхали. Дуже довго, дуже-дуже довго…»

Амет Сеіт-Аметов згадує, що коли потяг десь зупинявся, люди виходили, розводили вогнища та намагалися щось приготувати поїсти. Але ніхто ніколи не знав, скільки потяг стоятиме: часто такі зупинки були короткими і людям доводилося їсти сиру їжу, яка просто не встигала приготуватися.

«Конвой кричав: “По вагонам!” І люди хапали свою їжу, яка ще не зварилася, і забігали у вагони. А більше не було що їсти. Люди почали хворіти — дизентерією та іншими хворобами. Вмирали дорогою. Їх ховали просто біля колій під час цих зупинок. Прикопували — і все, не знаючи, де згодом шукати могили рідних», — розповідає Амет-ага.

«Тато нас знайшов»

«Ешелони з кримськими татарами йшли до Середньої Азії та на Урал. Наші родичі потрапили на Урал, на лісозаготівлі. У цю холоднечу. А нас відправили до Узбекистану, до міста Беговат (із 1964-го — Бекабад). Поселили в землянки. У цих землянках жили полонені японці, які будували в місті металургійний завод. Їх було спочатку 2500, а коли нас заселяли, лишилося 700 людей. Це були тісні й дуже вологі землянки. Було так тісно, що коли всі лежали, то мусили за командою перевертатися. У таких умовах люди хворіли й помирали, — розповідає Амет Сеіт-Аметов. — А чоловіків же немає — всі на фронті. То ховати померлих доводилося жінкам і дітям, ховали просто біля землянки. Удень поховали, а вранці встаєш — а тіла вже немає, собаки розтягли».

Тоді ж померла й бабуся Амета — Фатіма.

Люди недоїдали, жили в антисанітарії, переживали стрес від депортації та втрати дому, тяжко працювали й жили в невідомості. Шістнадцятирічний Сервер, батьків брат, зміг влаштуватися кочегаром у місцеву їдальню. Він крав звідти буряк, запікав його у вугіллі й перекидав через паркан. «Коли йшов додому, то підбирав цей печений буряк і так нас годував», — згадує Амет Сеіт-Аметов.

Тим часом Друга світова завершилася і Бекір повертався з фронту додому, до родини. Але йому сказали, що в Криму вже немає кримських татар — вони в Середній Азії та на Уралі. «Тоді ж батька просто з фронту відправили до Тули на вугільні шахти. Він там важко працював, але зрештою йому вдалося втекти — він хотів знайти нас, — згадує Амет-ага. — У цей час ми вже збирались у дорогу, бо нас відправляли до Таджикистану, але тато встиг нас знайти до відправки. До Таджикистану ми вирушили вже разом».

Бекір Сеіт-Аметов до війни працював водієм, розвозив продукти до санаторіїв та баз відпочинку в Криму. Добре знався на машинах, міг полагодити техніку. Після війни чоловіків не вистачало, тож він швидко знайшов непогану роботу в Таджикистані — влаштувався водієм третього секретаря міськкому.

«Вони часто їздили до міста Сталінабад (нині — Душанбе). Там були різні пленуми та засідання. І тоді НКВСники сказали тому третьому секретарю, що ось ваш водій — татарин, а це не дозволено. І його звільнили», — згадує чоловік.

У 1947-му родина переїхали до колгоспу імені Ворошилова. Бекір влаштувався там механіком, а також навчав інших чоловіків водити машини. Одна із сестер Амета — Зейнеп — померла в колгоспі від дизентерії. Із чотирьох дітей у родині лишилося двоє: Амет і Меріем. Вони ходили до школи в місті, за вісім кілометрів від їхнього помешкання. Виходили ще на світанку.

Після сьомого класу, у 1955-му, Амет влаштувався на свою першу роботу — в артіль «Побєда». «Я цілий рік був учнем у художній майстерні, а потім став майстром. Я дуже любив малювати, тож ця робота була мені в радість. Ми там робили різні панно, різну агітацію, вивіски, таблиці писали — різне робили», — розповідає Амет-ага. У той же час батькові Амета виділили ділянку землі, родина побудувала там будинок. І поки будувала — жили на ділянці в наметі.

Амет закінчив художнє училище. Працював учителем креслення та малювання в Самарканді. Згодом вступив в інститут у Ташкенті, на відділення дизайну. Двадцять років пропрацював на художньому комбінаті. Одночасно брав участь у розвитку з нуля десятка місцевих музеїв.

«Коли вчився, нас на кілька місяців возили в колгосп — збирати бавовну. Це коли в тіні плюс 45 градусів, а ми в полі збираємо бавовну. У Таджикистані спекотніше, ніж в Узбекистані, і там сорт бавовни такий золотистий, шовковий і дуже дорогий. А в Узбекистані він називався «американка»: він білий, пухнастий і дуже швидко розпускався. 

У Таджикистані ця бавовна все квітне й квітне, і на ній часом буває до 250 коробочок. А коли стає холодно, вона не відкривається. То ці коробочки роздавали людям на ніч: ти мав сидіти й розкривати їх, вручну витягувати бавовну. 

Збирали 20–30 кілограмів на добу. Удень збираєш, уночі палками б’єш, щоб бавовна розкрилась, дістаєш, — згадує Амет-ага. — А як уже сніг пішов, то дві людини на відстані кількох метрів, натягують мотузку і тягнуть її, збиваючи сніг із бавовни. А позаду йдуть інші й збирають цей курак — коробочки бавовни, які не розкрилися через холод. Важка праця була».

«Усі мріяли повернутися, але це було заборонено»

Удома завжди говорили про Крим. Аметові бабуся Фатіма й мама Радіфе часто згадували своє життя до депортації. Амет знав, що його батьківщина — Крим, і рано чи пізно він туди повернеться.

«А тато, коли ми жили в колгоспі, якось купив собі на базарі мандоліну. І вечорами грав і співав кримськотатарські пісні. Так добре грав і співав! Ми маленькі були, то він і нас долучав до цього», — згадує чоловік.

Сильне враження на молодого Амета справила й книжка Євгенія Маркова «Нариси Криму», яка вийшла друком у 1872 році.

«Якось у 1950-х у Самарканді спалювали книжки, неугодні Радянському союзу. І там була така хороша бібліотека, старовинна — і от із неї вивозили книжки й спалювали в полі. Завантажував на самоскид їх водій — кримський татарин. У нього машина вже повна була, і одна книжка впала просто до його ніг. Красива старовинна книга. Він її підняв і побачив, що вона про Крим. Забрав собі, а згодом ця книжка потрапила до нас. Книжка справила на мене дуже сильне враження. Автор детально описав усе-усе про Крим: селища, людей, традиції, одяг, їжу тощо. А які там ілюстрації були!» — розповідає Амет-ага.

Мама Амета готувала традиційні кримськотатарські страви, навчила цього і дітей. «Я люблю готувати кубете (сміється — ред.), чебуреки та інші страви. Це наші страви, національні, а ще — родинні», — говорить він. Кубете — великий пиріг із цибулею, м’ясом та картоплею.

У депортації Амет познайомився зі своєю майбутньою дружиною Хаірбенат Алієвою, там у них народилося двоє дітей — Ельміра й Абдюль. Ельміра стала художницею, як і батько, а Абдюль відроджує традиційну кримськотатарську кераміку.

«Ми одружились у 1969 році, і разом із моїми батьками поїхали до Криму. Наш дім зберігся. Вулиця Рєпіна, 72. Там мешкають інші люди. Мама тоді підійшла й попросила подивитися на дім, зайти в нього, а люди хвіртку закрили й не пустили її. У мами тоді стався мікроінсульт», — згадує Амет-ага. Згодом чоловік їздив до Криму на екскурсії з дітьми. Якось поїхав туди з донькою Ельмірою та її подругою. На екскурсіях місцями, які стосувалися кримських татар і їхньої історії, екскурсовод жодним словом про них не згадав. Це було боляче й неприємно, згадує ту поїздку чоловік.

У депортації кримські татари організовували мирні мітинги, вимагали дозволу повернутися додому. Учасників акцій розганяла міліція, затримувала, їх звільняли з роботи.

«Усі мріяли повернутися, але це було заборонено. У Середній Азії часто бували дуже великі мітинги, де кримські татари мирно виступали за право повернутися до Криму. Багатьох людей затримували й брали під варту. На Червоній площі в Москві був мітинг. Били людей, — згадує Амет-ага. — Ми з дружиною теж ходили на мітинги. Бувало, що збори планували провести в парку, приходимо — а парк закритий. А чого? На реставрацію. В іншому місці збираємось — а там кругом міліція, все оточено, бо раптово в піонерів там якісь події. Приганяють туди піонерів, а ми вже туди потрапити не можемо».

У 1988-му, коли кримські татари нарешті почали повертатися додому, Амет Сеіт-Аметов приїхав на півострів на кілька днів, щоб знайти та купити будинок для родини, але нічого не знайшов: усе було дуже дорого. «Через рік я повернувся й купив під Сімферополем старий переселенський будиночок 1964 року побудови — це коли радянська влада почала заселяти Крим. І досі в ньому мешкаю, — розповідає художник.

Повернутися додому, але не в свій дім

Переселенські будинки не були схожі на будинки кримських татар. Не такі міцні, не такі просторі. Без душу. Туалет — надворі. Опалення — вугіллям. Родині Амета спочатку було нелегко, але всі докладали зусиль, щоб зробити із цього чужого дому свій новий дім.

«Я зробив нормальне опалення в домі, добудував велику кухню, зробив ванну. У мене зараз умови кращі, ніж у місті: завжди є вода. У мене тут великий сад. Черешні ростуть, горіхи, яблука, персики, фундук, інжир, гранат, хурма теж. Навіть бамбук росте», — сміється Амет-ага.

Він згадує, що довелося не лише розбудовувати дім, але й стосунки з людьми на півострові. «Коли ми повернулися до Криму, то населення тут ставилося до нас вороже. Їх переконували, що приїдуть татари і будуть їх різати. Ціни підняли для нас. Часом ходила міліція — пам’ятаю, в Сімферополі, — і забороняла людям продавати будинки татарам. Дехто, правда, казав: “Добре, заплатіть — і я вам продам”. І коли я приїхав і почав знайомитись із сусідами, то вони казали: “Ооо, а нам розповідали, що ви нас будете різати, а ви інакші зовсім”», — згадує Амет-ага.

Розповідає, що місцеві позабували назви — татарські та грецькі, — які тут були до перейменувань на російські. «Якось я хотів поїхати до Узень-баш (джерело та річка в ущелині Яман-Дере, бере початок на північних схилах Бабуган-яйли). Це недалеко від Ялти. Прийшов до автостанції і питаю про квиток до Узень-Баш. А касирка здивовано: “А де це?” Місцеві вже не знають, де це. Або селище Соколине — раніше називалося Коккозь, але багато хто цього вже не пам’ятає. Це зі сторони Бахчисарая, як на Ай-Петрі підніматися», — розповідає чоловік.

Запитую, чи він зараз малює свої пейзажі. Він якусь мить мовчить, а потім каже: «Я в цьому домі зараз сам, втратив свою дружину в 2019-му через інсульту. Із того часу й не малюю свої пейзажі, не хочеться зовсім. А раніше їздив по всьому Криму, бо малюю тільки з натури».

Дім, який побудував його дідусь, за адресою Рєпіна, 72, досі стоїть. Амет-ага часом проходить повз нього, але дедалі рідше. «Боляче там проходити. Ти проходиш повз свій дім, але не можеш зайти й подивитися. Дім, у якому ти народився, в якому жили твої батьки, — говорить він, — він такий занедбаний стоїть: вікна чорні, може, пожежа була. Боляче все це».

Питаю, чи малював він колись свій дім. Відповідає, що ні, не може. Але має старе фото — на ньому будинок зі стрілчастими вікнами, міцний, із каменю. Будинок, у якому Амет-ага жив би досі, якби не 1944 рік.

Донька Амета Ельміра разом із чоловіком Ернестом були змушені покинути Крим через переслідування окупаційною владою. Вони відкрили ресторацію «Крим» у Варшаві — просто навпроти посольства росії в Польщі. Готують кримськотатарські страви та розповідають відвідувачам про рідну історію та культуру. На стінах там висять роботи Амета Сеіт-Аметова, а на поличках стоїть кераміка Абдюль Сеіт-Аметової. Амет-ага спілкується телефоном із донькою щодня — дуже сумує.

«Що мені допомагає триматися? Надія, — говорить він. — Надія, що скоро всі повернуться додому».

Авторка: Марія Семенченко