Удар у спину: як відсутність емпатії до збитого з ніг радника секретаря РНБО може зашкодити нам усім

Представники «Нацкорпусу» зірвали 12 березня у Києві презентацію «Національної платформи примирення і єдності». Платформа була частиною ідеї Володимира Зеленського про реінтеграцію Донбасу. Ініціатора платформи, позаштатного радника секретаря Ради нацбезпеки і оборони Сергія Сівоха після словесної перепалки на виході із залу грубо штовхнули в спину, через що він упав.

Фотографії, на яких Сівохо падає і на яких йому допомагають піднятися, на якийсь час у фейсбуці позбавили пальми першості коронавірус і карантин. Чимало людей обговорювали переважно збиту з ніг людину, а не «Платформу примирення і єдності» і хуліганські дії одного з представників «Нацкорпусу».

У коментарях відверто сміялися й знущалися над тим, хто впав: «заліковий підсрачник», «голодний обморок Сівоха», «підніміть мені повіки (закреслено) жопу», «тупой тяжолий прєдмєт», «вагома фігура — сама не встає», «я щось пропустив ... хтось зарядив у клуню виродку?», «у Сівухі просто внутрішній конфлікт зі своїм вестибулярним апаратом» і так далі. Останнє з перерахованих уїдливих зауважень — відсилання до слів Сівоха про «внутрішній конфлікт» в Україні і «гібридну війну», які підтримує РФ.

У цьому потоці булінгу (було враження, що опинилась у середній школі в натовпі злих підлітків) усього пару разів хтось здивувався, коли це «обговорювати фізичні дані людини стало нормою вихованих людей».

Але «вихованих» людей уже несло, і вони не могли зупинитися. Серед них виявилося і кілька моїх «френдів», які сміялися, збираючи навколо себе інших любителів тролінгу. Дісталося навіть оператору Associated Press, який допоміг Сівоху піднятися. Один із коментаторів заявив, що цей вчинок його розчарував: «Це що, вагітна жінка впала?»

А потім, звісно ж, Сергію Сівоху пригадали його акторське минуле та з підозрою поставилися вже до самого падіння, мовляв, так це взагалі було заплановано і добре відіграно на публіці. Хоча досить подивитися відео — удар був досить сильним, аби збити з ніг.

Можна по-різному ставитися до «Національної платформи примирення і єдності», любити або не любити Сівоха і представників «зеленої команди», засуджувати або підтримувати заяви про «внутрішній конфлікт», але неприйняття не дає права роздавати стусани в спину.

Коли я спробувала про це поговорити у фейсбуці з «вихованими» людьми, результат, звичайно, був очікуваним. Мене відправляли на схід або хоча б по госпіталях, де лікують поранених бійців, погрожували танками з бурятами під моїми вікнами і запевняли, що моя емпатія моментально зникне, якщо я побачу все це на власні очі, а потім, звісно, підозрювали в тому, що я «з тих, хто зустрічає московські танки короваєм». Словом, звичайний фейсбучний «срач» під гаслом «хто не з нами, той проти нас». Тут головне — крикнути голосніше та страшніше, записати опонента в зрадники і завалити образами.

Я не один рік писала репортажі з «сірої» зони, розповідала про те, як під обстрілами живуть цивільні. І завжди намагалася викликати емпатію та співчуття до тих, хто опинився заручником війни. Тому що ти як ніколи відчуваєш ці дві геть різні реальності — війну там і світ тут — коли повертаєшся з села на лінії вогню у вируючу буденністю столицю, де ресторани, кіно, розваги, кредити, курси валют і таке інше.

Але справа навіть не в цьому. А в тому, що у багатьох за роки війни на сході з'явилася й зміцніла віра — суворі часи дають їм право на самосуд. Втома від війни породила озлобленість, категоричність геть убила ту саму емпатію і здоровий глузд, які повинні, навпаки, бути фундаментом у важкі часи, адже залишатися людьми — ось головне.

І дуже вчасно той самий оператор АР, який допоміг Сівоху піднятися, у нескінченній ФБ-гілці улюлюкання згадав історію Петру Ласло, операторки угорського телеканалу N1TV. У 2015 році вона знімала мігрантів, які вирвалися з табору Роско неподалік сербського кордону. І була звільнена за те, що штовхнула дівчинку і підставила підніжку біженцю з дитиною на руках, який тікав від поліції. Потім вона просила вибачення за свою поведінку і говорила, що злякалася натовпу. Але відео — річ уперта, там усе ясно, це були підніжка і стусан. Злісні й цілком усвідомлені.

«Вас дивує брак емпатії до цього персонажу?» — запитували мене у фейсбуці. Так, дивує! Там, де варто було б засудити відверто хуліганський вчинок представника «Нацкорпусу», мені стали доводити, що «Сівохо заслужив», що у військових шпиталях вже є «перші результати мирного плану» нинішньої влади. Яка коротка в людей пам'ять! До цієї влади, якій без малого рік, здається, кілька років керувала інша влада, і бували часи, коли в шпиталях було набагато більше поранених бійців, а на цвинтарях — набагато більше свіжих могил.

Але кому потрібні факти, коли завдання інше — виправдати чужий самосуд і у власних очах залишитися правим.

Мені говорили, що суспільству, бачте, бракує психічного здоров'я. З цим важко сперечатися, але ПТСР, від якого без перебільшення сьогодні страждають мільйони українців, не може бути виправданням для судів Лінча. Жодна людина при здоровому глузді не має права нападати на іншу (не плутайте з самозахистом, але ж і тоді є той, хто нападає першим), це основа. І якраз той факт, що хтось думає по-іншому, зокрема, став причиною війни на сході.

Але любителі жонглювати поняттями сприймають удари в спину Сівоху як природну відповідь бурятам і ГРУшникам. А Юрія Каплю, того, хто на Сівоха напав, виправдовують усіма силами, пишуть про його безстрашність, безкорисливість і самовіддачу на війні, бойове і волонтерське минуле, завдяки яким він і став представником «суворої породи людей».

Сівохо при цьому постає в образі «ватника, блазня-алкоголіка». До речі, дуже давній прийом, але винайшли його звісно не на просторах українського фейсбуку. То було ще у нацистській Німеччині, коли за розпорядженням міністра пропаганди Геббельса зняли псевдодокументальний фільм «Вічний жид». Євреїв там представили людьми з низьким соціальним статусом, і проводили аналогію між їхньою міграцією зі Східної Європи з міграцією щурів. Хочеш викликати до когось огиду — позбав його людських якостей. Старий прийом, але дуже живучий і, судячи з усього, вкрай затребуваний в понівеченій війною країні.

Звісно, мої спроби захистити елементарне право людини не отримувати ударів у спину лише розпалили тих, хто сміявся над Сівохом. Більше того, ці люди кинулися захищати підленьке хуліганство колишніми заслугами цього самого хулігана, адже «він проливав кров за всю Україну». Коли ми проскочили станцію «гідність і права людини для кожного» і почали роздавати право на самосуд тим, хто, нехай, бився за територіальну цілісність країни? Заради такої країни проливалася кров? Може тоді повернемося до НКВДшних судів-трійок, раз у нас хтось думає, що має право на позасудове винесення вироків і готовий ці вироки виконувати?

Все це комусь може виглядати як перебільшення і драматизація. Дійсно, один удар у спину, людина не сильно постраждала. Але лякає не стільки вчинок, скільки готовність багатьох представників суспільства, здавалося б, ще вчора цілком свідомих і при здоровому глузді, збиратися в натовп, який схвалює, підтримує і, лише відвернувся на секунду, сам роздасть тому, хто впав, за всі свої образи і психологічні травми.

А що стосується плану примирення, за яке так дісталося Сівоху, так вивчіть історію і матчастину, так би мовити. Рано чи пізно це відбувається з усіма, десь важче, десь швидше, інакше б людство себе вже давно перемолотило і знищило. І щоб закінчилася війна, все одно комусь доведеться почати розмовляти. А не бити іншого в спину.

Думка редакцiї може не збiгатися з думкою автора