Украдені діти. Як батьки втрачають їх назавжди після розлучення
Одружитися в Україні стає все легше. Зовсім скоро можна буде подати заяву на реєстрацію шлюбу в «Дії». З розлученнями — інакше. Часто цей процес стає тривалим, а якщо є спільні діти, то ще й травматичним і не завжди мирним. Не всі пари доходять згоди, з ким житиме дитина, і часом вдаються до крайнощів — викрадають її або перешкоджають бачитися одному з батьків.
У цьому матеріалі ми не прагнемо з’ясувати, хто винен, а хто має рацію в кожній окремій сім’ї. На прикладі кількох історій ми демонструємо, як працює система в Україні. А точніше, де вона зламалася, і чому, нібито прагнучи кращого для дитини, їй роблять тільки гірше.
«Він приїхав із лялькою для дитини»
У Наталі на обличчі дві свіжих, ледь загоєних подряпини. Одна — на носі, інша — на щоці. На очах — сльози, які от-от почнуть крапати.
Вісім днів тому її чоловік, з яким розійшлися півтора року тому, забрав їхню спільну доньку до себе й не дозволяв бачитися з нею Наталі.
«Це був звичайний день. У нашому дворі та будинку все було відчинено. Мама була біля дому, я змінювала доньці підгузок. Чоловік приїхав зі своїми батьками, спокійно підійшов до мене, взяв дитину на руки й забрав. Я навіть не думала, що повезе її з собою. Гадала, вони просто хочуть поговорити. Тим паче він приїхав із лялькою для дитини», — каже Наталя.
Жінка не наважилася виривати з рук чоловіка маленьку доньку. Натомість її мама намагалася зупинити машину, чіплялася за двері, коли та вже їхала. Спинити автівку не вийшло, жінка лише сильно вдарилася головою.
Наталя викликала поліцію, писала заяву до районного відділку про незаконне проникнення в її дім, викрадення дитини, телефонувала на урядову гарячу лінію. Та їй відповідали, що рідний батько не може вкрасти дитину. Тож і поліція нібито не може нічого вчинити.
Згодом правоохоронці повідомили Наталі, що донька перебуває з батьком у Києві. Щодня вона приїздила під будинок чоловіка, викликала поліцію і вимагала, щоб їй показали, у якому стані донька. Іноді навіть вдавалося поговорити з чоловіком.
«Я телефонувала, він повторював без упину, що дитина з ним. Коли я питала, що вона їсть і як спить — кидав слухавку», — каже жінка.
Коли Наталя просила побачитися з донькою, чоловік радив писати заяву до суду, щоб там визначили, де проживатиме дитина.
Наталя згадує, що півтора року тому, коли вона пішла від свого чоловіка, він також подавав заяву в поліцію про викрадення дитини. Йому повідомили, що дівчинка мешкає з матір’ю, у її батьків. Та далі він нічого не робив — не приїздив і не телефонував. Тому Наталя переконана, що на чоловіка натиснули його батьки.
Жінка розуміла — їй потрібно повернути доньку якомога швидше, інакше ця історія затягнеться на роки, і дівчинку вона побачить, коли та вже буде дорослою.
«Я діставала всіх, аби хоча б хтось заворушився. Ходила в ювенальну поліцію, до служби у справах дітей, щоб перевірили місце її перебування, до прокуратури. У нас просто приймали заяви, а повноважень вони ні на що не мали. Казали, що він не викрав, бо у свідоцтві записаний як батько.Для них було досить, що дитина жива й здорова».
Тоді, коли чоловік забрав дитину в Наталі, пара не була розлучена, місце проживання дитини також іще не було визначеним, суди тривали. На п’ятий день Наталя забрала дитину до себе додому. Після того, як вона вчергове звернулася до поліції, виявилося, що доньки немає вдома з батьком. Згодом правоохоронці надіслали їй фото, на якому дівчинка була з дідусем.
«Ми зверталися в поліцію, казали, що батьки в різних місцях, а дитини немає з жодним із них, і наполягали, що дівчинка має бути з татом чи мамою. Бабуся й дідусь — не опікуни», — каже Наталя.
О першій ночі разом із правоохоронцями жінка забрала дитину з рук її дідуся під будинком колишнього чоловіка. Тоді й отримала від свекрухи по обличчю, каже Наталя.
«У мене просто крадуть важливий час»
Шестирічна донька Дмитра, Дарія, цього року, можливо, пішла до школи. Він не знає цього достеменно. А також не знає, де вона мешкає, чим нині цікавиться та що її турбує. Вони не бачилися половину життя дівчинки — три роки. Фактично, відколи подружжя розлучилося.
Дружина ще до офіційного рішення про розлучення також подала до суду — на визначення місця проживання дитини й виплату аліментів. Донька залишилася мешкати з матір’ю, батько мав право раз на тиждень бачитися з нею без присутності колишньої дружини, проводити разом літні й зимові канікули, говорити телефоном раз на тиждень. А ще повинен був сплачувати 10 тисяч гривень аліментів щомісяця.
Брати участь у вихованні доньки Дмитро не міг. Каже, що дружина повсякчас створювала перешкоди, змінювала місце проживання, не відповідала на його дзвінки.
Дмитро подав до суду на такі дії дружини. На одному із засідань чоловік востаннє й бачив доньку.
«Ми гралися та розмовляли з Дарією у коридорі суду. Аж раптом сестра моєї колишньої почала це все записувати на камеру телефону. Я просив її не робити цього. Я також почав знімати на свій телефон у відповідь. Сестра дружини вибила його з рук, і я не міг його знайти. Тоді побачив його в кишені сестри дружини, розгубився й почав кричати: “У мене викрали телефон!”».
Через конфлікт, який стався між сестрою колишньої дружини та Дмитром, відкрили кримінальні провадження. На Дмитра — через те, що він нібито вдарив дружину та її сестру. А на жінку — через підозру у спробі викрасти телефон Дмитра.
В одній із судових постанов, яка є в розпорядженні hromadske, зазначено: через цю ситуацію колишня дружина Дмитра вважає, що побачення доньки з батьком «спричинять додаткові нервові та психологічні потрясіння. Агресивна та непередбачувана поведінка батька вже відома доньці, яка боїться його присутності, про що весь час нагадує».
У цій же постанові йдеться про спостереження фахівчині з центру соціального обслуговування, яка була свідком конфлікту Дмитра та сестри дружини під судом. Вона стверджує, що дитина радісно прийняла батька, хотіла гратися та спілкуватися з ним, але постійно зважала на те, як реагуватиме матір.
Дмитро відверто зізнається: не знає, що робити в цій ситуації, оскільки дружина не виконує рішення суду, і де вона мешкає, він також не знає.
«Державний виконавець просто мене футболив. Тому що дружина має різні місця фактичного проживання та реєстрації», — каже чоловік.
«Ці суди можуть тривати вічність. Це просто нісенітниця. Так, ми можемо почати спілкуватися з донькою, коли вона подорослішає і все зрозуміє, але це вже будуть зовсім інші стосунки, ми станемо чужими людьми. Потрібно буде наново знайомитися. У мене просто крадуть час, важливий час у житті будь-якої людини», — каже чоловік.
Для Дмитра нині важливо — писати листи, скарги, подавати заяви в поліцію про невиконання рішення суду. Він хотів би по черзі з дружиною виховувати доньку. Але поки що було б добре, аби жінка почала виконувати рішення суду і він міг бачитися з донькою, каже Дмитро.
Неефективна система
В Україні немає точної статистики про те, скількох дітей викрадав один із батьків після розлучення. Представниця Уповноваженої з дотримання прав дитини та сім’ї Аксана Філіпішина розповідає, що п’ята частина від усіх звернень щодо порушення прав дитини, які отримують в Офісі, стосується саме категорії викрадень. На час карантину динаміка зменшилася, але загалом заяв надходить усе більше.
Філіпішина наголошує, що за її спостереженнями, порушниками в таких історіях є як чоловіки, так і жінки — 50 на 50. Та найбільше страждають від цього діти.
«Це не просто право матері чи батька виховувати свою дитину. За Сімейним кодексом — це обов’язок. Обоє батьків мають брати участь у вихованні, піклуватися про її здоров’я та освіту. За невиконання обов’язків законом передбачена відповідальність аж до позбавлення батьківських прав. Людина, яка обмежує спілкування дитини з одним із батьків, однозначно є порушником прав. Насамперед — прав дитини», — каже представниця Уповноваженої.
Система, яка мала б зважати на дотримання прав та інтересів дитини, працює неефективно, додає Філіпішина. Органи поліції не завжди адекватно реагують і кваліфікують дії того з батьків, який порушив право дитини й іншого партнера на виховання та спілкування з нею. Державні виконавці недостатньо стежать за тим, щоб рішення суду були виконані.
«Неефективно розслідують і кримінальні справи за статтею про злісне ухиляння або невиконання рішення суду. Практика свідчить, що такі справи згодом закривають, або вони "висять", і роками їх ніхто не розслідує», — каже представниця Уповноваженої.
У 162 статті Сімейного кодексу є поняття «викрадення дитини». Воно розглядається як один зі способів самочинної зміни місця проживання дитини. Це робить один із батьків без згоди того, з ким мешкала дитина за законом або рішенням суду.
«Однак у юридичній спільноті заведено вважати, що батьки чи інші близькі родичі дитини не можуть вчиняти такий злочин, бо за законом мають право на участь у житті дитини», — пояснює Анна Козьменко, юристка Центру стратегічних справ.
Чинне законодавство України також не передбачає окремої кримінальної відповідальності за викрадення одним із батьків власної дитини. А втім, у деяких країнах така практика існує, каже Козьменко.
«Наприклад, у США викрадення дитини одним із батьків є окремим злочином у Кримінальному кодексі. Крім того, вже понад 20 років у США розробляються методологічні гайди для слідчих щодо того, як розслідувати викрадення дітей, зокрема батьками. Схожі положення передбачені у кримінальному законодавстві Франції та Японії», — розповідає юристка.
Нещодавно у Верховній раді на розгляді був законопроєкт №5549, який передбачав кримінальну відповідальність у формі обмеження чи позбавлення волі до шести років за викрадення дитини одним із батьків в іншого, у якого вона перебувала на законних підставах.
«Я підтримувала цей законопроєкт. Але влітку його відхилили. Як зазначають, питання є спірним, і це не відповідатиме найкращим інтересам дитини. А для розв'язання спорів щодо місця проживання дитини існують орган опіки та піклування і суд, тому нема потреби криміналізувати такі дії», — каже Козьменко.
«Ми мали купувати портфель, готуватися до навчального року»
Марія вже понад рік не бачила й не чула свою 10-річну доньку Катю. Одного дня вона просто не змогла забрати її від батька. Привезла на заплановану зустріч, а повернути за кілька тижнів уже не вдалося.
Спершу чоловік сказав, що вони з донькою поїхали відпочивати на море, тому їх немає вдома. Коли на виклик Марії приїхала поліція, з’ясувалося, що вони обоє в будинку.
Це все сталося напередодні нового навчального року. Донька Марії мала йти в четвертий клас. Вони планували разом купувати нові зошити, портфель, необхідне приладдя після того, як вона повернеться від батька. Цього не трапилося, і Марія не могла повірити, що це справді відбувається з нею.
Перші місяці для неї були складними — багато плакала, не могла працювати, усе навколо втратило сенс. Коли зрозуміла масштаби проблеми й дізналася про інші історії розлучених батьків, зрозуміла, що вона не сама.
На момент викрадення дитини подружжя вже рік не жило разом, і про кожну зустріч чоловік із донькою домовлявся окремо. Заяви на визначення місця проживання та виплату аліментів жінка не подавала. Але каже, що неодноразово чула погрози від чоловіка, аби вона цього не робила. Інакше «він затаскає мене по судах».
Після викрадення Каті жінка одразу подала до суду заяву щодо визначення місця проживання доньки та негайне її повернення. Але ситуація незмінна досі. Судові засідання — наразі єдиний шанс Марії дізнаватися хоча б щось про доньку.
«Чоловік приносить до суду довідку зі школи, я відразу йду туди, дізнаюся, які оцінки вона має, як вчиться. Приносить медичні довідки — одразу пишу запити в клініку, щоб дізнатися, як вона, навіщо викликали лікарів».
Жінка намагалася спілкуватися з донькою, приїздила під будинок, писала їй повідомлення, натомість у відповідь отримувала образи. Марія переконана, що їх пише не донька, а її колишній чоловік.
«Відповіді завжди приходять тоді, коли чоловік повертається з роботи. Помітно, що думку висловлює доросла людина. До того ж усі розділові знаки розставлені правильно — коми, три крапки, тире».
Остання надія Марії — це судова психологічна експертиза, що має відбутися невдовзі.
«Якщо з’ясується, що на доньку чинять тиск, відбувається психологічне насилля, можливо, тоді правоохоронні органи втрутяться і повернуть мені дитину», — каже Марія.
Чи справді так станеться — передбачити фактично неможливо. Систему потрібно змінювати на всіх рівнях, погоджуються експерти, з якими нам вдалося поговорити. І на рівні правоохоронних органів, і на рівні виконавчої державної служби. Важливо також, щоб зміни відбулися і в судовій системі, де розгляд справ затягується на роки. Це пов’язано з тим, що в Цивільно-процесуальному кодексі строки розгляду цієї категорії справ не визначені, пояснює Анна Козьменко.
«Виходом для обох батьків може бути мирова угода. Навіть після подання заяви до суду адвокати можуть посадити своїх клієнтів за стіл, аби ті дійшли згоди. Так батьки зекономлять роки в судах і водночас матимуть угоду із силою судового рішення», — каже юристка. Інакше за той час, поки триватимуть суди, у житті дитини можуть відбутися критичні зміни.
Психологиня Заріна Давлетшина наголошує на тому, що після розлучення контакт дитини має бути збережений з обома батьками:
«Рекомендую не забороняти дитині обирати. Так задовольняється її потреба в безпеці — “я маю право обирати, де хочу бути”, а також необхідність впливу — “я впливаю на своє життя”.
Дитина може їздити і до батька, і до матері. Та важливо не нагнітати ситуацію з вибором, а дати можливість їй самій вирішити. У такому разі один із батьків може сказати: “Мій дім — тут, приходь, я тебе чекаю”. Дитині потрібні правила визначеності. Вона потребує опори».