«Історія свободи» — уривок з книжки американського історика Тімоті Снайдера «Про тиранію»

Громадське долучилося до видання українською нової книжки американського історика Тімоті Снайдера «Про тиранію», яка вже стала бестселером у США, та публікує уривки.

Презентація українського видання (видавництво «Медуза») «Про тиранію. 20 уроків 20-го століття» відбудеться в п’ятницю, 24 листопада, в Українському інституті науково-технічної експертизи та інформації, у межах Київської бієнале 2017.

Тімоті Снайдер — професор історії Єльського університету. Автор книжок «Криваві землі: Європа між Гітлером і Сталіним» та «Чорна земля: Голокост як історія і застереження». Снайдер є членом Комітету зі свободи совісті Меморіального музею Голокосту (США) та постійним співробітником Інституту гуманітарних наук у Відні.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Про сучасну тиранію, і як США вчаться на досвіді українців — інтерв’ю з істориком Тімоті Снайдером.

Епілог

Історія і свобода

Головний герой п’єси Шекспіра «Гамлет» — доброчесна людина, цілком виправдано шокована приходом негідного правителя до влади. Переслідуваний видіннями, змучений нічними кошмарами, самотній і відчужений від оточення персонаж відчуває, що мусить повернути собі відчуття часу. «Звихнувся час наш», — говорить Гамлет. «Мій талане клятий, / Що я той вивих мушу направляти!» Наш час, звісно, таки звихнувся. Ми забули історію з однієї причини, а через іншу причину стоїмо за крок від того, щоб нею знехтувати. Якщо ми хочемо утвердити свою відданість ідеї свободи, нам слід повернути собі власне відчуття часу.

Донедавна ми, американці, жили з переконанням, що майбутнє не принесе нічого нового. Нам здавалося, що давні травми фашизму, нацизму та комунізму не мають стосунку до сьогодення. Ми дозволили собі повірити в політику неминучості: відчуття, що історія рухається лише в одному напрямку — до ліберальної демократії. Після краху комунізму в Східній Європі в 1989—1991 роках ми прийняли міф про «кінець історії». У результаті наша пильність і уява ослабли, що відкрило дорогу для власне тих режимів, котрі, як ми себе переконували, ніколи не зможуть повернутися.

Безумовно, на перший погляд здається, що політика неминучості відображає історію. Політики, які є прихильниками її логіки, не заперечують наявність минулого, теперішнього та майбутнього. Вони навіть припускають існування різнобарвного розмаїття далекого минулого. Але сьогодення зображується лише як крок до вже відомого нам майбутнього, у якому посилюватиметься глобалізація, зростатимуть можливості людського розуму та збільшиться добробут. Перед нами те, що називають телеологією: уявлення, ніби час плине до певної мети — як правило, бажаної. Комунізм також пропонував телеологію, обіцяючи неминуче настання соціалістичної утопії. Коли чверть століття тому ця історія зазнала краху, ми зробили неправильний висновок: замість відкинути телеології, ми вирішили, що істинною є саме наша.

Прийняття політики неминучості — добровільна інтелектуальна кома. Поки тривало змагання між комуністичною та капіталістичною системами, поки свіжою була згадка про фашизм і нацизм, американці знали, що треба зважати на уроки історії й зберігати в пам’яті концепції, які дозволяють уявити різні варіанти майбутнього. Однак, приставши на логіку неминучості, ми вирішили, що історія вже неактуальна. Якщо все в минулому підпорядковано відомій нам тенденції, навіщо вивчати подробиці?

Згода з неминучістю вплинула на те, як ми вже в ХХІ столітті говорили про політику. Вона ослабила політичні дискусії та призвела до появи партійних систем, де одна політична партія обстоює статус-кво, а інша — повністю його заперечує. Ми привчилися казати, що наявному стану речей «немає альтернативи», — відчуття, яке литовський політичний теоретик Леонідас Донскіс називав «текучим злом». Щойно неминучість почала вважатися самоочевидною, критика стала непростим завданням. Між рядками того, що задумувалося як критичний аналіз, часто читалося переконання в неможливості насправді змінити статус-кво — а це опосередковано його посилювало.

Дехто критикував неолібералізм — мовляв, ідея вільного ринку витіснила всі інші моделі. Воно й справді так, але зазвичай використання цього слова свідчило про догідливе визнання незмінної гегемонії. Інші критики говорили про необхідність підриву порядку, запозичивши термін, що застосовується для аналізу технологічних інновацій. Використаний у розмові про політику, він також натякає на те, що реальні зміни є неможливими, що система, яка сама себе регулює, зрештою поглине збудливо-приємний хаос. Чоловік, який голяка біжить футбольним полем, безперечно підриває порядок, однак не змінює правил гри. Загалом, ідея підриву порядку — підліткова: її засновано на вірі в те, що дорослі приберуть влаштований дітьми безлад.

Але дорослих немає. Прибирати безлад доведеться нам.

Другий антиісторичний спосіб розглядати минуле — політика вічності. Як і політика неминучості, політика вічності перетворює історію на маскарад, хоча й інакший. Вона цікавиться минулим, проте цей інтерес егоїстичний; факти її абсолютно не обходять. Характерний для неї настрій — туга за вигаданими моментами катастрофічних епох. У зображенні політиків із таким поглядом на світ минуле постає великим і туманним майданчиком із незрозумілими пам’ятниками, що вшановують страждання нації; усі вони далекі від сьогодення й легко стають об’єктами маніпуляції. Фактично кожне звернення до минулого містить згадку про спробу того чи іншого зовнішнього ворога знищити чистоту нації.

Націонал-популісти — прихильники політики вічності. Їхній улюблений орієнтир — епоха, коли демократичні республіки здавалися переможеними, а вороги демократій, нацистський і радянський режими, виглядали нездоланними: 1930-ті роки. Ті, хто виступав за вихід Великобританії з Європейського Союзу, уявляли собі британську національну державу, хоча її насправді ніколи не існувало: на зміну Британській імперії прийшла Британія — член Європейського Союзу. Ініціатива щодо виходу з ЄС — не повернення до стабільності, а стрибок у невідоме. Насторожує, що суддів, які оголосили про необхідність парламентського голосування для затвердження рішення про вихід з ЄС, популярне британське видання назвало «ворогами народу» — використавши вираз, яким під час показових процесів 1930-х років послуговувався сталінський режим. У Франції «Національний фронт» закликає виборців відкинути Європу в ім’я уявної французької національної держави, яка існувала перед Другою світовою. Але Франція, як і Великобританія, спочатку мала формат імперії, а згодом — була частиною спільного європейського проекту. Лідери Росії, Польщі та Угорщини роблять аналогічні жести в бік світлого образу 1930-х років.

Під час своєї кампанії 2016 року американський президент виголошував «Америка понад усе». Так називався комітет, який намагався втримати Сполучені Штати від протистояння нацистській Німеччині. Радник президента зі стратегічних питань обіцяє політику «настільки ж захопливу, як 1930-ті роки». До якого моменту відсилає слово «знову» в гаслі президента «Зробимо Америку знову великою»? Підказка: йому ж присвячено заклик «Ніколи знову». Сам президент назвав зміну режиму в дусі 1930-х років шляхом до розв’язання проблем сучасності: «Знаєте, де вирішення? Там, де економіка зазнає краху, країна опиняється в справжньому пеклі й скрізь навколо катастрофа». Нам потрібні, вважає він, «масові бунти в ім’я повернення в той момент, коли були великими».

Політика вічності спокушає нас міфологізованим минулим і відволікає від роздумів про можливе майбутнє. Постійна зосередженість на жертовному стражданні притлумлює потяг до самовдосконалення. Оскільки нація визначається споконвічно притаманними їй достоїнствами, а не майбутнім потенціалом, політика стає дискусією про добро і зло, а не обговоренням можливих рішень реальних проблем. Оскільки криза постійна, постійним є й відчуття надзвичайної ситуації, тому будувати плани на майбутнє здається немислимим і навіть зрадницьким. Хіба можна навіть думати про реформи, якщо ворог завжди біля воріт?

Політика неминучості нагадує кому, політика вічності схожа на гіпноз: ми вдивляємося у вир циклічного міфу, поки не впадаємо в транс — а тоді за чужим наказом робимо щось жахливе.

Сьогодні на нас чатує небезпека переходу від політики неминучості до політики вічності, від наївної й недосконалої демократичної республіки до сумбурного й цинічного різновиду фашистської олігархії. Політика неминучості надзвичайно вразлива до потрясінь на кшталт того, яке щойно відчула. Коли міф щось руйнує, коли час вивихнуто, ми щосили намагаємося знайти інший спосіб структурувати те, що переживаємо. Шлях найменшого опору веде безпосередньо від неминучості до вічності. Якщо раніше ви вірили, що зрештою все завжди закінчується добре, вас можна переконати, що зрештою все закінчується погано. Якщо раніше ви нічого не робили, бо думали, що прогрес неминучий, то зараз можете й далі нічого не робити, оскільки вважаєте, що рух часу дорівнює циклічному повторенню.

Обидві ці точки зору — неминучості й вічності — є антиісторичними. Єдине, що стоїть між ними, — це сама історія. Історія дозволяє нам бачити закономірності й виносити судження. Вона окреслює структури, які уможливлюють пошук свободи. Вона розкриває перед нами моменти, кожен із яких є відмінним, але жоден не є унікальним. Зрозумівши одну мить, ми отримуємо шанс стати співтворцем іншої. Історія дозволяє нам бути відповідальними: не за все, але за певні речі. Польський поет Чеслав Мілош вважав, що така відповідальність протистоїть самотності й байдужості. Завдяки історії ми опиняємося в товаристві тих, хто зробив і вистраждав більше, ніж ми.

Прийнявши політику неминучості, ми виховали покоління без історії. Як відреагують молоді американці на явне порушення обіцянки неминучості? Можливо, вони перейдуть від політики неминучості до політики вічності. Хочеться сподіватися, однак, що вони зможуть стати історичним поколінням, відкинувши пастки неминучості та вічності, розставлені їхніми попередниками. Одне ми знаємо точно: якщо молоді люди не почнуть творити історію, політики вічності й неминучості знищать її. А щоб творити історію, молодим американцям треба знати її приклади. Це не кінець, а початок.

«Звихнувся час наш. Мій талане клятий, / Що я той вивих мушу направляти!» — говорить Гамлет. А проте далі додає: «Ну, що ж, ходімо разом».