Усе менше тих, хто може сказати: війна почалася 2014-го

Ми б'ємось за визнання справжньої дати початку війни уже рік, але точно знаємо, що програємо. Надто нерівні сили. Ми все одно б'ємось, бо в цьому наш біль і наша правда...

...широкі і глибокі водорозділи іноді розколюють суспільство, і тоді здається, що їх вже ніколи не загоїти. Але гояться вони напрочуд швидко.

Ющенко! — Янукович!

Майдан! — Антимайдан!

Порошенко! — Зеленський!

Господи, я вже й забула, хто з донаторів нашого волонтерського фонду був за Порошенка, а хто за Ющенка. Є і такі, що були за Януковича, і що? Давно вже поруч із майданівцями на фронті гинуть колишні «барсіки» з Антимайдану. Миттєво заростають рани, коли настає єдина і велика війна, єдина велика мета.

Зовсім інша картина з неглибокими порізами. Коли начебто суспільство і не розділене радикально, просто шкрябнуло чиєсь слово, просто хтось невдало обрав термін чи часову прив'язку.

— Я почав волонтерити так, як і всі, з 24 лютого 2022 року.

— Коли я пішов до військкомату? Та як і всі, після 24 лютого.

— Коли почалась війна, ми евакуювалися майже одразу, 25 лютого, але потім повернулися, щоби пережити війну разом із нашим містом.

— Дякуємо військовим і волонтерам, які від самого початку війни взяли неймовірний тягар на свої плечі і тягнуть його вже рік! Дя-ку-є-мо!

Отут і проходить та незначна пошкрябина, те насправді глибочезне провалля. А втім, помітне воно лише тим, для кого війна почалась, саме коли почалась. Коли настала Кримська анексія (20 лютого 2014) і держдума росії дозволила путіну ввести війська до України (1 березня 2014 року).

— Війна почалась у чотирнадцятому році! — суворо блимаючи, виправляємо ми Ріп ван Вінкль — мешканець селища поблизу Нью-Йорка, голландець, який проспав 20 років в американських горах і спустився звідти, коли всі його знайомі померли. Цей образ став символом людини, що геть відстала від часу та змарнувала своє життяріпів ван вінклів, які проспали вісім років війни і прокинулись лише з масовим вторгненням росії, коли ракети долетіли до їх особистого, ще недавно такого безпечно-тилового, порогу.

— Ой, не присікуйтеся до слів! — роздратовано кричать нам. Це в гіршому випадку.

— Ой, дякую, я врахую. Я буду говорити: «Коли почалося вторгнення росіян».

І знову неправильно — дряпає нас по серцях невмолиме те шкряботиння дев'ятирічного болю і крові. Адже перше вторгнення росіян до України, і доволі масове, почалось у Криму, 20 лютого, 2014 року.

Наступне вторгнення росіян, і теж масове, було у серпні 2014 року, ми втратили тоді Іловайськ та й весь сектор Д.

А третє чимале вторгнення сталося взимку 2015-го, коли на наші сили, які захищали Дебальцеве, було кинуто суто російські військові підрозділи.

Я добре пам'ятаю, коли в переговорах щодо зеленого коридору з Дебальцевого російський генерал підкреслено побідкався: «Добре вам, у вас є волонтери. А в мене скоро сім тисяч солдатів заходять у Дебальцеве, навіть не знаю, як їх прогодувати».

І ми вчепились нігтями у стіл, щоб не вчепитися йому в очі. Тому, як не крути, а вторгнення росіян в Україну 2022 року, лютого місяця, є вже четвертим за весь час війни.

Чому я про це знаю? Чому про все це знають інші, он вони вже готуються подати обурені голоси:

— Стоп, авторко, але ж Іловайськ не входив до сектора Д! Це був сектор Б!

Привіт, хлопці й дівчата, я все це пам'ятаю, як пам'ятаю ті дати і сектори (господи, хтось ще, крім нас, пам'ятає сектори перших років війни та їхні межі?) Я також пам'ятаю, як хейтили свого часу і вас, і ваші дії, як кричала країна, що з фронту повертаються вже зовсім ненормальні, убивці, що серед них 93% тих, кого треба відправляти до психологів, а то і психіатрів, перш ніж інтегрувати до суспільства.

Я пам'ятаю й те, що представників Першої війни (ще один дурний і вимучений термін) стає все менше — ми вимираємо під час цієї, останньої навали, останнього нашого бою. Ви гинете першими, бо з вашим досвідом ви завжди йдете першими. І все менше стає тих, хто може сказати: «Війна почалась у 2014 році. Під час цієї війни загинули тисячі військових і безліч цивільних громадян України. Полишені в руїнах міста і села, і все це точилось саме з 2014 року».

І хто може іронічно здивуватися, стримуючи гірку посмішку: «Як? Невже ви всі цього не знали?»

Та наче й знали всі вісім років до 2022-го. Наче й чули. Дивилися по телевізору репортажі з фронту, яких ставало дедалі менше. Але так вже влаштована людська психологія, що знати і співпереживати — це трохи різні терміни і трохи різні порухи душі. Тому й відверталися на перонах вокзалів від військових у формі, а ті поспішали мерщій додому, і перше, що робили, перевдягались у цивільне.

— Чому? — питалися ми.

— Не знаю, — відповідав кожен чи кожна. — Незатишно якось. Надто багато осудливих поглядів.

За що засуджували? Та хоч і ні за що. За німий докір прірви між оцим, небритим, в брудному і заношеному військовому одягу і постійним святом будь-якого великого міста. За підсвідомий протест порушення цілісності картини світу. Я й сама знаю ці погляди і докір.

Я все це бачила, вириваючись із Дебальцевого чи Пісків до святкового, чистого, великого якогось міста і псуючи картину черевиками з налиплою на них брудною глиною Донбасу. Святою глиною Донбасу.

І раптом полетіли ракети. Раптом ми всі зрівнялися. І ті, хто чути не хотів про війну досі, — після 24 лютого пережили таке, чого ми, дотичні до війни, не переживали всі вісім років. Що в найстрашніших снах навіть нам, дотичним, не могло наснитися. І діти нашої війни, колишні діти тилу, навчилися так само швидко розрізняти на слух калібри, як училися досі їхні ровесники з прифронтової зони України.

Увесь рік спрацьовують тригери, несуться флешбеки:

— Коли почалась війна, ми зібрались швидко. Ми встигли втекти з Бучі і щасливі цим.

— Увесь цей рік страшної війни я...

Або й відкритим текстом:

— Ой, та хіба то у вас була війна? Ось наша війна — це війна.

Крізь хор цих голосів я раптом чую голос сестри Артура (рік загибелі 2014-й):

— Якщо то не була війна, то де тоді загинув мій брат?

Голос мами Вадима Жеребила (рік загибелі 2015-й):

— А де ж тоді загинув мій син, якщо то не була для вас війна?

І голос мами Діми Захарова (рік загибелі 2016-й):

— За кого ж тоді мій син загинув, якщо для вас то не було війною?

І зовсім тихий голосок малого сина Каті Носкової (рік загибелі 2015-й):

— А мені казали, що моя мама загинула на війні. То де ж вона тоді загинула, якщо ви кажете, що війна почалась лише рік тому?

Я відповім вам, мої дорогі, дозвольте? Підношу я руку з задньої своєї парти. Я знаю точно, за що загинули вони, за що ви досі й довіку в безмежному й невтішному вашому горі.

Усі ті тисячі військових, які загинули, отримали поранення, ті, що померли потім від поранень у госпіталях, всі ті, хто втратили кінцівки, усі побиті й контужені перших восьми років війни — всі вони витратили свої життя на те, щоби якомога довше на наші мирні міста не лилося російське залізо. Щоби якомога далі відтягнути це передбачуване і невмолиме — останнє масове вторгнення росіян в Україну. Свої здоров'я і життя вони поклали до наших ніг, на захист нас. І відбувалось і відбувається все це ПІД ЧАС ВІЙНИ, яка розпочалася 20 лютого 2014 року і точиться до цього дня. От і все.

А, ні. Ще не все.

Українці, дорогі мої. Якщо ви раптом вирішите сказати: «24 лютого 2022 року ми прокинулись і зрозуміли, що почалася війна...» — згадайте ті ледве чутні голоси матерів, дружин, дітей військових, загиблих у війні 2014-го, 2015-го, 2016-го, 2017-го, 2018-го, 2019-го, 2020-го, 2021-го, початку 2022 років. Почуйте їх. Потім прислухайтесь і, можливо, ви зможете почути зовсім тихі голоси самих загиблих, як чуємо їх завжди ми. Повірте, що вони гинули за всіх нас. І перекреслювати їхні смерті та втрати — це як топтатися по їхніх могилах.

... Ми б'ємось із датами вже рік — але ми точно знаємо, що програємо. Надто нерівні сили. І хоч ми вже не доведемо, що війна сталася не рік тому, а дев'ять, хоч ми не переламаємо думку суспільства, і цей тонкий водорозділ і переросте до глибокого провалля — між дотичними до війни з її початку і дотичними до війни теж, але лишень із 24 лютого 2022 року — ми мусимо з терпінням заїждженої платівки повторювати і битися за терміни і числа, бо в цьому наш біль і наша сила.

— Війна почалась у 2014 році. Не ставайте на могили, просимо. Не топчіть квіти на цих могилах. Посуньтесь, пропустіть маму загиблого в цій війні. І ту он маму. І ще ось тих. Пустіть їх до рідних могил. Могил 2014 року. 2015 року. 2016 року...

Це авторська колонка. Думка редакції може не збігатися з думкою автора.