Утома від «утоми від війни»

Британський письменник Олдос Гакслі стверджував, що революції трапляються тоді, коли люди починають сподіватися на революції. Замініть слово «сподіватися» на «очікувати», і цей афоризм можна буде прикласти чи не до будь-якого виду людської колективної діяльності.

Хрестоматійний приклад — біржові котирування і, ширше, економіка загалом. Науковці досі сперечаються, якою мірою економічні кризи викликають об’єктивні чинники (наприклад, неврожаї), а якою — очікування мас (наприклад, паніка споживачів і викликаний нею ажіотажний попит).

Те саме стосується політики: скажімо, посійте в людях упевненість, що результати голосування визначені наперед — і ті, хто проти «визначеного», просто проігнорують волевиявлення, тим самим власне й забезпечивши згадані результати. Саме так було з нещодавнім наскрізь маніпулятивним «опитуванням» угорців урядом Орбана щодо членства України в ЄС.

Тож не дивно, що в такому виді колективної діяльності, як війна, вплив на свідомість і моральний стан супротивника споконвіку вважався важливою складовою всього процесу. Щоправда, тисячі років поспіль ішлося про вплив насамперед на ворожу армію, і здебільшого — безпосередньо на полі бою. Ситуація почала різко змінюватися з настанням XX століття.

Цьому сприяли три чинники:

• загальний військовий призов, який робив війну «всенародною справою»;
• швидка технологізація армій, що робила ситуацію на фронті все більш залежною від роботи промисловості й узагалі економічної ситуації в тилу — тобто, в кінцевому підсумку, від дій і вчинків тилового населення;
• і, звісно, супербурхливий розвиток засобів масової інформації.

Наприкінці XX століття цей останній чинник увійшов у фазу стрімкої трансформації, яка триває й досі. Зрозуміло, йдеться про нові види медіа (на кшталт соцмереж), всеосяжний інтернет і появу дешевих пристроїв, які роблять його легкодоступним. Ніколи ще людство не мало такого масового доступу до таких гігантських масивів інформації. Й ніколи ще інформація не йшла людству настільки на шкоду.

Проте популярна думка про те, що за допомогою технік маніпулювання масовою свідомістю можна досягти будь-чого — причому від будь-якого суспільства — є, м’яко кажучи, суттєво перебільшеною. Спрацьовує не все, не для всіх, не завжди — або спрацьовує, але не так, як треба.

Прикладів перших трьох моментів у найновішій історії вдосталь. Так, жодні зусилля американців та їхніх союзників не запобігли тому, що влітку 2021 року навчені, озброєні, мотивовані Заходом і начебто лояльні йому урядові сили Афганістану буквально, як зайці, розбіглися перед не такими вже й озброєними та вишколеними, але куди мотивованішими радикалами з «Талібану». До речі, напевне, розуміючи всі чинники, ізраїльтяни навіть не намагаються серйозно вести яку-небудь пропаганду в тому ж Секторі Гази: подібне зерно, як сказано в Новому Заповіті, впаде там на ґрунт сухий та кам’янистий.

Прикладом четвертого моменту (коли «спрацьовує не так, як треба») можна вважати українські Майдани 2004-го та, особливо, 2013–2014 років. Ресурси, влиті москвою в повернення «відпалої колонії», були просто неспівмірні з тими, які виділяв на підтримку демократичних рухів Захід — але саме цей масштаб втручання став не останньою причиною опору. А нерозуміння тодішньою владою власного народу, яке вона спробувала знівелювати жорстокістю, призвело до добре відомих подальших подій.

Очевидно, в усіх цих випадках вкрай вагому роль відіграло те, що фахівці називають «історичними та соціокультурними чинниками». Проте в кожній конкретній ситуації чи не більше значення може мати людська психологія — насамперед особиста, але й так звана соціальна теж.

Знову ілюстрація — масові протестні виступи в москві 2010-го, в Мінську та інших білоруських містах 2020-го та в Україні 2013–2014 років. Попри вкрай відмінні результати, є дещо характерно спільне в самому перебігу тих подій. Це — почуття єднання, яке охоплювало тих, хто виходив на відповідний протест.

Щоб не ходити далеко, візьмімо Революцію гідності. Доки це був просто «Євромайдан» проти розвороту Януковича і Ко від уже прокладеного наче курсу на Європу, його учасники обчислювалися сотнями, у кращому випадку — кількома тисячами осіб. Та, вийшовши 1 грудня на Майдан протестувати проти розгону «Євромайдану», різномасті опоненти режиму й просто небайдужі громадяни раптом усвідомили, навіть більше — відчули, що разом їх таки багато. Це докорінно змінювало все.

Залишмо за дужками організаційні ресурси. Намети, сцена, транспорт — усе це життєво важливо, авжеж, але все це не має сенсу, якщо немає достатньої кількості охочих жити в цих наметах і юрмитися під згаданою сценою.

Проблема в тому, що подібний порив за визначенням може бути лише поривом. Він принципово обмежений у часі, і від матеріальних ресурсів це вже не залежить. Ейфорія або лють (або їх поєднання) є екстремальними станами психіки і, як такі, не можуть тривати довго. А найголовніше те, що після перенапруження психіки неминуче настає психічний «відкат» — як-от після фізичного перевантаження буває «крепатура».

Додайте сюди той факт, що будь-який масовий порив украй нечасто може бути конструктивним. Отут саме конче потрібні організація та матеріальні ресурси. Коли їх бракує, все йде «в пісок». І те саме стається, якщо ще вчора охоплені поривом люди вважають організацію недосконалою, а ресурси — недостатніми. Хоча те, що люди, вважають, зовсім не обов’язково відповідає реаліям. Свіжий приклад: станом на вересень 73% українців вважали, що економічний стан нації в цілому погіршився, проте на собі погіршення відчули лише 60% респондентів (до речі, це традиційна картина подібних опитувань чи не за всі роки Незалежності).

З війною ця схема працює по-своєму простіше, але в чомусь і навпаки. Соціологія стабільно демонструє, що 80–90 % українців єдино прийнятним видом перемоги вважають повернення до кордонів 1991 року. Проте соціологія не в змозі продемонструвати, хто з нас скількох зусиль доклав для перемоги. І скільки з нас все більше воліють шукати винних — навіть щиро прагнучи цієї перемоги.

Напевне, не буде помилкою сказати, що частково багато хто з нас тримається за віру в перемогу тому, що думка про поразку є нестерпною. Зрештою, очевидно, що російська окупація нічого доброго не принесла б, це — саме те, про що «й подумати страшно». А страх — потужний стимул, але поганий порадник.

Так і виникають пошуки винного. Деякі військові — давайте будемо чесними — схильні гамузом винуватити тил у байдужості. Дійсно, такі байдужі в тилу є, і їхню приблизну кількість порахувати дуже важко, бо далеко не кожен навіть у цілком анонімній анкеті вкаже, що доля Батьківщини його не цікавить. Військових можна й треба зрозуміти (перечитайте «Повернення» Ремарка — про те, як сприймають тилове життя вчорашні фронтовики). Але це ніяк не допомагає розв'язати проблему. Власне, за весь час людських воєн цього рішення так і не знайдено; психореабілітаційні програми для військових тут — не більше ніж паліатив.

В тилу ж дедалі популярніше не просто винуватити владу в прорахунках чи й навмисному підриві обороноздатності країни (це якраз більш-менш нормально в будь-якій затяжній війні), а і в тому, що саме влада винна в падінні оптимізму суспільства. От, мовляв, якби одразу сказали, що це надовго — все було би по-іншому, а вони натомість розповідали про повернення Криму за рік!

Але правда в тому, що після успіхів весни — осені 2022 року суспільство саме сформувало собі завищені очікування. Якою була б суспільна реакція у випадку офіційного оголошення про те, що війна буде тривалою і забере стільки жертв? Щонайменше подив, та й звинувачення в зраді не забарились би. Врешті, оптимізм просто почав би випаровуватися раніше і швидше, ніж це є.

Звісно, це не привід знімати відповідальність із влади, чия справа не тільки й не стільки говорити, скільки постійно вести копітку роботу з організації оборони. Так, щоб це конвертувалося в реальні перемоги, які тепер, коли настала стадія психологічного «відкату», тільки й здатні втримати суспільство від занурення в песимізм (і, як наслідок, розбрат, смертельно небезпечний для нас усіх).

Не менш популярно звинувачувати ідеологічних опонентів. Якщо хтось вішає на владу як реальних, так і уявних «собак», то інші шукають винних серед тих, хто «розхитує човен». Механізм тут діє той самий. Відсутність швидких перемог, яких ми так чекали на тлі самонавіяної ейфорії, породжує злість і страх, ті накладаються на психологічний «відкат» і перетворюються на роздратування, а роздратування шукає для себе об’єкт.

Хто конкретно стане цим об’єктом, залежать не від реальності, а від наших уже сформованих переконань і поглядів.

В результаті 87% українців вважають, що нація була згуртованою минулого року, а от у те, що вона згуртована й зараз (за тим же опитуванням) вірять уже 64%. Тоді як кількість носіїв протилежного погляду зросла більше ніж утричі. Це і є те, що називається «самосправджуваним пророцтвом».

Але важливо розуміти: те, що почало відбуватися із суспільними настроями після переходу війни на новий етап (про що головнокомандувач Залужний публічно заявив уже добряче після того, як це сталося) — так от, усе це нормально. Це було неминучим уже через сам той психологічний «відкат» після ейфоричного стану, викликаного втечею ворога з більшості захоплених територій.

Багато сказано про те, як українці здивували світ своєю єдністю та рішучістю в перші тижні й місяці російської агресії. Проте найбільше, мабуть, українці здивували самі себе. Тепер настав час ставитися до себе об’єктивно і по можливості не дозволяти емоційному перемагати раціональне. Адже, як уже сказано, те, що ми думаємо про реальність, зазвичай відрізняється від самої реальності — проте в підсумку ми формуємо цю реальність на ґрунті власних думок.

Це авторська колонка. Думка редакції може не збігатися з думкою автора.