В Україні на сьомому році війни може з’явитися закон про воєнні злочини. Пояснюємо, кого він допоможе покарати
Ще 1 вересня Верховна Рада внесла в порядок денний проєкт закону про воєнні злочини. Один із авторів законопроєкту 2689, Денис Монастирський, сподівається, що депутати розглянуть його вже цього пленарного тижня.
У парламенті попереднього скликання ще з 2015 року перебував подібний законопроєкт, але розгляд постійно відкладали.
Чим важливий цей закон для країни, яка вже 6 років перебуває у стані війни, і що він має змінити — у нашому матеріалі.
«Такі злочини стаються щодня»
«Я та ще понад десять людей уже були приречені на страту, але, дякувати Богу, вони не встигли виконати цей вирок. Ми про це дізналися під час звільнення, коли арештували цих охоронців, і вони підтвердили, що вже отримали наказ і мали вночі закидати наш підвал гранатами», — розповідає Олександр Грищенко, лікар-ветеринар із Луганська.
Він майже пів року пробув у підвалі гуртожитку Східноукраїнського національного університету імені Даля, нашвидкуруч переобладнаному на в'язницю. Це був так званий підвал «Бетмена» — польового командира Олександра Бєднова.
«Як ви вважаєте, коли людину наджорстоко б’ють, катують до смерті тільки за те, що вона сказала, що вона за єдину Україну — це нормально? Коли неповнолітню дівчину відсилають в окопи до бойовиків для масового зґвалтування — це нормально? Уявіть абсурд: у Луганську почали відстрілювати велосипедистів. Знаєте чому? Вони швидко їздять, багато бачать, тому вони всі — коригувальники вогню. Ніхто не думав про докази. Ти велосипедист — ти коригувальник, ти коригувальник — ти ворог, ти ворог — з тобою можна зробити все, що завгодно, зокрема — вбити на місці», — пригадує Грищенко.
Голова правління Центру громадянських свобод Олександра Матвійчук пояснює, що за сім років війни в Україні так і не з’явився закон про воєнні злочини. Вона разом із Міністерством юстиції розробляла ще перший варіант законопроєкту, який Рада попереднього скликання так і не ухвалила.
«Такі злочини стаються щодня, і просто зараз сотні людей утримують у нелюдських умовах у підвалах, а відповідальності за це нема. У Кримінальному кодексі відсутнє покарання за злочини проти людяності, а воєнні злочини виписані у вигляді абстрактної статті, яку складно застосувати на практиці. А нашим парламентарям до цього байдуже. Хто їм усі ці роки заважає звернути увагу на цю проблему? Путін?», — обурюється Матвійчук.
Ще один колишній полонений, Станіслав Асєєв, якого утримували на території артцентру «Ізоляція» в Донецьку, де бойовики створили неофіційну в’язницю, розповідає про важливість закону про воєнні злочини:
«У цьому місці — повний набір: тортури, зґвалтування, вбивства, приниження людської гідності і примус до важкої фізичної праці. Звідси й важливість закону: повинна бути хоча б теоретична можливість притягти військових злочинців до відповідальності».
Що зараз не так у законодавстві?
За понад 6 років український Кримінальний кодекс не адаптували до російсько-української війни. У ньому досі не прописана відповідальність за злочини проти людяності, а склади воєнних злочинів не відповідають вимогам міжнародного права.
В Офісі генпрокурора наголошують, що важливо розслідувати всі воєнні злочини та злочини проти людяності, скоєні Росією за 6 останніх років на території України. Але за чинним законодавством зробити це та покарати винних складно.
«Наразі ми можемо переслідувати осіб, які вчинили воєнні злочини, лише на підставі статті 438 КК України — порушення законів та звичаїв війни. Правова основа є, але вона настільки узагальнена, що встановити рівень кримінальної відповідальності за конкретний вид злочину доволі складно», — пояснює заступник генпрокурора Гюндуз Мамедов.
Приміром, убивства, викрадення та катування під час війни на Донбасі, вчинені в той самий час у тому самому місці, українські слідчі можуть кваліфікувати по-різному: частину — як воєнні злочини, решту — як загальнокримінальні. Тоді як за міжнародним кримінальним правом вони отримують статус міжнародних злочинів, є тяжчими, тому й відповідальність за них має бути жорсткішою.
«Ці прогалини зумовлені тим, що від моменту ухвалення Кримінального кодексу його положення системно не узгоджувались із сучасним міжнародним правом щодо кримінальної відповідальності за так звані міжнародні злочини, — пояснює заступник міністра закордонних справ України Євген Єнін.
За його словами, така невідповідність дає можливість винним уникати кримінального переслідування — у Кримінальному кодексі складу подібних злочинів немає.
«Цей законопроєкт якраз і передбачає можливість притягати за ці злочини до відповідальності в Україні та не чекати розглядів у міжнародних судах. Тому що міжнародний кримінальний суд працює дуже повільно, йдеться про десятиліття без перебільшень. І працює він лише щодо керівників. Цей законопроєкт охоплює також і виконавців. Йдеться про вбивства, зґвалтування, катування, викрадення людей», — каже голова комітету ВР з питань правоохоронної діяльності Денис Монастирський.
Заступник генпрокурора Гюндуз Мамедов наголошує, що закон дасть змогу визначити склад кожного з насильницьких злочинів проти людяності як воєнний злочин.
«Є нагальна потреба більш деталізовано підходити до серйозних порушень міжнародного гуманітарного права. Таких як умисні вбивства, тортури, насильницькі зникнення або нелюдське поводження з цивільними та військовополоненими, нелегальна депортація, примусова мілітаризація, невибіркові обстріли цивільного населення та будинків», — пояснює Мамедов.
Ще одна з переваг ухвалення закону — відсутність у воєнних злочинів термінів давності.
«Зараз провадження відкривають по загальнокримінальних злочинах, по яких є строки давності. Якщо злочин, наприклад, вчинено в 2014 році, відтоді пройшло шість років — це означає, що через чотири роки винний узагалі може уникнути відповідальності. А зараз до відповідальності ми його притягнути не можемо, бо немає доступу до тих територій. Ми не можемо ні зібрати докази, ні знайти свідків, ні розшукати особу, яка вчинила цей злочин. Цей законопроєкт якраз дасть можливість встановити справедливість, дати надію жертвам. А йдеться про тисячі злочинів», — пояснює Денис Монастирський.
Правозахисники також наголошують, що відсутність змін у КПК — це фактично амністія для воєнних злочинців.
«Якщо не називати речі своїми іменами і кваліфікувати воєнні злочини як тероризм, це призводить до цілої низки невідворотних наслідків. «Звичайні» кримінальні злочини мають терміни давності, після спливу яких справи просто мусять закрити. Таких злочинців можна амністувати. Із воєнними злочинами все інакше. Історія знає чимало прикладів, коли проходять десятки років, політична ситуація змінюється, і воєнні злочинці опиняються перед судом», — каже Олександра Матвійчук.
Дискусійні питання
«Ми витратили близько п’яти років, щоб пояснити це владі та розробити зміни до Кримінального кодексу, але за поодинокими винятками, зустрічалися із цілковитою байдужістю. Одного разу нам довелося провести в кулуари колишніх полонених, які ловили народних депутатів перед входом у сесійну залу та просили їх підтримати цей законопроєкт. Ще раз. Люди, які вижили в полоні, були змушені підходити до незнайомих їм людей, переступати через свій біль та повертатися у ті моторошні спогади, щоб переконати нардепів виконати свій обов’язок», — каже правозахисниця Олександра Матвійчук.
За словами Монастирського, наразі серед депутатів немає однозначної підтримки законопроєкту, виникають численні дискусії.
«Найбільше дискусій виникає через те, що відповідно Україна визнає, що не діє термін давності до низки злочинів, і цей перелік розширюється. По-друге, це те, що ми визнаємо принцип екстериторіальності вчинення злочинів», — сказав Монастирський.
За словами голови Центру громадянських свобод Олександри Матвійчук, деякі народні обранці кажуть, що закон може негативно вплинути на українську армію.
«Зараз з’явилися чутки — мовляв, цей закон буде використаний проти армії. Єдині, проти кого спрямований законопроєкт 2689, — це воєнні злочинці. Якщо хтось із військових, наприклад, викрадав та ґвалтував цивільних полонених, то українська держава має за це переслідувати. Інакше чим ми відрізняємося від бандитів? Невже люди, які виступають проти законопроєкту 2689, вважають, що на війні можна викрадати та ґвалтувати цивільних?», — каже Матвійчук.
Також застороги викликає й те, що закон нібито зможуть використовувати в політичних цілях, щоб ув’язнювати опонентів.
«Ми із 2011 року відстежуємо політичні переслідування, і я вас запевняю: для того, щоб посадити людину «по бєспрєдєлу», цілком достатньо статей Кримінального кодексу, що вже існують. Звичайні злочини, до всього, легше «шити». От Сергія Стерненка судять за вбивство. То вимагаймо скасування відповідальності за вбивство взагалі», — зазначає Олександра Матвійчук.
Кого зможуть покарати?
«Я хочу, я добиваюся, щоб справа мого сина Ігоря Брановицького була кваліфікована як убивство полоненого військовослужбовця під час виконання службових обов’язків. За Женевською конвенцією: це воєнний конфлікт, є дві сторони конфлікту, мій син учасник конфлікту — військовослужбовець, отже він військовополонений», — розповідала в інтерв’ю минулого року Ніна Костянтинівна, мати вбитого в полоні бойовиків Ігоря Брановицького, який захищав Донецький аеропорт.
«І це ж не тільки одного мого Ігоря так убили! Вони знущалися і вбивали в полоні багатьох. У нас досі багато хлопців розшукують, декого ще з Іловайська. Якось Україні треба вирішувати це важке питання», — наголосила Ніна Брановицька.
У квітні 2014 року у річці неподалік Слов’янська знайшли тіло депутата Горлівської міської ради від партії «Батьківщина» Володимира Рибака. Напередодні Рибак намагався повернути український прапор на будівлю міськради. Також знайшли тіло зниклого студента КПІ Юрія Поправка. СБУ тоді оприлюднила аудіозапис, де представник ГРУ Росії наказує «нейтралізувати» депутата Рибака.
Дружина Рибака Олена переконує, що закон про воєнні злочини треба ухвалити.
«Мій чоловік пів життя віддав боротьбі зі злочинами. А виходить такий парадокс, що за його вбивство нікого не можна покарати. Тобто немає сенсу нічого казати, бо потім нікого не покарають», — каже Олена Рибак.
Загальної статистики воєнних злочинів, скоєних на Донбасі та в Криму, наразі немає, кажуть правозахисники. Пояснюють: щоб включити злочин в офіційну статистику, його треба взяти на облік. Але як взяти на облік те, чого, за чинним законодавством, не існує? Тим часом проросійські бойовики на сході України продовжують скоювати нові «неіснуючі» злочини.
А ось чи не найсвіжіший приклад. 13 липня цього року військовослужбовці ЗСУ евакуювали тіло загиблого лейтенанта Дмитра Красногрудя, який підірвався в «сірій зоні» в районі селища Зайцеве у Донецькій області. Бойовики надали гарантії безпеки та пообіцяли припинити цього дня вогонь. Однак неозброєна евакуаційна група з білими пов'язками на жилетах та в білих касках потрапила в засідку.
Спочатку обстріляли військовослужбовця, який ішов попереду. Йому на допомогу кинувся медик Микола Ільїн, в нього теж почали стріляти. Ільїн загинув, а евакуаційна група з іще одним пораненим відступила.
«Наші міжнародні партнери були в деталях поінформовані про те, що сталося. Є всі підстави вважати, що йдеться саме про воєнний злочин і віроломне свідоме вбивство українського медика», — зазначив міністр закордонних справ Дмитро Кулеба.
Зрештою, 16 липня тіло лейтенанта Дмитра Красногрудя передали на підконтрольну Україні територію. Тіло військового медика забрали бойовики і віддали лише 17 липня.