Аліна, донька зниклого безвісти агронома Сергія Резніка, дивиться у вікно будинку в місті Покровськ Донецької області
Фото:

Анастасія Власова / hromadske

За шість років війни на Донбасі безвісти зникли сотні, а, можливо, й тисячі людей. Точної статистики немає, оскільки Єдиний реєстр за два роки після ухвалення закону так і не створили. У липні Кабмін лише затвердив новий склад Комісії з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, яка тепер мала б на всіх рівнях займатися пошуком людей.

Єдина організація, що має свою базу безвісти зниклих і займається пошуками від початку війни — Міжнародний комітет Червоного Хреста. Там справу про зникнення відкривають на прохання рідних і не закривають її, допоки вони самі про це не скажуть. За шість років у МКЧХ опрацювали 1800 справ. Наразі в організації шукають понад 750 людей, половина з яких — цивільні. 

До Міжнародного дня зниклих безвісти hromadske розповідає історії людей, які шостий рік шукають і чекають удома своїх рідних. Усі вони зникли на блокпостах улітку та на початку осені 2014-го.

Дмитро та Ліліана Колесови, батьки Жені Колесова, який зник у липні 2014 року.
Фото:

Анастасія Власова / hromadske

«Я ніколи не перестану тебе шукати»

Спекотне літо 2014-го року. Сімнадцятирічний Женя Колесов щойно закінчив школу в Покровську Донецької області (тоді ще Красноармійськ). Він мріє стати військовим і за рік вступити до одеського училища. Хлопець починає потроху заробляти сам: то працює охоронцем, то розвозить очищену воду. У батьків Женя — єдина дитина.

«Він ріс, як усі хлопці: займався спортом, бойовими мистецтвами, зустрічався з дівчиною, марив навчанням в Одесі. З 16 років почав працювати. З роботи поспішав додому, тому що тут мамина їжа», — розповідає 44-річна Ліліана Колесова, мама Жені. Разом із чоловіком Дмитром вони сидять на маленьких дерев’яних табуретках у кімнаті Жені. Задушливе повітря розганяє металевий вентилятор.

11 липня 2014-го подружжя було в селищі неподалік Покровська, у мами Дмитра, яка погано себе почувала. Того дня Женя разом із чотирма чоловіками їхав автівкою в бік Дніпра. Протягом дня він розмовляв по телефону з Ліліаною разів десять.

На українському блокпості в Кам’янському (тоді Дніпродзержинськ) машину зупинили. 

«О 19:23 я йому зателефонувала. Він сказав: “Мамо, усе добре, ми розмовляємо з людьми”. О десятій вечора його телефон уже не працював».

Батьки не одразу зрозуміли, що їхній син зник. Мама Дмитра померла, тому наступного дня вони були заклопотані похороном. Заяву в поліцію подали на третій день після зникнення, коли повернулися до Покровська. 

«Через знайомих ми почали дізнаватися, з ким він їхав у машині, де живуть їхні батьки, знайомилися з ними. Але так само ніхто не знав, що трапилося й куди зникли наші діти», — згадує Ліліана.

Тоді почали телефонувати незнайомі люди, які казали, що мають інформацію про їхнього сина. Якщо вони хочуть щось дізнатися, потрібно заплатити. 

«І ми перераховували гроші. Спочатку 15, потім 20 тисяч гривень. Коли в нас не було грошей, сусіди приносили свої золоті обручки, щоб ми здали їх у ломбард і заплатили», — розповідає жінка.

Час тягнувся нестерпно повільно. Ліліана та Дмитро не їли, спали по декілька діб поспіль, прокидалися лише, щоб попити води. Ні з ким не спілкувалися. Ліліана звільнилася з магазину, де була касиркою. Дмитро через травму, яку отримав на шахті, також не працював.

Батьки Жені не один раз зверталися в прокуратуру, до міського голови, депутатів, їздили на блокпости, на непідконтрольну частину Донбасу, спілкувалися з військовими. За шість років у них змінилося приблизно десять слідчих. Спершу справу кваліфікували як викрадення, згодом змінили на вбивство, бо це, за словами слідчих, має прискорити пошуки. 

«Щоразу нас допитують. Гидко, неприємно все це згадувати. Ти знову відкриваєш душу, а насправді від цього нічого потім не змінюється. Але кожен із батьків сподівається, що от-от — і двері відчиняться».

У кімнаті Жені, де він сам робив ремонт, усе так само, як і шість років тому: під однією стіною стоїть стіл і комп’ютер, під іншою — диван. На одвірку — засічки, якими батьки відзначали зріст сина: ось йому 11, 12, 13, 14, 15, 16 років. А на дверях з’явилася маленька записка. Червоним фломастером на аркуші в клітинку Ліліана написала: «Обіцяю, я знайду тебе. Я ніколи не перестану тебе шукати». 

У кімнату час від часу з коридору заглядає сірий кіт, за стінкою в клітці копирсаються шиншили.

«Ми їх завели, аби хоча б щось живе було у квартирі. У решти батьків, чиї сини були в одній машині з Женею, є ще діти або онуки. А ми залишилися самі».

Лариса й Аліна Резнік тримають фотографію Сергія Резніка, який зник у вересні 2014 року
Фото:

Анастасія Власова / hromadske

«Мені снилося, що батько повернувся й потрібно всім про це розповісти»

Недалеко від будинку Ліліани та Дмитра, у мікрорайоні Шахтарському, живе ще одна сім’я — мати й донька — Лариса й Аліна Резнік. У сірій п’ятиповерхівці вони винаймають однокімнатну квартиру. 

«Я переїхала з Первомайського до Покровська у вересні 2015-го. Потрібно було шукати роботу, заробляти гроші. Через три місяці сюди приїхала й мама. Вона не змогла жити в будинку, де все нагадує про батька», — розповідає 30-річна Аліна. Напроти неї в кріслі сидить Лариса. Жінка постійно перебирає пальцями дерев’яні кульки, що висять на кінцях мотузки, яка двічі оперізує її ліву руку. 

«Того дня, 6 вересня 2014-го, усе було як зазвичай: я допомогла Сергію зібрати речі на роботу, відчинила ворота, щоб він виїхав. Правда, попрощався він зі мною не так, як завжди, дивився на мене довго, обійняв і навіть нічого не сказав. Я його перехрестила, він поїхав. Але потім повернувся по перепустку. І все-таки сказав у своєму стилі: "Ларо, гараж зачини!"»

Після цих слів Лариса заспокоїлася й почала займатися звичними хатніми справами, саме був сезон консервації. Вона знала, що сьогодні Сергій не має повернутися додому. Компанія, де чоловік працював агрономом, винайняла для нього кімнату в Покровську. Їздити щодня з Первомайського й назад було дедалі небезпечніше. 

О дев’ятій вечора Лариса вийшла на поле, забралася на плити, щоб зловити зв’язок і поговорити з чоловіком. 

«І тут я бачу, що ще о пів на сьому прийшло повідомлення від Сергія: "Вари харчо, я їду". Я здивувалася, почала дзвонити, але слухавку взяв не Сергій».

З Ларисою говорив інший чоловік, він запитував, звідки в Сергієвій машині карти, ким він працює. Жінка пояснювала, що її чоловік — агроном, а на картах позначені поля, на яких він працює.

«"Не дзвони сюди більше", — сказав той чоловік. Я просила відпустити Сергія. "Відпущу. Більше не телефонуй"».

Лариса набирала Сергія раз за разом — телефон не працював. 

Наступного дня жінка на своєму скутері поїхала на блокпости. GPS-навігатор із машини Сергія, до якого мали дистанційний доступ його колеги, показував, що автівка годину стояла на українському блокпості в Карлівці, а потім її перегнали в Піски.

«Коли я приїхала, машину вже відігнали від Пісків за недобудований міст. Мене туди не пустили. Сказали, що там мінне поле й працюють снайпери». 

На блокпостах ніхто не міг відповісти Ларисі, чи справді Сергія затримали.

«Наче крізь землю провалився, — каже Аліна, — хоча українські військові, які тоді стояли в Первомайському, казали, що знають батька, знають, що він агроном. Так званий комендант нашого села взагалі переконував, що він скоро повернеться "на своїх колесах"».

Через декілька днів машину Сергія спалили.

Аліна з Ларисою подали заяви в поліцію, Службу безпеки, прокуратуру, уповноваженому Верховної Ради з прав людини, спілкувалися з військовими, волонтерами, їздили в Донецьк, де обійшли всі в’язниці, прокуратури, відділки міліції. 

«Ми ходили з тисячею доларів Донецьком. І готові були їх віддати, аби лише батька повернути».

Лариса їздила селом на скутері й кричала — таким сильним був її страх, що з чоловіком щось трапилося. Вона боялася відпускати доньку саму будь-куди, ходила всюди за нею слідом. 

«А я тоді багато спала, бо мені снилося, що батько знайшовся і треба терміново всім зателефонувати й розповісти», — каже Аліна. 

За шість років справу про зникнення Сергія вели декілька слідчих. 

«Спершу вони самі нам дзвонили й запитували, чи є новини, чи повернувся Сергій. І щоразу дивувалися, коли ми відповідали, що ні. А зараз навіть телефонувати перестали». 

Катерина з донькою Веронікою показує на смартфоні фотографію свого батька Ігоря, який зник у червні 2014 року
Фото:

Анастасія Власова / hromadske

«Змирися з тим, що це його кістки, і поховай їх»

Катерина з маленькою донькою Веронікою відчиняє ворота у двір і проводить до старого двоповерхового дерев’яного будинку. Сходами праворуч — і одразу їхня квартира. У 90-х її отримав батько Катерини, Ігор Гайденко, коли працював виконробом на заводі. 

Катя тут мешкає зі своїм чоловіком, донькою та мамою. 

«Протягом останніх двох років тато не жив із нами. Він пішов до іншої жінки, у них народився син. Але ми все одно з ним щодня спілкувалися, я знала про батька все. Ми були командою ще з дитинства».

18 червня 2014 року Катя бачила тата востаннє.

Вони тимчасово виїхали до села Студенок у Харківській області, поки Слов’янськ був окупований. Катя жила в маминих родичів, батько з сім’єю — у своїх. 

«У селі мені нічого було робити. Я назбирала грибів у лісі й вивезла їх на базар, щоб продати. До мене під’їхав батько на своїй машині. Ми з ним випили кави, поговорили хвилин десять про його сина, і він поїхав». 

Увечері до Каті зателефонувала батькова дружина й сказала, що з ним немає зв’язку. Мовляв, він поїхав до Слов’янська по молоко для сина, сказав, що проїжджає останній блокпост дорогою додому, і більше його телефон не працював.

Спершу чоловіка в Слов’янську шукала дружина. Через тиждень вона зібрала речі й разом із дітьми виїхала у Вінницьку область. 

У вересні Катя повернулася до звільненого Слов’янська й сама почала пошуки. Знову написала заяву в поліцію, бо попередню нібито не зареєстрували, публікувала в соцмережах фотографії батька та його автомобіля. Рік дівчина не мала жодної інформації, ніхто не міг сказати, куди подівся її тато.

Несподівано їй зателефонував незнайомий чоловік і сказав, що бачив у лісі біля в’їзду до Слов’янська батькову машину. Дівчина одразу туди поїхала. 

«На автівці не було коліс, навколо виросла трава, поряд валялося батькове взуття, іграшка його сина, обшивка з машини й пробите кулею лобове скло, заклеєне скотчем». 

Катя викликала поліцію, пропонувала ще походити лісом, поговорити з жителями навколишніх сіл. Але каже, що поліціянти відмовилися. 

Ще за декілька місяців Каті зателефонував інший чоловік і сказав, що в тому ж лісі, недалеко від автівки батька, під гіллям знайшли кістки. Катя разом із поліцією знову поїхала на те місце.

«Поки я перебирала та збирала кістки в пакет, нічого не усвідомлювала. А коли дістали батькову барсетку з документами, паспортом, почалася паніка. Судово-медичні експерти запитували мене потім про прострелений череп, який ми там знайшли: "Схожий?" Що я можу сказати, якщо там лише зуби й волосся?», — згадує Катя.

Знайдені в лісі кістки віддали на ДНК-експертизу в Запоріжжя. Катя, її бабуся та дідусь здали свої зразки. Через рік їм прийшла відповідь, що кістки непридатні для дослідження і визначити, кому вони належать, неможливо. 

«Слідчий переконував, казав мені: "Змирися з тим, що це батькові кістки, і поховай їх". Як на таке можна погодитися? А раптом це не він?»

Катя здала свої зразки, щоб експертизу провели ще раз. Знову без результату. В іншій лабораторії теж не давали гарантії, що вдасться здійснити дослідження.

Минулого року Катя дізналася, що кістки поховали на кладовищі як останки невідомої особи. Для дослідження в морзі залишили лише череп. 

«Їх поховали на краю кладовища, де люди зазвичай палять траву. Я насилу знайшла те місце. Там усе заросле, лише хрестик і табличка з номером. Немає ні імені, ні прізвища».

У цей момент, зізнається Катя, у неї опустилися руки. Вона була готова погодитися з тим, що це справді останки її батька. Лише хотіла поховати все разом, в одному місці. Але ексгумацію здійснювати заборонили, бо ж немає підтвердження, що це кістки її батька.

«Я просила відкопати ті кістки, щоб зробити експертизу. А раптом? Знайшла копачів, зібрала всі довідки, дозволи. І на останньому етапі в поліції мені відповіли, що в морзі знайшли ще якусь кістку й тепер із нею проводять дослідження. І от я знову вже рік чекаю».

Вероніка грається з повітряною кулькою в будинку, де вона живе разом зі своєю мамою Катериною
Фото:

Анастасія Власова / hromadske

«Він повернеться вночі, я сидітиму в його кімнаті, а батько визиратиме з вітальні»

Поки Катя розповідає історію своєї шестирічної боротьби, навколо неї бігає донька. Вона приносить свій дитячий альбом і всюди на фото пальцем вказує на себе. 

«У пологовому будинку було дуже сумно. Батько так мріяв про онучку, а я йому навіть показати її не могла».

Катя розповідає доньці про дідуся: яким він був, як зник, як би він хотів її побачити. 

«Зараз вона вже починає розуміти, розмовляє зі мною, співчуває. Якби я знайшла батька, була б безмежно щасливою».

Після зникнення тата Аліна Резнік влаштувалася на роботу обліковицею в агрофірму.

«Пішла по батькових стопах», — усміхається її мама Лариса. 

«Для пошуків мене вистачає на три місяці. Далі я не можу нічого робити, мені потрібно відновитися. Два з половиною роки ми з мамою ні з ким не спілкувалися. А потім почали знайомитися з іншими сім’ями. Ніхто так не розуміє, як люди, чиї рідні також зникли безвісти». 

На початку серпня Ліліана Колесова та родичі інших зниклих безвісти заснували громадську організацію «Едельвейс».

«У мене стільки невідданої любові. Я повинна нею з кимось ділитися. Ми з Дімою — наймолодші батьки. Я маю допомогти решті знайти їхніх рідних. Знаю, що Женя повернеться. Це буде вночі, десь о третій. У коридорі горітиме світло. Я сидітиму в його кімнаті, відчиню йому двері. А Діма визиратиме з вітальні».

Поділитись: