Вага кожного слова. Як одне невдале порівняння ранить тисячі дітей і дорослих з аутизмом
«Це схоже на аутизм», — каже у прямому ефірі ведуча телеканалу «Рада» Ольга Нємцева. Такий діагноз вона «ставить» російському президенту в розмові з радником керівника Офісу президента Михайлом Подоляком, у якій вони обговорюють путіна та особливості його поведінки.
Тобто у прямому ефірі національного телемарафону «Єдині новини» фактично ставиться знак дорівнює між головним воєнним злочинцем світу й тисячами дітей та дорослих з аутизмом. І ніхто — ні сама ведуча, ні пан Подоляк, ні частина редакції на чолі з випусковим редактором, що в цей час присутні за кадром, — ніяк не реагують.
Що в цей момент відчуваю я — мама чотирирічного хлопчика з аутизмом? Я відчуваю відчай і безсилля. Оскільки понад два роки, упродовж яких ми знаємо про діагноз нашого сина, я займаюся не лише своєю дитиною, його діагностикою та корекційними заняттями, а ще й, не втомлюючись, розповідаю про аутизм.
Важко порахувати, скільки разів мені доводилося відповідати, що аутизм — це не хвороба, а особливість розвитку. Що він не передається, а діти з аутизмом не становлять небезпеки. Що вони добрі й дуже лагідні, а твердження про їхню відлюдькуватість — не більше як шкідливі міфи. Та головне — це такі ж діти, як і будь-які інші, а отже мають ті самі права. Зокрема право на щасливе дитинство.
На жаль, у нашому суспільстві з надзвичайно сильним радянським спадком неприйняття інакшості аутизм досі дуже стигматизований. І порівняння, що прозвучало в ефірі національного марафону, лише цементує ці страшні стигми. Бо ж якщо у телевізорі кажуть, отже, так воно і є.
Як це працює? Дуже просто. Уявіть собі звичайну українську родину з містечка N, яка практично нічого не знає про аутизм. Наприклад, мама, тато і син, у класі якого навчається хлопчик із розладами аутистичного спектра. І ось родина, дивлячись марафон, чує, як телеведуча каже, що в путіна (того самого, який убиває нас щоденно ракетами) аутизм. А отже, це нібито пояснює, чому він такий монстр.
Що відбувається далі? Далі хлопчик іде до школи й у кращому разі сам, а в гіршому — з усім класом каже дитині з аутизмом, що вона — путін, бо той теж аутист. Уявили? А тепер дозвольте своїй фантазії розгулятися. Уявімо, що дитина з аутизмом бодай трішки проявила агресію у відповідь. Що буде далі? Мама, Яка теж чула на власні вуха з телевізора про аутизм, напише в батьківський чатик щось на кшталт: «А що від нього хотіти, якщо він аутист? З них тільки таке, як путін, і виростає».
На жаль, нам, батькам дітей з аутизмом, доводиться читати в чатиках і не таке. І це лише маленький, хай і змодельований, приклад того, як може нашкодити одне необачне, проте публічно сказане слово у суспільстві з низьким рівнем толерантності та високим рівнем незнання про нейрорізноманіття.
Наступного дня на інцидент відреагувала Комісія з журналістської етики — вийшла з важливою заявою про недопустимість поширення мови ворожнечі щодо людей з аутизмом у телемарафоні «Єдині новини» та закликала телеканал «Рада» й ведучу Ольгу Нємцеву публічно попросити вибачення за згадку про аутизм в ефірі.
Ведуча вже перепросила в ефірі за недоречне порівняння. Хоча важливо було не лише перепросити, а й пояснити, що не так із цим порівнянням і якої шкоди воно могло уже завдати.
Після обіду Ольга зателефонувала мені особисто і, як здалося, щиро перепросила — як маму дитини з аутизмом — за те, що її некоректні порівняння могли завдати болю мені та моїй дитині. Ми з Ольгою мали довгу спокійну розмову. Я ділилася щоденним, переважно болючим досвідом батьків дітей з аутизмом та іншими особливостями розвитку, причиною якого найчастіше стають незнання, стигми та низька толерантність суспільства. Ольга та її колеги запропонували зробити серію сюжетів про інклюзію.
Те, що такі історії досі трапляються в медіа, дуже прикро. Але якщо ми не будемо виносити їх у публічний простір, віз неприйняття і далі лишатиметься на місці. На жаль, нам усе ще потрібне, хай навіть емоційне, обговорення таких випадків, нам потрібні тренінги для медіа щодо інклюзивності та безбар’єрності, і нам просто необхідно вміти визнавати свої помилки публічно. Бо тільки так ми будемо рости.
Це авторська колонка. Думка редакції може не збігатися з думкою авторки.