«Ви не чуєте військовослужбовців» — Піночет

«Тоді легше було. Ворог тоді не був такий досвідчений», — порівнює Піночет ситуацію на фронті на початку війни та зараз. Він почав свій військовий шлях із добробатів, усю повномасштабну провів на позиціях.

Як змінилася ворожа армія та її тактика за роки війни? Якою є війна станом на зараз? І як поводяться в підрозділі чоловіки, яких мобілізували примусово?

Про це військовослужбовець 56 бригади Піночет розповів військовому та ведучому hromadske Сергію Гнезділову у «++ подкасті».

Про досвід служби до великої війни

У добробатах була дуже висока мотивація. Усе було набагато простіше: приїхав, виконуєш певні задачі, якщо втомився, то ніхто тебе не тримає. Спокійно їдеш додому, відпочиваєш, хочеш — повертаєшся назад.

У 2014-му я служив у батальйоні «Черкаси», який формувався у військкоматі — зібрали й поїхали. Машини були різні, військової техніки взагалі не було, важкого озброєння — також.

Потім нас прикомандирували до 72 механізованої бригади. У 2016 році я звільнився, певний час був удома, відпочивав.

Мені в армії подобалася дисципліна — те, чого не вистачає у суспільстві. Вдома постійно бачиш, що хто кращий — той при ділах, а армія це вирівнює, всіх розставляє на свої місця.

Про початок повномасштабного вторгнення

Я застав початок біля населеного пункту Невельське на Донеччині. Було зрозуміло, що щось не так, тому що стояв гул. Перед повномасштабним вторгненням ми вже бачили ворожі літаки. У передвечір і зранку було дуже багато ворожих безпілотників.

Коли ми зайшли у Великі Новосілки, нам вдалося облаштувати оборону завдяки моєму командиру — Кочерзі Євгену Валерійовичу. Я бачив, як він працював, як прораховував усі нюанси. І нам вдавалося міцно тримати оборону. За весь час, що ми там стояли, були коливання по посадці плюс-мінус 100 метрів туди-назад. Але глобальних відступів із нашої сторони не було.

Якщо порівнювати зараз і тоді, то я б сказав, що тоді було легше, бо ворог не був аж таким досвідченим. Так, вони кидали цю масу БК і мʼяса, але це були здебільшого недосвідчені бійці: на наших позиціях бували випадки, що вони, незрозуміло чому, вставали й у повний зріст бігли на нас.

Про еволюцію окупантів

Їхній розвиток дуже видно. У них теж є розумні командири. Три лінії оборони — це не просто так вони, ні з того ні з сього, вийшли та зробили. І так, у технічному плані вони дуже виросли.

Проблема в тому, що наші засоби масової інформації це замовчують. Показати й розказати суспільству все — це теж, напевно, неправильно, людей лякати не треба, але потрібно, щоб суспільство розуміло, що в них дуже потужний розвиток.

Зараз вони шукають слабкі місця, а де бачать, що доцільно використати велику кількість людей, — вони це можуть спокійно. Великою кількістю людей треба вміти управляти. Це непросто.

Ворога не треба недооцінювати. Ворог дуже сильний і розумний, видно його розвиток.

Про роль телебачення

Я думаю, що зараз вкрай важко з мотивацією з нашої сторони. Як може мотивувати себе боєць, який прийшов із позиції й бачить, що робиться вдома?

Наприклад, мій сусід із села включив телевізор: «Всі атаки ворога відбиті, стільки-то техніки спалено, тисячу орків убили, все нормально». Вмикає інший канал: «Все йде на ЗСУ». Навіщо донатити? Військовослужбовці також дивляться, і у них загострюється відчуття несправедливості.

Телебачення — це дуже потужна, рушійна частина суспільства. Щоб трошки схвилювати суспільство, йому треба показувати, що нам тут дуже важко.

Підтримка суспільства не відчутна зараз, лише поодинокі випадки. А загалом уже немає того відчуття, як раніше: «На тобі комбайн, бо в мене машини немає». 

Про важливість підтримки сім’ї

Багато жінок не розуміють своїх чоловіків. Вона йому дзвонить і каже: «Сусід уже третій раз приїхав у відпустку, а ти ще ні разу. Не хочеш до мене їхати?». 

Жінкам треба набратися терпіння, тому що у військовослужбовця, який безпосередньо в окопі, є відчуття несправедливості. А сім’я — це саме той рушій, який його штовхає до перемоги. Якщо ти його любиш, треба намагатися підтримати його будь-яким чином: десь заспокоїти, десь сказати: «Я поряд», або «Треба — я приїду».

Багато військовослужбовців, коли повертаються в тил, живуть за принципом, що їм усі винні. Ну хто тобі що винен? У тебе є відчуття несправедливості, бо ти пішов, сусід — ні. Ти обрав такий шлях, він — інший.

Про мобілізацію

Думаю, що патріоти вже пішли. Певний відсоток людей, які залишилися вдома, також хоче справедливості. А певний відсоток — за натурою раби, я б їх так назвав. Вони живуть за принципом: моя хата скраю, я нічого не знаю.

Нашим центрам комплектування потрібно надати законні повноваження. Потім, звичайно, побачимо, як воно буде.

Юристи зараз мають хороший попит, тому що люди, які не хочуть іти в армію, користуються їхніми послугами. Це показують в інтернеті, це все відкрито.

Наші великі ЗМІ мають показати людям правду, щоб трошки схвилювати суспільство. Тоді ще буде в нас цікавих, міцних хлопців, які можуть щось робити. А так — він встав зранку, подивився телевізор — все класно, можна йти на риболовлю, чи займатися своїми справами. Він думає: «Хлопці ж усе відбивають, перемагають. Нащо мені туди йти?»

Про те, що на війні — важко

Я думаю, що суспільство загалом не розуміє, якою є війна. Навіть під час виконання завдань не кожен військовослужбовець розуміє. Бам, бум — і все нормально. Коли ти вже приїхав, у тебе включиться інстинкт самозбереження, або страх візьме гору.

Коли я себе мотивував, то завжди в голові крутив: «Що б не сталось, головне — працювати». Мені треба все контролювати — це мене заспокоює.

Ворог прораховує, куди йому краще йти, де він менше витратить живої сили. Звісно, десь є ділянки, де немає такого інтенсивного використання FPV-дронів.

Навіть під час наших штурмових дій вони використовували FPV просто по піхоті, що для нас є немислимим, тому що ми економимо дрони для техніки. Вони мають потужний ресурс, і зараз, думаю, випереджають нас. Наші хлопці працюють, молодці, але мало в цьому напрямку розвитку.

Там, де стоїть наш підрозділ, дуже потужний наплив ворога.

Про ухилянтів і зрадників

Там, де комплектують військовослужбовців, де їм проводять базове навчання — ми всі знаємо, що там робиться, що там ніхто не знає, куди йти, що робити. Дехто, коли це бачить, думає: «А я приїду туди, а там же взагалі…» А потім, коли приїжджає сюди, ми починаємо працювати, починаємо спілкуватись.

У моєму підрозділі ніхто не зізнавався, що «мене піймали й привезли». Я впевнений, що такі є, але вони не хочуть про це говорити. У них змінюється ставлення одразу, бо ми дійсно стараємося працювати, все врахувати й думаємо про своїх хлопців — намагаємося всім, чим можемо, забезпечити. Тому таких випадків, щоб хтось приїхав і сказав: «Це не моє» — ні, не було.

Мені якось вдалося поїхати на 10 днів у відпустку. На день п’ятий, напевно, вже хотілося назад, тому що є якесь нерозуміння. Мало того, іноді ставлять недоречні питання: «Ти вбивав?», «А коли війна закінчиться?», «А “Джавеліни” були?»

Я думаю, що в тих, хто вдома, вибору немає — рано чи пізно вони підуть. Просто хочеться, щоб вони це розуміли й використали час, який у них зараз є, на підготовку — щонайменше нехай качають ноги й спини.

Тим, хто думає, що може домовитися з руськими, я скажу: якщо вони підуть домовлятися, то будуть зрадниками з нашої сторони, а тому автоматом — і для них.

Як я знаю зі своїх джерел, то на Запоріжжі для людей, які перейшли на сторону росії, зокрема це поліціянти, путін видав указ: по три місяці в окопи всіх примусово.

Зрадив тут — зрадиш і там. Якщо в тебе панічний страх, то ти можеш якийсь інший внесок зробити в нашу спільну перемогу.

Я не знаю, які можуть бути переговори після того, що вони зробили.

У нашому підрозділі хлопці мріють тільки про відпустку. Звичайно, намагаємося відпускати хлопців додому, щоб трохи відпочивали. Дехто повертається, дехто — ні. Звичайно, ми боремося з цим, намагаємося повернути людину, вийти на зв’язок із сім’єю, намагаємося переконати: «Друже, подумай про сім’ю, тому що наслідки будуть — не зараз, але будуть, і від них, у першу чергу, страждатиме твоя сім’я». 

Про повагу в підрозділі

Яка країна у світі зараз готова до повномасштабного вторгнення? Думаю, й Америка не готова до такого. Напевно, тільки Ізраїль був готовий, але вони вже 20–30 років воюють із Сектором Гази. У них, напевно, було відчуття війни — ця напруга.

Одна справа — воювати десь в Африці, незрозуміло з ким, інша — у себе вдома.

В армії повинна бути дисципліна — інакше ніяк. Звісно, є багато нюансів, але де їх немає?

Статут — це добре, але командир має заслужити повагу військовослужбовців. Якщо просто помахав статутом, я не думаю, що 45-річного чоловіка це якось вразить.

Чому в армію брали у 18 років? Тому що з ними ще можна щось зробити, перевиховати, направити на путь істини. А тут дорослі мужики, і махаючи шашкою ти в них не заслужиш повагу.

Коли стараєшся, щоб усе працювало і не забуваєш про солдата, тоді в нього зʼявляється до тебе повага і він намагається тебе не підставити.

Я говорю в колективі, що ми є одне ціле, ми повинні допомагати один одному. Намагаюся своїм військовослужбовцям пояснювати, що «то не мої проблеми, то 21 батальйон» — як не мої проблеми? Це наша спільна проблема.

Так має бути не тільки в окремому маленькому підрозділі, так має бути загалом. Якщо хлопці зазнають втрат, ту дірку треба закривати комусь іншому.

У своєму підрозділі я неодноразово порушував тему, що не треба зараз шукати винних, краще розв’язати проблему, а потім будемо думати, хто що не так зробив.

Про те, що потрібно чути військових

Люди не мають гинути в тилу, достатньо того, що вони гинуть на фронті.

Усі розслабилися — у військових же все добре. А насправді — дуже важко, тому що ворог постійно розвивається. І якщо раніше ми намагалися його переграти, бути на крок попереду, то зараз ми йдемо нога в ногу.

Суспільству потрібно розуміти, що військових треба чути. Я не говорю, щоб прислухатися і все виконувати, але хоча б мати повагу і дати висловитися.