Він: «Ми кинули дітей 24 лютого». Вона: «Не кинули, а захистили». Вони — подружжя, що воює
Вони такі різні. Такі контрастні. Сергій стриманий, розважливий, раціональний. Марта легка, сердечна, товариська. Вони сперечаються, перебивають одне одного, пояснюють свою думку. І все це тихо-мирно.
А ще вони багато сміються. Відчувається, що Марта і Сергій — одне ціле. Пара, яка доповнює і наповнює одне одного.
Подружжя з першого дня вторгнення — у ЗСУ. Зараз їхній батальйон на відновленні, і ми бесідуємо в Києві. Про справи воєнні й любовні.
Патріотизм чи здоровий глузд?
Марта знала, що воюватиме. Цілий рік до вторгнення працівниця міжнародної компанії клінічних досліджень готувалася: щосуботи ходила на тренування 130 батальйону тероборони Києва. Там вчилася поведінки на полі бою.
«Я знала: якщо росія нападе, я не житиму в окупації. Знала, що всіх — не лише активістів, а хоч трохи проукраїнських жителів — знищать. Тому однозначний вибір — армія».
Сергій приєднався до тренувань пізніше і швидко надолужив: «Чітко розумів: якщо вторгнення, я не стану втікачем. Я не те щоб сильний патріот і не граюся у військовий романтизм. Є чітке розуміння загрози, і що ти сам один проти неї нічого не вдієш. Ти або тікаєш, або лишаєшся. Якщо друге — маєш воювати, або станеш тягарем для війська. Відповідно долучаєшся до суспільства, яке готове боронитися. Я тут, бо це мій вибір».
«Так це й називається патріотизмом», — втручається Марта.
«Це — здоровий глузд, — кидає Сергій. — Я приєднався до людей, які близькі за духом, які розділяють мої цінності, а не просто йду сліпо й спотворено за загальними меседжами “воюємо за землю, за рідний край”, “серце рветься за Україну”. І зараз я прагну бути ефективним на місці, де перебуваю. І ще прекрасніше, якщо вб’ю більше кац*пів».
Найкраще, що їм обом дало тренування в ТрО, — усвідомлення: добре воювати з тим, кого ти знаєш і з ким навчився працювати злагоджено. Розуміння, що на них можна розраховувати. Кістяк з них і досі зберігся у 130 батальйоні, де служить подружжя.
24 лютого 2022-го більшість резервістів мали «снарягу й харчі» і почали виконувати бойові задачі. Марта і Сергій прибули до пункту збору о 10-й годині ранку. Хотіли раніше, та вони живуть у селі під Києвом — затримала шалена черга автівок охочих виїхати зі столиці. Вони ж — рвалися туди. І коли виїхали на трасу — вжух! — помчали. Крім них, у тому напрямку не було нікого.
Кинули синів чи захистили?
Синів-близнюків Остапа й Андрія після вторгнення батьки залишили вдома самих. Думали, що будуть неподалік у теробороні й часто навідуватимуть. Але подружжя відразу кинули виконувати бойові завдання.
13-річні хлопці давали собі раду: вода і їжа були. Але в селі біля Житомирської траси добре чулося все, що творилося в Ірпені. Тривожила думка: раптом окупанти дійдуть до їхнього дому?
Подружжя довго сперечалося. Марта хотіла сховати дітей у підвалі місцевого священника. Чоловік категорично заперечував. Тим паче знайшовся варіант: їхня подруга вивозила на захід свою маму та тварин і запропонувала забрати й хлопців. На цьому й зійшлися.
Зараз сини із сестрою Сергія у США. Батьки не бачили їх після 24 лютого 2022-го.
«Добре, що вони опинилися в моєї сестри, вона світоглядно близька мені, — розповідає Сергій. — Але вони хочуть до батьків. Щоразу, коли говоримо з дітьми, вони запитують: “Мамо, а коли ти приїдеш?”».
«А я їм пояснюю, що це ж серйозний момент для України, я не можу залишити військо», — втручається жінка.
Чоловік повертається до дружини: «Чому не можеш? Ми ж жили якось раніше, коли була війна з 2014-го. Багато людей взагалі далекі від цього контексту. Я за те, щоб хтось із батьків був біля дітей. Цю тему ми часто обговорюємо, вона болюча. Ми постійно “випихаємо” Марту зі ЗСУ, а вона впирається. Сподіваємося, що коли ситуація на фронті увійде в менш гостру фазу, вона повернеться до синів».
Марта на це відповідає серйозно, її грайливі кучерики завмирають: «Так, це наш біль, вони явно сумують. І я знаю, що діти потребують уваги батьків до 16–18 років точно. Але я себе виправдовую тим, що до їхніх 13 років ми їх встигли сформувати. Те, що ми на війні, — це також елемент виховання. Не можна декларувати одні принципи, а вчиняти інакше. І це я пробую їм пояснити зараз: ви ж знали чого очікувати?».
Сергій лагідно: «Можна сказати: я помилявся».
«У світоглядних речах не можеш помилятися», — відказує спокійно жінка.
«Ми кинули дітей 24 лютого», — не відступає від свого чоловік.
«Не кинули, а захистили. Якби всі вирішили залишитись із сім'ями, то всі діти були б під окупацією», — відстоює своє Марта.
Вона планує найближчої відпустки поїхати до синів.
«Ага, тобі добре, а про мене діти казатимуть: “Що то за дядько одно дзвонить і хоче поговорити?”», — тон військового вдавано гнітючий.
Всі сміються.
Для мене найгірші моменти — коли він воює
Сергій Чорний і Марта Юзьків воюють в одній роті в одному батальйоні. Відповідно: куди чоловік, туди й жінка.
Вона — старша бойова медикиня, він — аеророзвідник. А починав як простий стрілець, потім був оператором-навідником бойової машини.
«Для мене найгірші моменти — коли він воює, — зізнається Марта. — Я чую по рації, що там відбувається. Власне, чому мені насправді так важко піти з армії? Це той випадок, коли краще бути поруч і знати, що з ним, ніж бути далеко і не знати нічого. Я не йду з двох причин: маю свою патріотичну позицію плюс хочу бути біля чоловіка».
Якось на свій день народження жінка повернулася зі шпиталю, куди відвозила пораненого. Зайшла в командно-спостережний пункт, аж тут оголошують про нетермінову евакуацію «трьохсотого». Підняла голову на старшого сержанта: «Хто?» — «Чорний». Її Сергій.
Вона пам'ятає відчуття полегшення: це не терміново, отже, стан середній. Фух. І думка: це ж треба такий подарунок на день народження!
Надавати медичну допомогу чоловікові не довелося: якийсь час він сам був взводним медиком і сам себе полікував. Сергій згадує своє поранення.
«Мені прилетіло два невеликі уламки від мін у ногу. Один розбив кістку. Я перемотався і йшов пішки півтора кілометра з побратимами, які допомагали евакуюватися. По нас стріляв танк, ми повзли, — тон його байдужий, ніби говорить про щось пересічне. — Це звичайна історія, бо солдат на війні — це розхідний матеріал. Це треба усвідомлювати. Коли він більш навчений, добре тренований, натасканий, то довше прослужить, буде ефективнішим».
Про Марту він старається говорити відчужено: мовляв, доросла людина, вибрала бути на війні. А тут вбивають. Треба бути кожному готовим, що таке може статися.
Я дістаю своїми допитуваннями, чи ж він переживає, що вона в постійній небезпеці. Не бажаючи відкривати своє глибинне, чоловік силувано видає: «Звісно ж, переживаю».
Пара бачиться в середньому раз на тиждень, але інколи й по місяцю не стрічаються. Щодня стараються листуватися: на позиціях скрізь є «старлінки». А якщо зв'язку немає 12 годин — це максимум, — ніхто не хвилюється. Значить, є об'єктивні причини.
«У нас дуже керований підрозділ, не було такого, щоб людина зникла безвісти й командир не знав. Оскільки у мене є зв'язок з оперативним черговим роти, я точно знаю, що діється на полі бою. Як медику мені відразу повідомляють про поранених і загиблих», — ділиться Марта.
У неї найулюбленіший звук — гудок машини: Сергій повернувся з бойових. Побути наодинці їм рідко випадає: хіба що підуть прогулятися чи вип’ють разом кави. Але й то — навколо люди. Просто побачитися — вже подарунок.
«Я давно ціную прості речі, які дають відчуття повного щастя. А на війні це особливо відчутно. Їдеш із якогось задрипаного села в Костянтинівку, а там є заправка з кавою. Опа! Уже радість», — усміхається Марта й тулить долоні докупи, вкладає на них щоку. Її обличчя на хвильку прояснюється, осяяне спогадом.
Як війна змінює стосунки?
Сергій відповідає, дивлячись поперед себе: «Мої стосунки не змінилися, я так само ставлюся до дружини. Якихось стрибків не відбулося. Розумію, яка вона людина, що вона готова робити. Знаю, що в неї є свої цінності, якими вона не готова нехтувати. Визнаю, що вона десь мене не слухається».
Марта сміється від «не слухається».
Чоловік тим часом веде далі: «Поважаю її вибір, але продовжу нагадувати про те, що можна демобілізуватися і поїхати до дітей. Якщо постійно про це казати, може й спрацює. Інколи я на неї злюся. Коли циркулює у форматі “всіх урятувати”. Марта схильна жертвувати собою. Вона каже: “Я от хочу зробити щось хороше”, і це мило, але я бачу, що це на межі».
Сергій пояснює: «У війську в кожного є обов'язки. А дружина свої перевиконує і готова втрутитися ще десь. Наприклад, треба машину щось перегнати. Вона дає свої гроші на пальне. Ще десь вискакує, себе пропонує як людину, яка може виконати певні завдання. Я запитую: навіщо? Є ті, хто за це відповідає. Вони ж сидять на жопі рівно й мовчать із розумним виглядом, чекаючи, коли з'явиться “шизік”, який це потягне. Хотілося б, щоб Марта направила цю енергію на себе чи на дітей. Але в неї така вдача, і я це приймаю».
Марта розпливається в усмішці: «Ще до війни ми жартували, що я — ідіотка, навколо всі розумні, а Сергій — розумний, а всі навколо ідіоти».
Сміємося.
«Я тебе люблю», — чоловік гладить дружину по руці.
Марта замовкає, сприймаючи, а тоді розповідає, що її почуття під час війни загострилися: «Життя сімейне досить рутинне. А тут ризик смерті, причому увесь час, тому викристалізовується головне. Десь далеко відходять усі “розборки”, те що ми замучені…»
«Я ніколи не був замучений», — перебиває її чоловік.
Вона продовжує: «Мої почуття посилилися, бо на війні я зрозуміла, що можу втратити. Усвідомила: стосунки між чоловіком і жінкою набагато глибші й міцніші, ніж у батьків з дітьми. Хоча раніше вважала інакше. Правильна сім'я — це де між татом і мамою тісніші зв'язки, де партнер — найголовніша людина в житті. Тоді й діти так свою родину побудують. Там пануватиме любов».
Для цивільних військові стають токсичними?
І Сергій, і Марта говорять про наростаючу прірву між тими хто воює, і хто ні. Чоловік протягом двогодинної розмови постійно вертався до тези: мобілізація має бути примусовою — раз. До війська треба залучити більше людей, інакше втратимо державу, — два.
«Не знаю, чому можновладці не бачать цієї соціальної несправедливості. Коли ми приїжджаємо в Київ, то накриває: це просто космос у порівнянні з тими є*єнями, де ти перебуваєш. І це треба якось упорядковувати. Кожен чоловік і кожна жінка мають відчути, якою ціною нам це дається. Всі мають долучитися до війська. Фрази про економічний фронт: “я не попив кави, а задонатив, і я — котик” — не працюють», — чоловік твердо стоїть на своєму.
«Я згодна. Має бути чітка ротаційна система, щоб ти був на фронті півтора-два роки, і на зміну прийшли навчені люди. Ми дуже міняємося. Коли на початку вийшли з Ірпеня, нам здавалося, що ось-ось і це все закінчиться. Коли вирушили на Харківщину, почало приходити розуміння, що це надовго. А коли приїхали в Донецьку область, я зрозуміла, що шансів повернутися із цієї війни живим і здоровим залишається все менше і менше», — продовжує думку Сергія Марта.
Її дратують білборди й плакати: «Вірю в ЗСУ», «Перемога за нами», які задають викривлений посил, ніби військові — боги й з усім справляться. Вивіски ті самі, що рік тому, що зараз. Але військові не боги, вони втомилися. І плакатами війну не виграти.
«Коли я бачу ці втрати, ці поранення, (буває, через стабпукт проходить 250 людей на добу), я кажу, що так не можна. Війна надовго і люди мають брати відповідальність на себе. Треба мобілізувати не 2% населення, а 10. У прифронтових селах уже немає чоловіків, вони воюють, а в містах — повно. Вони тиняються з пивом. Це недопрацювання влади», — розказує із запалом медикиня.
Вона каже, що їм дедалі важче порозумітися з мирними людьми. На запитання: «Чому немає черг до військкоматів?», ніхто не відповідає. Розмова зі знайомою, яка обурювалася, що з потяга забрали юнака, який знає три мови, закінчилася нічим. Марта не підтримала її, і відповіла: «Це закономірно. Заберуть кожного третього». Військова відчуває, що ці теми болючі.
«Я стала для них токсичною», — видихає. Про війну не хочуть чути.
Коти 12+8 та вміння помічати гарне
Марта — котяча мама. Зараз у їхній домівці живуть 12 домашніх котів і приходять харчуватися 8 диких. За ними наглядає Мартина мама, яка приїхала з Івано-Франківська. Завдяки їй котяча родина не міліє. Якщо хтось і помирає від старості, приблуди займають їхні місця.
Марта рятує тварин на фронті й прилаштовує. А парочку милих кошенят привезла додому. Вони виросли. Зараз котяри з прифронтової зони побили єдиного собаку — улюбленця Сергія — і вигнали його з хати. Сусіди побачили перелякану тварину й забрали собі.
«Коти — це добре, але в розумній кількості: один, максимум два», — каже Сергій.
Марта старається в усьому бачити красу і творити гарне: зварити каву в будь-яких умовах, на кожній стоянці у неї парує борщ. Навіть якщо плити немає, зготує на пальничку.
Показує фото з фронту: ось — селянин приніс їй квіти, ось — вона з дівчатами вимудрувала якісь композиції із сухоцвітів у глечиках, ось — скриня, розписана візерунками й покинута в розтрощеній хаті. Жінці так хотілося забрати її собі. Сусіди по вулиці, які знають господарів, навіть віддавали. Але вона посовістилася.
«Де б ми не зупинялися, не ночували, завжди приходять собаки, коти. Ми їх підгодовуємо, — Марта гортає фото. — Вони завжди з'являються. Я безпечніше почуваюся, коли пригрію котика біля себе на ніч. І миші носа не обгризуть, і тепленько під бочком».
«До мене ніхто не приходив», — вдавано бурчить Сергій.
Сміємося.