«Він не помер, він просто пішов грати». Чому світ сумує за Дієго Марадоною

...Тенісний м'яч летить угору, а коли падає, то потужна сила, якої ми поки що не бачимо, повертає його до небес. Так триває кілька разів, аж доки камера не змінює план, і ми бачимо, що в ролі цієї незбагненної «сили» виступає кучерявий черевань років п’ятдесяти. Він уже захекується, але щоразу б'є по м'ячу з хірургічною точністю.

Одна з найкращих сцен фільму Паоло Соррентіно «Молодість» не містить жодного слова. Проте всі розуміють, відсиланням до кого є цей епізодичний персонаж, який лікується в одному санаторії з героями Майкла Кейна та Гарві Кейтеля. Образ такий яскравий, що навіть зараз, через п’ять років після виходу картини, іноді пишуть, що це Марадона (насправді — актор Ролі Серрано).

Геній та лиходійство

Неаполітанець Соррентіно одного разу зізнався, що Марадона врятував йому життя. Коли майбутній режисер був у випускному класі, то відмовився їхати з батьками у відпустку, адже хотів подивитися матч «Наполі», де грав цей зірковий футболіст. Батьки загинули в автокатастрофі, а Соррентіно вижив — і став одним із найяскравіших режисерів XXI століття.

Коли цього року Паоло оголосив про домовленість із Netflix щодо фільму із красномовною назвою «Рука Бога», то вже за кілька діб адвокати Марадони заявили, що ексфутболіст подасть на режисера в суд. Мовляв, ніхто не питав у Дієго дозволу на використання його образу в серіалі, та й узагалі йдеться про офіційно зареєстрований товарний знак.

Цей крок не менш яскраво свідчить про Марадону, ніж два його голи у славетному чвертьфіналі першості світу 1986 року з Англією.

Бути готовим подати в суд на людину, для якої, як і для мільйонів інших, ти був навіть не іконою, а Богом — це жорстко. Це Бог аж ніяк не християнський, це свавільне божество зі Старого заповіту, готове випробовувати свою паству. Цей Бог сам встановлює для себе моральні межі, майже у ніцшеанському сенсі. І тому може дозволити собі будь-що.

Геній є цілком сумісним із лиходійством навіть у одній людині. Питання лише в тому, чи готові ви заради тієї великої краси, яку створює людина, заплющити очі на все інше. Соррентіно, який згадував Марадону в «оскарівській» промові (і отримав потім подяку від аргентинця), безумовно зробив би все, аби тільки Дієго — і, звісно, його юристи — був щасливим. Але вже не зможе.

Наразі ж у нього, як і у мільйонів інших вболівальників, триває стадія заперечення — оформлена Соррентіно у витончену метафору: «Марадона не помер, він просто пішов грати». І неаполітанський стадіон «Сан-Паоло», котрий вже вирішено перейменувати на честь Марадони, всю ніч простояв із увімкненими прожекторами, немовби чекаючи, що колишній «господар» арени та міста побачить це все і повернеться за три доби.

Церква святого Дієго

У всьому цьому справді є дещо релігійне, недарма ж в Аргентині наприкінці 90-х створили най і пародійне, але цілком реальне вчення Церкви святого Дієго. Піцерія — замість храму, автобіографія Дієго — замість Євангелія, дати народження, дебюту в дорослому футболі та тієї самої гри з Англією — замість Різдва, Хрещення та Великодня. І навіть 10 заповідей і спеціальні молитви з проханням «Не введи нас у спокусу, але визволи нас від Жоао Авеланжа». На місці диявола — експрезидент ФІФА, котрого Дієго звинуватив у своїх невдачах на чемпіонатах світу 1990-го і 1994 років.

Здається, щось подібне виникло б навіть без тієї легендарної фрази про «руку Бога», яка нібито й забила гол у ворота англійського воротаря Пітера Шилтона. Колись прихильники Сталіна казали: «Був культ, але була й особистість». Марадоні ця фраза, певно, сподобалася б.

Адже Дієго, навіть не виголошуючи промов (хоч за словом до кишені ніколи не ліз), пропагував свою версію футболу та себе як її пророка.

Чорно-білий футбол

Футбол за Дієго — це саме про емоції, а не про тактику, тому й не вийшло і не могло вийти з нього тренера. У такій версії гри переможених не беруть у полон, все ділиться на чорне й біле: якщо ти зі мною, то я зроблю для тебе все, якщо ні — я намагатимуся тебе знищити. Відповідно і втрату людини, завдяки якій ти отримував ці емоції, відчуваєш особливо сильно.

Марадона не цурався повторень і був готовий на все заради перемоги. Тож не варто дивуватися, що за чотири роки після гри з англійцями Дієго на чемпіонаті світу 1990 року знову зробив фокус — і вибив рукою м'яч із воріт у матчі Аргентини з СРСР після удару київського динамівця Олега Кузнецова.

І хоч як намагалися радянські футболісти довести, що суддя має ставити пенальті, рефері їм не повірив. Можливо, тому, що цього разу, на відміну від гри у Мехіко чотири року тому, Дієго зіграв правою рукою, а всі ж звикли, що Марадона — шульга.

Валерій Лобановський, який тренував тоді радянську команду, на пресконференції сказав, що якщо суддя погано бачить, то не має виходити на поле. Марадона не забарився з відповіддю: «Суддя може помилятися, як, втім, і Лобановський у виборі складу команди». І додасть, що навіть не знає, чи торкнувся м'яча рукою...

Під збільшувальним склом

Йому навіть можна повірити, Марадона — це про інстинкти, а не про свідомі рішення. У ньому щотижня боролися доктор Джекіл та містер Гайд — і глядачі завжди сподівалися на перемогу світлої сторони генія. Футбол знав багато злодіїв, однак жоден із них на кожен свій ганебний вчинок не відповідав такою кількістю магії.

І ніколи до того вся кар'єра генія такого масштабу не була фактично від початку і до кінця під таким потужним збільшувальним склом. Це «скло», на яке перетворилися сучасні медіа, звісно, допомогло стати суперзіркою не лише Дієго, а й багатьом іншим геніям тієї епохи. Від Майка Тайсона і Майкла Джордана до Мадонни і Майкла Джексона.

За часів Пеле, з яким Марадону порівнювали все життя, ЗМІ просто не мали таких можливостей. Хоча приводів та скандальних тем не бракувало й у конкурента Марадони в боротьбі за звання найкращого в історії. Пеле ставав банкрутом, не поспішав визнавати позашлюбних дітей, відверто шантажував керівництво «Сантоса», вибиваючи новий контракт. Свої плями на сонці можна було б знайти й в інших видатних попередників Дієго. Але часи були інші — і відповідно й тиск на футболістів чинився менший.

Звісно, це не виправдання тому, що Марадона вже після повернення з Європи до Аргентини стріляв із пневматичної зброї у журналістів. Просто забувати про цей фактор, що впливав на поведінку Дієго, не варто. Але навіть ті журналісти, в яких він стріляв, вибачили Марадону-людину дуже швидко, бо занадто вже великим був масштаб Марадони-гравця.

Герой Неаполя

Навіть якби у нього не було Мексики-1986, він однаково увійшов би в історію світового футболу завдяки іншим перемогам. Насамперед із «Наполі», абсолютно пересічним клубом, який не вигравав титул чемпіона Італії ані до, ані після епохи Марадони. За сім років, доки Марадона творив у Неаполі, команда здобула 2 «золота», 2 «срібла», 1 «бронзу» першості, перемагала в Кубку та Суперкубку Італії, а також у Кубку УЄФА.

Фантастичні показники, особливо враховуючи рівень тогочасної Серії А — найкращої ліги у Європі. Та й фінансові можливості «Наполі» навіть попри здатність на окремі зіркові трансфери, як було з Марадоною, не витримували ніякого порівняння з одвічними фаворитами — «Міланом», «Ювентусом» та «Інтером».

Були й досягнення другого плану — чемпіонство в Аргентині з «Бока Хуніорс», перемога на молодіжній першості світу, кубкові титули в Іспанії з «Барселоною» та видатний прохід сіткою першості світу-1990.

Від фіналу до «диявола»

Перед тим чемпіонатом букмекери ставили чинних чемпіонів світу лише шостими у списку фаворитів нового турніру — нечувана справа. Але Марадона після гри з СРСР, яку Аргентина виграла, у плей-офф був фактично єдиним, хто вірив у те, що захистить титул. Здійснив божевільний прохід у 1/8 фіналу проти Бразилії, викотивши гольовий диво-пас Каніджі, допоміг протриматися до переможної серії пенальті (свій не забив) із Югославією у чвертьфіналі, віддав асист у півфіналі з Італією…

Можливо, в тому півфіналі він явив останнє своє величне диво. Адже чемпіонат проходив у Італії, але саме півфінал — у Неаполі. Дієго закликав місцевих фанів підтримати його — і після гри всі інші міста кричали: «Як можна було віддавати цю гру Неаполю?», адже фани і справді вболівали за Італію слабше, ніж зазвичай. Не переконав римлян, міланців, туринців та інших італійців навіть банер «Дієго, Неаполь любить тебе, але Італія — наша Батьківщина». Цього разу вже сам Дієго забив свій 11-метровий, і якби не суперечливий пенальті у фіналі з ФРН наприкінці гри, то аргентинці мали б шанси взяти своє у третій поспіль серії пенальті.

Чотири роки потому під час наступної першості світу в його пробах знайшли одразу п’ять заборонених речовин. 33-річний Марадона не хотів їхати на турнір, але його туди запросили боси ФІФА. Зокрема, той самий «диявол» Авеланж, який розумів, що фінансовий прибуток від чемпіонату в США буде зовсім іншим без Марадони. Дієго отримав гарантію, що його не перевірятимуть занадто прискіпливо — і все закінчилося так, як закінчилося…

Місяць Бога

Були і є футболісти, які зіграли, забили та виграли більше. Однак якщо обирати гравця, один місяць життя якого хотілося б прожити, то мій однозначний вибір — Дієго Марадона, червень 1986-го. 7 матчів, 5 голів, 5 результативних передач, «Золотий м'яч» як найкращому гравцеві першості, «Срібна бутса» серед бомбардирів і ще, і ще, і ще...

Але жодні нагороди чи цифри не здатні передати враження від того, наскільки Марадона домінував над суперниками. Того місяця — і завжди, коли він цього хотів, — у Марадони була не лише «рука Бога», а й «ноги Бога», «голова Бога» та «мізки Бога». Принаймні на полі.

Просто подивіться це відео — і запам'ятайте його таким. «Велика краса», назва фільму Паоло СоррентіноLa grande bellezza, як сказав би той самий Соррентіно.

Автор: Дмитро Литвинов