«Ворог відчуває, чи є в тебе позиція, чи ти слимак»: Михайло Кот про навички виживання в полоні

«В Україні десятий рік війна, але військовослужбовців недостатньо готують до виживання в оточенні, в полоні, на ворожій території чи в інших екстремальних умовах. Часто наші бійці й гадки не мають, із чим можуть зіткнутися в полоні», — говорить майор Михайло Вершинін із позивним «Кот», який 123 дні провів у російському полоні — в колонії тимчасово окупованої Оленівки та в СІЗО Донецька.

На реабілітації в США він познайомився з американською військовою програмою підготовки до виживання. Вона називається SERE, від англійських слів — Survival, Evasion, Resistance, and Escape — які в перекладі означають: вижити, ухилитися, чинити спротив, вибратися. За словами Михайла, в Україні сьогодні потрібна аналогічна програма.

hromadske зустрілося з майором Вершиніним, що наразі очолює управління патрульної поліції в Донецькій області, і поговорило про навички виживання, які необхідно мати в полоні.

Треба прийняти ситуацію

Як треба поводитися в полоні, щоб не збільшувати владу росіян над собою?

Для початку треба прийняти ситуацію. Полон — це лише нові обставини, які просто треба пережити. Ніякої паніки, ніякого «все пропало». Треба собі сказати: на даному етапі ворог узяв наді мною верх, я тимчасово програв. Але тільки тимчасово. І зараз моє протистояння ворогу — розумна поведінка. Така, яка дозволить мені, не принижуючись, не зраджуючи своїх, повернутися згодом до родини.

Поведінка в полоні має бути гідною. Тому що гідність і у ворога викликає повагу. Не махати перед росіянами хвостиком, не підлабузнюватися, не бігати перед ними. Деякі хлопці в полоні вмикають рабське поводження, з готовністю надають свідчення, які від них вимагають росіяни та думають, що це їм допоможе. Навпаки — тільки зашкодить. Ворог миттєво відчуває, чи є в тебе позиція, чи ти слимак. Згинають того, хто гнеться. Буває, хтось із наших придумує про себе дурну легенду — а росіяни ловлять його на розбіжності у свідченнях, і це знову шкодить. На моє переконання, даючи ворогу показання, краще бути такою собі сірою мишкою, яка нічого не знає і не пам'ятає.

 Чи можна звикнути до побиття і не зважати?

Ні. Людина не може до цього звикнути. Важко витримати не саме побиття, а приниження, тиск. Чому б'ють наших полонених? Щоб знищити в людині особистість. Однак, росіяни мають безліч засобів, аби перетворити людину в овоч, навіть не торкаючись її. Через психологічний тиск, через маніпуляції з їжею. У них усі ці прийоми ще зі сталінських часів відпрацьовані. Щоб людина не чинила ніякого спротиву, щоб давала свідчення, навіть коли її не питають, щоб зраджувала своїх. Аби не збожеволіти від психологічного тиску, треба вміти брати себе в руки, перемикати свою психіку на інше.

Можна зменшити можливість психологічного тиску?

Можна. І про це треба думати заздалегідь. Приміром, готуєшся виступати на лінію зіткнення — не залишай у телефоні ніякої інформації про свою сім'ю, про тих, хто тобі дорогий. Бо якщо ти з цим телефоном потрапиш у полон, на твою родину будуть тиснути, тебе будуть шантажувати — росіяни знатимуть про всі твої вразливі місця й обов'язково цим скористаються, щоб тиснути на тебе.

Чи варто в полоні вдаватися до демонстративної непокори?

Це означає наражатися на дурну небезпеку. На*ріна це робити?

Якщо український полонений дає інтерв’ю російським ЗМІ — це розумна поведінка чи, скажімо так, неоднозначна?

Ясно, що до людини, яка дала інтерв'ю російським ЗМІ, в українців буде ставлення упереджене. Але кожен випадок — це окрема історія. Коли на інтерв'ю виходить побита людина, котра запинається на кожному слові й відчувається, що вона говорить примусово, — це одне. Я знаю людей, котрих примушували до інтерв’ю, а вони обмежувалися словами про те, що живі-здорові і їх нормально утримують. А коли український військовополонений запопадливо співає солов’єм — це інше. Буває, що наші хлопці думають: от пожаліюся зараз російським ЗМІ на Україну, то до мене в полоні росіяни будуть краще ставитися. Не будуть! Ка*апи сміються, коли наші слабкість показують: вони ж варвари, вони слабким не допомагають, а добивають їх.

Багато українців вважають, що до полонених росіян треба ставитися так, як росіяни ставляться до наших — і це буде справедливо. А яка ваша думка? 

До всіх полонених треба ставитися так, як того вимагає Женевська конвенція. Я був би щасливий, якби до мене в полоні хоч на 10% ставилися так, як написано в конвенції! Справедливість — це законність.

 Ви сподіваєтесь, що наше гарне ставлення до російських полонених спонукає росіян по-людськи обходитися з нашими полоненими?

Я впевнений, що наше погане ставлення до російських полонених погіршить перебування наших хлопців у російському полоні.

Як протистояти психологічному тиску

Як особисто ви протистояли в полоні психологічному тиску? Можливо, ваш досвід допоможе комусь вистояти в аналогічних обставинах.

Чисто інтуїтивно я знайшов те, що мені допомогло. Все, що оточувало мене в полоні, було настільки нестерпним, що я старався піти від нього у свій світ, де мені було добре. Я створив для себе свою реальність, окремішню від реальності полону. Почав медитувати, у якийсь момент я звернувся до Бога — якимись своїми словами. А ще я займався фізкультурою. Мене хлопці навіть називали «скаженим собакою» — так затято я виконував вправи і в Оленівській в’язниці, і в донецькому СІЗО. Страшенно не хотілося по-дурному померти в полоні через депресію.

Для фізичних вправ у полоні були умови?

А для цього треба зовсім небагато. Моя рука, яку після поранення треба було розробляти — при мені, вільний куток на підлозі, щоб відтискатися, присідати, качати прес за бажання теж завжди можна знайти. Фізичні вправи дуже допомагають боротися з депресією.

Я в Оленівці на бетонній огорожі цвяхом видряпував рисочки — вони означали дні. 7 рисочок — тиждень. Так усі 60 днів. Це дуже організовувало, допомагало відчувати рух часу. Бо в тюрмі всі дні схожі, і дуже легко дезорієнтуватися, а це пригнічує, посилює депресію. А на іншій огорожі я фіксував вправи: які саме виконував, скільки повторів, скільки підходів. Турнік, бруси, той самий прес і відтискання. Цих вправ достатньо, щоб тримати себе в тонусі й спалювати негативні емоції. В Оленівці з мого барака десь 15 хлопців виходили на фіз майданчик. У росіян, до речі, це викликало повагу. У донецькому СІЗО я тільки один раз відгріб за те, що прес качав. Сидіти вдень не дозволялося, а прес качати було можна — то чому цим не скористатися?

Важко впоратися з почуттям безсилля?

У Маріуполі з цим було важче, ніж у полоні. У Маріуполі це почуття було другим за силою. Першим була надія на те, що ЗСУ нас розблокують. Щоб впоратися з почуттям безсилля, треба перестати себе жаліти, треба відігнати від себе думки, що от скорюся — і все погане закінчиться. Для цього треба збирати в кулак свою волю.

Чи реально бути відповідальним у ситуації, коли від тебе вже нічого не залежить?

Реально. Треба просто усвідомити, що в будь-якій ситуації від тебе реально залежить багато. Як ти сприймаєш ситуацію, як будеш їй протидіяти. Навіть те, загинеш ти з гідністю, чи як розтерта шмаркля.

Страждання загартовують чи знесилюють?

Як кого. У кожного полоненого свій шлях, навіть якщо вони сидять в одній камері. І в кожного, хто не був у полоні, але розводить теревені, як там треба поводитися, теж свій шлях. Пройди свій шлях — і тоді матимеш право когось обговорювати, засуджувати.

Український варіант SERE

Які навички виживання отримали в полоні ви?

Думаю, що це чітке розуміння ситуації, адекватна оцінка загрози та вибір адекватної моделі поведінки в обставинах, що склалися. А ще я переконався, що в екстремальних умовах людина має активізувати свій внутрішній ресурс. Це важко, але тільки це допомагає приборкати свій відчай, витримати психологічний тиск, відсутність нормальної їжі, побиття. На жаль, не кожен уміє цей свій внутрішній ресурс мобілізовувати, не кожен усвідомлює, що це треба робити.

 І тому наших бійців треба готувати за програмою SERE?

Нам потрібна програма виживання, розроблена на основі SERE. Її треба адаптувати до українських умов. Приміром, ми воюємо не в пустелі та не в джунглях, а в степах — і це зовсім інша взаємодія з місцевістю. Або таке: американці не мають досвіду війни з агресором на власній території, їм доводилося всю дорогу приборкувати слабшого від себе ворога. У нас інша ситуація: нам доводиться перебувати в полоні на своїй території та в колишніх співвітчизників.

Нашим військовослужбовцям треба запропонувати максимальну кількість різноманітних курсів: медицина виживання, топографічні навички, робота зі зброєю, різноманітні технології зв’язку, взаємодія з навколишнім середовищем. Приміром, як добувати воду та орієнтуватися на місцевості, як тримати сталу температуру тіла, як адаптуватися до відсутності їжі тощо. І зробити акцент саме на методиці виживання в полоні. У програмі SERE якраз і йдеться про протистояння фізичному та психологічному тиску, адаптацію до ворожого середовища, про підготовку втечі. Ця програма вчить, приміром, поводитися на допиті, вибудовувати стосунки з товаришами по полону та з охороною.

Нам треба взяти все корисне від американського досвіду, узагальнити свій власний — починаючи з 2014-го. Щоб боєць, який потрапив у оточення, відбився від своїх, не опинився в полоні. Щоб боєць, який усе ж потрапив у полон, зміг там не зламатися й вижити.

Є хлопці, які розуміють важливість програми SERE, і у своїх підрозділах налагодили відповідну підготовку. Але це точкові ініціативи. А вони мають бути централізовані.

22 вересня 2023-го Михайло Вершинін відзначив своє 50-річчя. Наступного дня на своїй сторінці в соцмережі він подякував усім за привітання і написав: «Ніколи, взагалі ніколи не забувати, що в полоні ще багато людей. Вони живуть надією повернутися. Вони відчувають на відстані те, як ми в них віримо. Це надає сили».