«Все, про що я думала — вау, я зараз буду в космосі!» — астронавтка Гайдемарі Стефанишин-Пайпер

Гайдемарі Стефанишин-Пайпер — американська астронавтка українського походження. Її батько родом з Львівщини, мати — з Німеччини, власне там вони і познайомились після Другої світової війни, а потім переїхали в США, де Гайдемарі й народилася. Гайдемарі стала восьмою жінкою в світі, яка вийшла у відкритий космос. 

Ангеліна Карякіна прийшла до Київського планетарію на зустріч з Гайдемарі, щоб поговорити про космос, про професію та про її підготовку. Перш ніж стати астронавткою, Гайдемарі служила у Військово-морських силах США — працювала там дайверкою і ремонтувала кораблі під водою, і каже, що саме ця робота допомогла працювати у відкритому космосі.

Що людина відчуває у відкритому космосі, як там можливо працювати та про що там думається? — розмова Ангеліни Карякіної та Гайдемарі Стефанишин-Пайпер в програмі «Дорогенька моя».

Ви в Україні вже не вперше. Чому ви сюди приїжджаєте і що думаєте про ці візити?

Мені дуже подобається приїздити до України. Я давно тут не була, але повертатися в Україну — це завжди щось особливе, бо звідси родом мій батько. Я рада, що можу відвідати ці місця і просто бути тут.

Ви зустрічали в Україні жінок чи дівчат, які хотіли би бути астронавтками? 

Так. Востаннє, коли я була в Україні, я мала можливість поспілкуватися зі школярами. Там були дівчата, яких справді цікавила професія астронавта. Я сказала їм, що вони повинні робити, що їм треба наполегливо вчитися, бо якщо ти не компетентний, тоді ніколи не оберуть. Дуже багато людей мріють бути астронавтами, але ж обирають не всіх охочих.

Я знаю, що в Україні все набагато складніше і астронавтику не порівняти з НАСА. Але я не сумніваюся, що скоро буде новий український астронавт, і сподіваюсь, що оберуть жінку. Був Леонід Каденюк, Ярослав Пустовий (український космонавт та інженер. Дублер першого українського астронавта Леоніда Каденюка. Досвіду польотів у космос не має — ред.), і, можливо, наступною буде саме жінка, і вона зможе побувати в космосі.

Але і ваш шлях до НАСА був доволі довгим. Ви закінчили Массачусетський технологічний інститут, потім служили у ВМС. Ви вступили до НАСА в 1996 році, але вийшли в космос аж у 2006-му, тобто, це майже 10 років. Тож скільки часу треба, щоб підготуватися до першого виходу в космос? І чим ви займаєтеся протягом цих років?

Підготовчий період в НАСА — це і є основна робота. НАСА вимагає, щоб працівники мали, принаймні, ступінь бакалавра в технологічній галузі — а це 4 роки в коледжі чи інституті і ступінь магістра — а це ще 2 роки навчання.

І це не лише для пілотів.

Ні. Далі — досвід роботи. НАСА хоче побачити, як ти працюєш за освітою. Чи робила ти щось, що підготувало тебе до космосу?

Я пішла на флот, тому що вони оплатити моє навчання в коледжі. На флоті я була підводницею — ремонтувала човни під водою. Цей досвід і допоміг мені потрапити до НАСА і, зрештою, вийти в космос. А це насправді дуже схоже на перебування під водою.

Як саме це схоже? Які навички — фізичні чи психологічні — це вам дало?

Насамперед, це дуже багато захисного обладнання. Під водою — це шолом, спеціальний одяг, адже там холодно. Коли ти перебуваєш під човном, в тебе немає цього балону з повітрям на спині, але є такий спеціальний прилад, який виходить на поверхню. Все це обладнання заважає тобі дивитися навколо, бо шолом зафіксований в одному положенні, і важко працювати, адже ти ні на чому не стоїш.

Тож коли працюєш, ти постійно повинна думати: як мені рухатися, щоб виконати свою роботу, і як я можу поліпшити своє положення, щоб виконати цю роботу краще?

Те саме — у космосі. Так, там ти маєш інший костюм. Але ти теж ні на чому не стоїш, ти в невагомості. Тобі треба думати, як бути більш-менш стабільною, щоб виконати своє завдання.

Ти ж не можеш собі допомогти ногами чи чимось ще?

Тільки якщо ти на платформі — ми таке робимо в космосі і у воді теж. Але більшість часу ти в невагомості.

Дайвінг допоміг мені зрозуміти — якщо в мене на голові шолом, а в зубах — регулятор, тоді у мене є досить повітря, і допоки я маю повітря — все добре. Мені було доволі комфортно під водою, у різних положення — і так само у космосі.

Що було найважчим під час підготовки?

Фізично найважчою була підготовка до виходу у відкритий космос. Наші виходи у космос тривають 6,5 годин, а підготовка в басейні — 6 годин. Ти перебуваєш під водою 6 годин у величезному костюмі і постійно працюєш. Це важко фізично.

Повернімося до вашого першого польоту. Вийти на орбіту — це десь 8 хвилин, правильно?

8-10 хвилин.

Якими були ваші перші думки, перші відчуття під час польоту в космос?

Коли відчуваєш поштовх від двох ракетних двигунів, як вони запалюються і ракета піднімається — це величезне хвилювання. Ти знаєш, що це просто неймовірна сила, яка намагається виштовхнути нас у повітря. Це неймовірно. При цьому ти сидиш у кріслі, прив'язаний. І ти дійсно відчуваєш цю неймовірну силу.

Про що ви думали?

Все, про що я думала — вау, я зараз буду в космосі! Це насправді сталося — я в космосі.

Це триває 8 з половиною хвилин, і вони минають дуже швидко. Через дві хвилини ці вогні гаснуть, стає трохи тихіше, і вже не так трясе. Ти відчуваєш такі вибухи — це піротехніка, яка їх відокремлює. Далі ми продовжуємо рухатися на головних двигунах, і стає набагато м'якше.

Останні 30 секунд на тебе тисне найбільше. Ти сидиш у кріслі і тебе щось відштовхує назад.

Ніби як тисне на груди?

На все. Я просто почуваюся дуже важкою. Якщо я намагаюся підняти руку — вона здається дуже важкою. Я чула, що інші астронавти описують це так, ніби в тебе слон на грудях.

Та я б не сказала, що все аж так погано. Ти просто почуваєшся дуже, дуже важкою. І це триває 30 секунд. Потім головний двигун вимикається, і стає дуже тихо. Якщо щось десь випало на підлогу, воно злетить вгору — адже раніше воно було під тиском, а тепер ні.

Ви розповідали, що вас тренували астронавти-ветерани, які казали, що страх кудись відлетіти у відкритому космосі — не дуже виправданий, бо такого не станеться. Тож не потрібно міцно хапатися руками, а працювати самими кінчиками пальців. Це дійсно так?

До того моменту, коли я вийшла у космос, ми перебували у польоті вже 3 чи 4 дні. Ти звикаєш до того, що ти в космосі і як тобі треба рухатися. Коли ти виходиш назовні, це так само. Єдина різниця в тому, що ти все ж назовні.

Ти знаєш, що ти нікуди не відлетиш, якщо не будеш спеціально відштовхуватись. Є спеціальний канат, але не хочеться опинитись на відстані навіть тих 15 метрів, які має цей канат, від «шаттлу» і потім намагатися у страху дістатися до нього. Згодом, просто звикаєш не перебувати далі, ніж на відстані витягнутої руки. Хочеться завжди мати змогу доторкнутися до поверхні.

А що ви там бачите? Просто темряву?

Якщо ніч — темряву. Коли ми на орбіті, облітаємо Землю за 1,5 години. Якщо ти починаєш з боку, де сходить сонце, маєш десь 45 хвилин сонячного світла, а потім ти позаду Землі і не бачиш Сонця, там ніч. За 6 годин роботи бачиш 4 сходи і заходи Сонця.

Там так само сонячно, як на Землі?

Це насправді дуже цікаво. Коли бачиш Сонце — сонячно, але небо, якщо це можна назвати небом, чорне. Бо єдина причина, чому з Землі небо здається синім — атмосферні фільтри. В космосі немає атмосфери, тому все чорне, навіть попри те, що є потужне біле світло від Сонця.

Завдяки ліхтарям можна побачити щось на відстані двох метрів від тебе, і це насправді все, що треба бачити під час роботи. У денний час ти бачиш Землю.

Під ногами?

Залежить від положення. Може бути під тобою, може бути перед. Ти бачиш, як вона рухається. Це ніби в літаку — ти рухаєшся, але також бачиш, як під тобою рухається земля, і це може трохи дезорієнтувати.

Деякі говорять, що відчувають, ніби падають, коли бачать Землю. Бо ти бачиш такий величезний об'єкт, над яким ти висиш, під ногами — нічого, а потім ти бачиш цей рух під собою і відчуваєш, ніби падаєш. Але у мене такого відчуття ніколи не було.

А які відчуття у вас були?

Просто «вау!». Це просто неймовірно. Я дивлюся на Землю.

Яким був ваш найбільший страх у відкритому космосі?

Гадаю, я боялася припуститися помилки. Всі на мене дивилися.

Як це — працювати в такому величезному костюмі? У вас на спині такий ніби рюкзак, важить десь 135 кілограмів. Наскільки вам зручно рухатися?

Так, він великий. В костюмі можна простягнути руки, рухати ним, але от плечі доволі обмежені у русі і ми вдягаємо важкі рукавиці для захисту. Їх роками модифікують, щоб нам було легше виконувати завдання.

Я читала, що нещодавно НАСА нарешті випустила більше костюмів для жінок-астронавток. Це наштовхнуло мене на думку про те, наскільки ця професія взагалі розрахована на жінок. Чи ви думали про це, коли готувалися, коли почали працювати? Наскільки комфортно астронавткам виконувати цю роботу?

Річ в тім, що це не якісь спеціально розроблені костюми для жінок. Загалом костюми випускаються в трьох розмірах і не всім розміри підходять, бо ми переважно менші за чоловіків.

Астронавток не дуже багато. Це через саму роботу чи через те, як жінок навчають, готують і які вони мають можливості?

Астронавток менше, ніж астронавтів, тому що в технічній галузі жінок менше. А НАСА обирає працівників саме з цієї галузі. Якби більше дівчат навчалися на інженерів, астрофізиків...

Багато жінок та дівчат вивчають біологію, хімію та медицину. Але більшість астронавтів все ж інженери.

Що ви б сказали дівчатам, які хотіли би стати астронавтками?

Насамперед, вам треба знайти свою пристрасть. Треба вивчати саме цей предмет у школі, потім знайти таку роботу. НАСА бачить, як ти працюєш. Тож треба зрозуміти, що тобі насправді подобається.

Якщо не знаєш — придивися до інженерії, вона має багато різних галузей. Я — інженер-механік. Ми створюємо структури, працюємо з матеріалами, чи це синтетика, чи робототехніка — це велика галузь нині.

Є багато речей, які можна робити з професією інженера, якщо ти отримаєш таку освіту і знайдеш галузь, в якій ти хочеш бути. Якщо ти інженер і йдеш працювати у фінансову компанію, це не зробить тебе астронавтом, але якщо це тобі подобається і робить тебе щасливою — ти будеш успішною.