«Я боявся втратити руку, ногу, але ніколи не думав про зір»: рік після поранення
«Коли на війні нас брали в напівкільце, я дивився на фотографії дітей. Боявся, що більше їх ніколи не побачу», — розповідає 35-річний Денис Абдулін.
Його страх здійснився. Тільки в інший спосіб. Він осліп.
Це сталося понад рік тому. Як живе чоловік? Чого саме він має навчитися в новому для себе світі? І головне — як? Хто допомагає з реабілітацією і соціалізацією таким, як Денис, — військовим, які через поранення втратили зір?
Розбиралося hromadske.
Маршрути з дому і додому
Біла Церква. Біля під'їзду стандартної п'ятиповерхівки два чоловіки в темних футболках і чорних спортивних шортах тримаються за руки. Перший бачить ледь-ледь. Він перевірятиме іншого, зовсім незрячого, як той орієнтується з палицею на вулиці. Дає завдання — засвоїти три маршрути: до двох найближчих продуктових магазинів і до зупинки громадського транспорту, перехрестя.
«Ти мені дорогу до пивбару проклади, — регоче чоловік без зору. — А другу — до магазину іграшок, малих своїх водитиму».
Перший — Василь Гошовський, приїхав з Івано-Франківська. Він тренер з орієнтування у просторі. Погано бачить з 8-ми років. Другий — Денис Абдулін, військовий. Втратив зір у травні минулого року, обороняючи Сєвєродонецьк.
Чоловіки схиляються над планшетом. На вигляд це тека, обшита зсередини темною тканиною. На ній примітивно наліплено карту кварталу, де живе Денис. Схоже на аплікацію із дитсадка. Смужки — дорога, квадратики — будинки. Василь, тримаючи пальці підопічного у своїх, водить ними по наліпках, що злегка видуваються. Так Денис має створити в голові образ, куди вони йтимуть.
Інструктор чіпляє на свою руку браслет із крихітними дзвіночками. Якщо боєць відхилятиметься від маршруту чи йому щось загрожуватиме, скеровуватиме його звуком.
Чоловіки рушають. Спека немилосердна навіть у тіні. Близько 35 градусів.
До найближчого продуктового магазину «Степ» не більше 50 метрів, він у сусідньому будинку. Денис стукає тростиною з кулькою на кінці по бордюру, який вказує йому напрямок руху. Завертає бордюр, завертає і він. Впевнено переходить дорогу між будівлями: боєць виріс у цьому районі, в магазині бував сотні разів. До дверей легко підіймається високими сходами. Назустріч кидається продавчиня:
«Привіт, Денисе! Якщо тобі щось треба, пальці в рот і свисти. Я вийду».
Той сміється, прямує назад до під'їзду. Тренер тримається позаду. Хода його пружна, як у кішки. Поки що дзвіночки не потрібні. Військовий чудово справляється. Кілька хвилин перекуру на лавці: Денис намацує пальцем кінець сигарети й клацає запальничкою. Але вогник пропалює дірку посередині. Чоловік не помічає цього і палить, як є.
Тим часом Василь пояснює, що людям, які втратили зір у дорослому віці, краще, ніж тим, хто без нього народився. Бо в перших є пам'ять, вони знають, як що виглядає.
Другий маршрут до кількох магазинчиків, поміж яких і кав'ярня, Денис проходить на відмінно. Хоч йому траплялися і східці, і паркан-сітка, і вуличні вазони, і контейнер з кавунами. Чоловік зрадів, коли намацав серед них диню.
«Леська, купи», — командує дружині. Увесь цей рік з хвостиком ця худенька смішлива 32-річна жінка була його очима. Сьогодні вона знімає відео, як її чоловік уперше йде вулицею сам, без підтримки її ліктя.
Знову перепочинок біля під'їзду.
Тростина — 400 років як універсальний засіб безпеки й орієнтування
«Зараз відпрацюємо найтяжче, — розмірено оповідає Василь. — Перехрестя само собою важке для освоєння. А тут ще й така спека. У незрячих концентрація уваги висока, на це витрачається утричі більше енергії, ніж у людини, яка бачить. Ви собі йдете механічно, а Денис зараз думатиме про маршрут. Ясно, що він швидко втомиться».
Рушаємо з тихого двору на гамірну вулицю. На тротуарі людно, перехожі озираються на рослого широкоплечого чоловіка в затемнених окулярах, що сміливо тикає тростиною навколо. Хтось відходить убік, даючи дорогу, хтось мовчки витріщається. Денис промацує тростиною перешкоди на своєму шляху: припарковані авто, будівельні блоки. Десь зникає бордюр, бо почалися клумби. Він розгублюється, звертає не туди. Василь торохтить дзвіночками, вказуючи напрямок.
Перед перехрестям чоловіки зупиняються. Тростиною Денис відчув, що вони стоять на стрічці з металевими «пухирцями». Їх навмисно розміщують для незрячих. Вони попереджають про перехрестя, східці. Боєць слухає, коли стихнуть, зупинившись, машини. Отже, можна йти. Та кілька секунд втрачено, і не встигає чоловік перетнути дорогу, як спалахує червоне світло світлофора.
«Однак водії мають за правилами чекати людину з тростиною», — научає тренер.
«По мені можна перевіряти, хто купив права, а хто ні, — регоче Денис. — Ми з Леською раз умисно переходили перед машиною. То зупинялися».
На тому боці вулиці йому під ногами трапляється спрямовувальна плитка для незрячих. Кулька на кінці палиці має потрапити в жолобок. І якщо котити її дном жолобка, йтимеш рівно. Але навколо все викладено тротуарною плиткою, і кулька, потрапляючи в щілини між нею, збиває чоловіка з пантелику.
«Далеко не скрізь знаки для незрячих розміщені правильно. Тому тростина — універсальний засіб безпеки й орієнтування. І це вже років 400 так», — пояснює Василь.
Вердикт його такий: на третій маршрут Денису виходити рано. Однак загалом учнем він задоволений.
Свій до свого по своє
Звідки ж у Дениса первинні знання, як рухатися в просторі з тростиною? І як в його житті з'явився Василь?
Відмотаємо кілька годин назад. Я, Василь Гошовський та Олеся Перепеченко, директорка громадської спілки «Всеукраїнська ліга організацій осіб з інвалідністю по зору "Сучасний погляд"» вирушили рано-вранці з Києва в Білу Церкву. Розмовляли дорогою.
Олеся сама незряча, очолила спілку 2019-го. Вона виникла, щоб працювати із військовими, які втратили зір через поранення на війні. Оскільки в Україні нема спеціалізованого реабілітаційного центру для людей з порушеннями зору, їх відправляють до звичайних. А там нема фахівців, які могли б ними займатися.
Жінка розповідає:
«Тому бійці там просто тусили, відвідували процедури, їх під ручку водили. До них навідувалися психологи, соціальні працівники, розказували, що в них все буде добре. А хлопці відказували: "У тебе є руки, ноги, зір. Йди звідси й не втирай мені тут".
З ними працює інша система, ми називаємо її "Свій до свого по своє". От раз мене запросили в лікарню до хлопця із суїцидальними нахилами. У нього нема руки, ноги, очей. Збирався у вікно стрибати. Прийшла. За моєю спиною стала делегація медиків. Кажу: "Можете виходити, я йому нічого страшного не зроблю, він мені теж". А я не знала, що в нього нема ноги та й пропоную: "Пішли погуляємо, бо у твоїй лікарні чимось тхне". — "Так у мене ноги нема". — "О, нежданчик, і що робитимеш? Протезуватимешся? Даси поторкати, як зроблять?" — "Та в мене висока ампутація". — "То ти мене спокушаєш?" Ну і все. Похихикали. Розговорилися, стали спілкуватися. А то якось приїхала з-за кордону, де була на конференції, а він: "Ти що — мене кинула? Трубку не береш. Я собі айфон купив, встановив озвучену програму". Тепер уже і плани на життя має, і дзвонить щодня, розповідає про свої досягнення».
Без зору можна те, що й з ним: одружуватися, міняти професію
З 2019-го і по теперішній час «Сучасний погляд» і благодійний фонд Олександра Терещенка (захисник Донецького аеропорту, має ампутації обох рук — ред.) проводять для ветеранів з повною втратою зору виїзні табори. І це єдина реабілітація, яка існує для них в Україні сьогодні.
Протягом двох тижнів фахівці з команди Перепеченко працюють із бійцями. Їх вчать самостійності.
«Людина має здобути перші навички, які потім розвинуться до рівня повного включення в життя, —розповідає Олеся. — Тобто це й особиста гігієна, і вміння знаходити потрібні речі, прибирати, зварити собі їсти, орієнтуватися у своєму житлі й на вулиці, відвідувати магазини. Я, скажімо, ходжу з тростиною скрізь, їжджу в метро.
Також ми потихеньку працюємо зі свідомістю хлопців. Щоб не жаліли себе, не скиглили, не думали, що всі мають допомагати. Вчимо, що дружина і мама — не наймички. У кого нема сім'ї, говоримо про її створення. Незрячі мужики женяться і дуже успішно. Ось у Влада, ми вчора його відвідували, весілля буде днями. З нареченою познайомилися до його поранення і списувалися в неті, не бачилися. А після втрати зору дівчина знайшла його в госпіталі. Тепер цвіте за ним і пахне. І це нормально. Втрата зору на такі речі не впливає. Я кажу хлопцям: маєте бути цікавими, простими, легкими людьми. Вміти впадати за дівчиною, якщо вона подобається».
Говорять на реабілітації бійцям і про зміну професії чи повернення у професію. Є незрячі вчителі, юристи, психологи, журналісти, керівники тощо.
«Ти маєш позиціювати себе не як людина, що не бачить, а як фахівець: давайте випробувальний термін, завдання. І візьмуть, якщо ти конкурентний на цьому ринку. Усе залежить від того, як ти почуваєшся в цьому стані і як можеш себе подати, — наголошує жінка. — Ясно, щоб працевлаштуватись, нам треба бути на голову розумнішими від зрячих. Якщо людина з «очима» може сісти й елементарно відповідати на телефонні дзвінки, то нам доведеться докласти більше зусиль».
Не всі прагнуть потрапити до табору, не всі хочуть там займатися.
«Я приїхав заради мами», «Підійдеш до мене з тростиною — я тебе викину через вікно», «Мені нічого не треба» — звичайні відповіді. Але команда працює з ними, з родичами, самі незрячі «бачать», як справляються інші. І на 3-й день, дивися, вже й просять: «Дайте тростину». А на 7-й беруть до рук озвучений телефон.
«Технології дуже допомагають, — роз'яснює Олеся. — Програми для телефона та комп'ютера з'явилися років з десять тому. Треба просто навчитися ними користуватися. Серед незрячих є навіть програмісти. Я працюю абсолютно нормально на комп'ютері», — жінка показує ноутбук, який взяла з собою для роботи в Білу Церкву. І поки чоловіки проробляли маршрути на вулиці, у квартирі Дениса, у куточку, провела конференцію.
Отже, під час реабілітації в таборах бійці отримали навички й роз'їхалися по домівках. Серед них і Денис. А що ж з їхньою адаптацією в суспільстві? «Сучасний погляд» запустив нову методику, якої не було в країні досі. Військових відвідуватиме команда фахівців вдома і працюватиме з їхніми запитами. Як-от сьогодні з Абдуліним.
«У списках нашої спілки близько 60 бійців, які втратили зір на війні. Половина з них була в наших таборах, ми надаватимемо підтримку їм і надалі, —каже Олеся.— Інших чекає реабілітація. Наступний табір — у вересні. Звичайно, є люди з фронту, які залишилися поза нашою увагою. Тому ми їх шукаємо, поширюємо інформацію».
Атмосфера вдома: сміх, любов і пилотяг
Мати Дениса залишила сім'ю, коли він був малим, батько помер на початку нульових. Його виховувала бабуся. Власне, у її трикімнатку чоловік привів молоду дружину Лесю 15 років тому. Народилися сини Влад і Давид. Так всі вони й живуть разом. 86-річна бабуся в одній кімнатці, брати мають дитячу, а батькам уже лишилася прохідна. Нині вона стоїть з обдертими стінами. Ще до повномасштабного вторгнення Денис затіяв ремонт. Встиг зробити кухню, вітальню, ванну і туалет. А кімнати ще чекають. На холодній плитці кухні влягається кіт Усик. Названий на честь боксера Усика. Денис у юності займався боксом, у 15 років навіть став чемпіоном України серед юніорів.
Леся готує на кухні чай. Наливає його чоловікові в кухоль для пива. Абдуліни пригощають тортом, цукерками, лохиною. Біля Дениса сідає Олеся Перепеченко. Вона життєрадісна, жартівлива, легка. Запитує підопічного, чи відразу освоївся вдома після лікарні.
«Один раз впав», — відповідає.
«А я пам'ятаю, що землетрус був у Київській області», — відказує вона.
Усі сміються. П'ємо за перемогу. Щоб Денис знайшов її чашку і чокнувся з нею для тосту, Олеся стукає по своїй нігтиками.
Чоловік хвалиться, що зміг сам пропилососити перед нашим приїздом у кімнаті й скрутити обідній стіл, за яким ми сидимо. Що під його керівництвом дружина поміняла двигун в пилотязі.
«Ага, і перфоратор освоїла, і машину навчилася водити», — заходиться сміхом Леся.
«Ну бачиш, як чоловік тебе мотивує до нового, а так би сиділа, нічого не вміла», — підсмикує її Олеся і запрошує подружжя приїхати наступного дня на конференцію щодо питання роботи з незрячими до Києва в «Укрінформ». Там будуть і фахівці, і військові, з якими Денис познайомився в таборі.
Усі за столом обговорюють, де припаркувати в столиці авто, як доїхати на метро.
«Я там і зрячим блудив, а тепер що буде», — чоловік бере дружину за руку. Відчувається, що від неї залежить: поїдуть вони завтра чи ні. У Лесі обличчя стає стурбованим. Усі давно переключилися на інші теми, а вона міркує, як їй доїхати. Така дорога для неї непроста. Пізніше наодинці зізнається, що звикла жити для інших і про себе не думає. А щоб не «накривало», не дає собі розслабитися. Добре, що її мама мешкає неподалік і може глядіти онуків. Інакше було б геть складно. (Наступного дня Абдуліни таки приїдуть на конференцію, — ред.)
Її роздуми перериває сміх Дениса та Олесі. Говорять про фотокамеру на телефоні. Є програма для незрячих, яка озвучує, що бачить камера, скажімо: «Жінка на лавці, позаду дерево».
«Цікаво, а скаже, якщо жінка гола?» — Денис хоче всіх розсмішити.
«Тобі так, мені ні», — відгукується Олеся.
Далі йде мова про гроші. Олеся демонструє, як телефон розпізнає купюри. Підносиш до камери, й жіночий голос озвучує: «Двісті гривень».
«У нас проблеми з готівкою, нам це ні до чого», — жартує Денис.
Дружина реагує своїм жартом: каже, що посадить його на «стометрівці», де прогулюються містяни. Ітиме увечері з роботи, вона соціальний педагог, і забиратиме його додому із заробітків:
«А що — всі працюють. І ти працюватимеш».
Усі сміються.
Дружина насправді мріє, щоб Денис знайшов роботу. Але не для заробітку, а для задоволення, щоб не скнів днями.
Коли медики сказали, що це — назавжди, всередині щось обірвалося
Коли залишаємося з Денисом удвох, він розповідає про поранення. Голос втрачає бравурність, за яку чоловік тримався до цього.
Він, вантажник з «Епіцентру», пішов на війну добровольцем відразу після повномасштабного вторгнення. Захищав Сєвєродонецьк. 17 травня минулого року разом з побратимами був у будинку за містом, який вибрали для базування через гарний підвал.
«Я стояв у заскленій веранді в касці, бронежилеті, з автоматом. Не чули з хлопцями жодних обстрілів. Але, мабуть, провтикали дрон, бо дуже точно по нас поцілили. Не відчув нічого, лише здалося, що з очей вирвався вогонь. То уламок зайшов у голову через ліве вухо і вийшов через праве око. Біля мене поклало чотирьох пацанів. Усі "трьохсоті": одному руку майже відірвало, в інших — легкі осколкові поранення. Усі вони не могли зрозуміти, що зі мною: з очей і вуха лилася кров».
У місцевій лікарні йому наклали пов'язки. Потім були медзаклади Дніпра та Києва. Денис постійно намагався запитати, що з його очима, бо не бачив. Але не міг вимовити й слова. Уламок пройшов через голову, не ушкодивши мозок. Але на виході потрощив кістки очниці (в ній розташоване очне яблуко), до яких входить і верхньощелепна кістка.
«Раніше між передніми зубами в мене була щілина, але тепер зуби зійшлися», — намагається усміхатися.
Коли мова налагодилася, він ставив своє питання не раз. Одне око було втрачене, інше загрузло в переніссі. Один із хірургів у лікарні «Феофанія» витягнув його й зробив шість операцій, намагаючись урятувати. Лікар був готовий працювати й далі, якби Денис бачив хоч краплинку світла. Але ні.
«Коли медики сказали, що це — назавжди, всередині щось обірвалося. Стало зле: мене кинуло в холодний піт і почало теліпати. Я боявся втратити руку, ногу, але ніколи не думав про зір, — згадує чоловік той стан. — Зрозумів, що ніколи не побачу дітей, дружину. Леська жартує, що завжди буде молодою для мене. Добре, хоч поторкати їх можу. А є пацани без очей і без рук», — голосно видихає.
Надія, що бачитиме, тримає на світі
Чоловік сприймає свою сліпоту як тимчасову. Його тримає на світі надія, що у світі рано чи пізно винайдуть спосіб бачити. Тим паче в нього збереглися неушкодженими зорові нерви.
Й Денис, й інші бійці в такому самому стані хапаються за соломинку. Один з них навіть створив фонд «Побачити перемогу» і оголосив збір коштів на диво-чип. Почув, що в Іспанії є такий, його вживляють у мозок, і людині повертається зір.
Навесні цього року в Іспанію вирушила офтальмологиня з України вивчити питання. Виявилося, що дійсно такий чип є. Але він спрацював лише на одній людині. У неї втрата зору незначна. Чип приєднувався до комп'ютера і через проводки, які підключали до голови, стимулював зоровий нерв. Але для цього потрібно було ходити до клініки щодня, як на роботу.
«З нашими воїнами таке не спрацює. Але вони не втрачають надії і відстежують технології за кордоном. Поки нічого конкретного нема, але декілька країн, серед них Ізраїль, Іспанія, Америка, кажуть, що от-от вони щось запропонують.
Вірити, звичайно, добре. Але треба вчитися жити звичайним життям. Бо маю знайомого, який настільки вірить в ідею технологій, що не хоче брати до рук ні тростини, ні озвученого телефона», — коментує Олеся Перепеченко ситуацію.
Дениса ще чекає кілька пластичних операцій з установлення штучних очей. Вони матимуть естетичний вигляд. Поки він ходить у чорнющих окулярах, щоб «не лякати людей».
Про роботу не думає, мовляв, потім. Вирішив опанувати елементарні програми на комп'ютері, щоб хоч дітям мультики вмикати.
Запитую про майбутнє, відповіді розпливчасті: «Зайнятися здоров’ям», «За синів переживаю, ось школа почнеться», «Цілі кудись ходити чи поїхати — нема», «Які вже там радості в моєму стані, я сам навіть у море зайти покупатися не можу».
На прощання Денис міцно обіймається з кожним. Така звичка з’явилася, коли втратив зір. Коли обіймає Олесю, ненароком тикає їй запаленою сигаретою в передпліччя. Вона скрикує від болю, він — від несподіванки. Жінка відразу починає його жартома штурхати.
Олеся під руку з Василем легкою ходою простує до машини. Денис незграбно суне до під'їзду, виставивши вперед руку, мацаючи одвірки. Кожен повернувся у свій світ.