«Я досі стою на підвіконні одинадцятого поверху»: історії жінок, які раніше вживали наркотики
Більшість наркозалежних у світі — чоловіки. У Європі жінки становлять лише п’яту частину серед усіх пацієнтів, які проходять лікування від наркозалежності. Але жінки значно швидше збільшують дозу та більше схильні до формування залежності.
В Україні наркозалежні жінки зазнають дискримінації від медиків, під час вагітності порушують їхні репродуктивні права, вони потерпають від домашнього насильства, не отримують належної допомоги від поліції, мають ризик позбавлення батьківських прав та не завжди можуть почати лікування через заборону чоловіків.
Троє жінок, які раніше вживали наркотики, а зараз допомагають іншим наркозалежним і ВІЛ-інфікованим, погодилися розповісти hromadske свої історії. Усі вони почалися у 1990-х.
Ольга, не вживає 20 років
Батьки Ольги мріяли про музичну кар’єру для доньки — школа, консерваторія, подорожі світом з капелою бандуристів.
«Почувши це, я одразу прожила все життя і мені автоматично стало нудно. Мене важко змусити робити те, чого я не хочу», — розповідає Ольга.
У 14 років дівчина втекла від батьків до Санкт-Петербурга. Її знайшли і відправили до виправної школи-інтернату. Там Ольга вивчилася на швею-мотористку. Пішла працювати за спеціальністю, але швидко звільнилася.
«У мене з’явилися різні друзі. Були і наркозалежні, крадії».
Ольга спробувала героїн.
«Як я розумію, була схема: на наркотики підсаджували підлітків, з яких у перспективі можна було мати гроші. Один чоловік запропонував мені, я погодилася».
За наступні вісім років від Ольги відмовилися батьки, покинув хлопець, вона продала квартиру, отримала ВІЛ, народила доньку, декілька разів була на реабілітації, мала передозування, рік жила на вулиці та намагалася покінчити життя самогубством.
«Мій хлопець поїхав у Грузію і залишив мене саму. І тоді в одному журналі я прочитала, що можна випити певні таблетки і померти від передозування. Я подумала, що помирати потрібно з музикою — спочатку продати квартиру та поколотися ще певний час. Сенсу далі жити я не бачила. Я купила таблетки, випила їх десь сотню, але не померла. Це одна з небагатьох ситуацій у моєму житті, яка пішла не за планом».
У 25 Ольга вирішила все змінити.
«Я сиділа вночі на якомусь стихійному ринку, під дією наркотиків. Батько, який розлучився з мамою, сказав їй, щоб вона подзвонила, коли мене потрібно буде ховати. Мовляв, він все організує. Всі чекали, що я скоро помру. А я мала два варіанти: або знайти гроші на реабілітацію, або піти в безкоштовний християнський реабілітаційний центр. Але для того, щоб туди потрапити, потрібно було впродовж двох тижнів щодня приходити на заняття — з 12 до 13. Для наркозалежного найважче — це прийти вчасно».
Наступного дня виявилося, що центр зачиняють на канікули. Тоді дівчина вирішила репетирувати: кололася, приходила в бібліотеку і сиділа там з 12 до 13 години.
Тоді ж Ольга попросила в мами на період реабілітації залишити тих небагато речей, що в неї лишилися. На що та запропонувала доньці пожити в неї і порадила спробувати поступово зменшити дозу. Бо ж у християнському центрі ліків не було, і наркозалежні переживали ломку на суху.
Врешті Ольга зменшила дозу з трьох кубів до половини.
«Я пішла на реабілітацію з невеликою дозою і пробула в центрі два місяці, хоча рекомендували пів року. Ми там молилися, читали Біблію, плели ікебани. Це місце не стільки мені допомогло, а радше я була до цього готова».
Після центру Ольга припинила вживати наркотики, алкоголь і курити сигарети. Вона зрозуміла, що пропустила вісім років життя, на ній — одяг мами, що на декілька розмірів більший, і її дворічна донька — у дитячому будинку.
Жінка влаштувалася в благодійну організацію і почала проводити групи підтримки для ВІЛ-позитивних людей. Паралельно пішла працювати в клініку наркологічної соціотерапії, де розробила програму роботи з наркозалежними. Але щоб рухатися далі, їй необхідно було мати педагогічну або медичну освіту.
«Виявилося, що я навіть не закінчила середню школу. Я вступила у вечірню школу і за рік закінчила її. Я почувалася такою щасливою! Життя стало абсолютно інакшим. Я не знала, що мене чекає попереду. Я їхала в якомусь автобусі, почувалася студенткою, хоча раніше їздила в таксі в готелі. А тут, неначе йшов інший фільм».
Згодом Ользі допомогли забрати доньку з дитячого будинку. Спершу навіть не було грошей, щоб купити ліжечко дівчинці, тому доводилося зсовувати два крісла.
«Я не могла забрати Яну раніше, я приїздила до неї в дитячий будинок, але не знала, як цьому зарадити. Це як у літаку — спочатку потрібно одягти маску на себе, а потім — на дитину. Тоді я була неефективною для неї».
Ольга закінчила коледж та інститут за спеціальністю гештальт-терапевта, а у 2015-му разом з донькою стала співзасновницею міжнародної благодійної організації «Об’єднання підлітків та молоді “Teenergіzer”» для підтримки ВІЛ-позитивних підлітків із країн Східної Європи та Центральної Азії.
«Протягом своєї кар’єри я постійно займалася дітьми. Їздила в Африку, Америку, Румунію, вивчала досвід, щоб правильно сказати про ВІЛ-статус своїй дитині. Все, що я роблю, я роблю для Яни».
Ольга розповіла доньці про те, що в неї ВІЛ, коли тій було 10 років. Відтоді вони разом вживають антиретровірусну терапію, а також допомагають іншим підліткам жити зі ВІЛ-позитивним статусом.
***
Яніна, не вживає 8 років
«Як би дивно це не звучало, але я почала вживати наркотики, щоб схуднути», — починає розмову Яніна.
Жінка каже — коли за рік після пологів не змогла скинути вагу, їй порадили тимчасово повживати наркотики. Але кокаїн і героїн тимчасово вживати не вийшло — жінка стала наркозалежною.
Згодом виявилося, що тодішній чоловік Яніни, рок-музикант, був також у системі. Тому вживали разом.
Коли доньці Яніни потрібно було йти до школи, подружжя переїхало в Росію.
«Нам здавалося, що в Полтаві багато спокус, а в Росії ми зможемо менше вживати. Там опіати були під забороною. Але ми все одно їздили туди-сюди. Я рвалася в Полтаву. Казала, що скучила за мамою, а насправді їхала, щоб колотися. Були періоди умовної тверезості, найдовше — 27 днів. І це було лише моє бажання, коли мене остаточно дістав цей постійний день бабака».
У 2002-му Яніна на півтора року опинилася у в’язниці — за зберігання семи таблеток Ефедрину, що в процесі обробки можуть стати наркотичною речовиною.
«Мій адвокат казав: максимум — це умовний термін. Я прийшла на суд, справу заслухали і сказали прийти о першій за вироком. Я прийшла, бачу конвой і розумію, що це за мною».
Півтора року Яніна не вживала, але на той момент вона була вже ВІЛ-інфікованою, тому працювати в колонії теж не могла.
«Там моє ставлення до наркотиків не змінилося. Ми нічого не робили і лише говорили про те, про що знали, тобто про наркотики. Мої думки були лише про те, як я вийду і навалюся».
Чоловік Яніни помер, тому поки вона сиділа у в’язниці, донька була з її мамою в Полтаві. Та до останнього не вірила в те, що Яніна наркозалежна. Навіть коли жінка сіла у в’язницю, мама у вироку підкреслила червоним олівцем частину тексту, де було вказано, що таблетки Ефедрину — це не наркотичні речовини.
«Я іноді думаю про те, що не всі, хто коловся, стали залежними. А мені було достатньо одного разу. Я виросла в повноцінній, нормальній сім’ї. Можливо, мене залюбили, бо я була молодша і розбещена. Якщо я хотіла в Харків на концерт гурту “Земляни”, то батько мене віз. І все одно, що в цей день у мене був іспит, мама писала медичну довідку, і я його складала в інший день».
Яніна завжди сама заробляла на наркотики. Тривалий час вона працювала лаборанткою в школі.
«Я не жила притонним життям. У сім’ї в нас з донькою була модель, що мама встала і поїхала зранку на роботу. Ніхто ж не знав, що перед роботою мама поїхала і вкололася. Так, мені соромно за деякі моменти. Наприклад, коли я клала до її дитячого рюкзака шприци і наркотики, і так ми йшли вулицею».
Після ув’язнення Яніна повернулася в Полтаву й вийшла заміж удруге. У 2006-му в місті запустили пілотний проєкт замісної підтримувальної терапії і подружжя взяло в ньому участь. Сталося це випадково — одного дня зранку вони прокинулися і пішли за дозою «ширки». Виявилося, що вона подорожчала майже вдвічі, а пара має гроші лише для одного.
«Варіант, що вживає хтось один — не про нас. Якщо колемося, то разом, ні — теж разом. І чоловік мені каже, що йому соцпрацівники розповіли про підтримувальну терапію. Ми пішли і так там й залишилися».
Яніні не пояснили, що таке «замісна підтримувальна терапія», але сказали, що програма довготермінова, і їй потрібно щодня о восьмій ранку приходити за таблетками. За рік, коли пілот закінчувався, жінка мала розповісти про свій досвід.
«На круглому столі був також директор і завуч школи, де я працювала. Вони не знали про мою наркозалежність і статус ВІЛ. Я розуміла, що без терапії вже не можу, бо переваги для мене та сім’ї очевидні. Тоді в мене була лише секунда на роздуми — або я лишаюся працювати в школі, або розповідаю про користь ЗПТ. Я дуже боялася, що мене будуть дискримінувати на роботі, думала навіть переїхати. Але мені про це ніхто жодного разу не нагадав, і я сама звільнилася зі школи за півтора року».
Щодня протягом десяти років Яніна ходила за своєю таблеткою Бупренорфіну. Перші два-три роки ще були епізодичні вживання наркотиків й алкоголю. Зараз вона отримує препарати амбулаторно раз на десять днів.
«Мені не рекомендують виходити з програми, бо я маю ВІЛ і гепатит С. Якщо я припиню вживати ЗПТ, то опинюся на тому ж рівні, коли прийшла».
Жінка розповідає, що дискримінації зазнає лише в лікарнях. Коли працівники бачать вени її ніг, на яких зовнішньо чи не найбільше відобразилося те, що Яніна вживала, то іноді відмовляються навіть розмовляти.
«Поки я вдягнена, я достойна їхньої розмови, а щойно вони розуміють, що я була наркозалежною, все змінюється».
Нині Яніна є лідеркою спільноти людей з наркозалежністю в Полтавській області. Вона домагається того, аби наркозалежні мали доступ до замісної підтримувальної терапії.
«Ми її отримуємо безкоштовно. І є багато противників цього. Мовляв, що гроші платників податків не мають йти на це. Сподіваюся, у їхній свідомості щось зміниться. Але навіть поліцейські говорять, що наркозалежних потрібно розстріляти біля стінки. Тому що ми, нібито не можемо взяти себе в руки. Але чому ви не пропонуєте таке іншим хворим? Я маю захворювання, п’ю від нього препарати, і воно не лікується лише силою волі».
***
Ольга, не вживає 5,5 років
Ольга вперше спробувала наркотики, коли навчалася в школі, в 7-му класі. Почала з коноплі. Після дев’ятого класу дівчина вступила в медичне училище, де побачила, як вживають наркотики ін’єкційно.
«На останньому поверсі училища, перед горищем, підлога була встелена використаними шприцами. Мені пропонували, але я завжди відмовлялася. На першому курсі лише добряче курила траву. Вона була дуже доступною».
Пізніше Ольга познайомилася з хлопцем, який також вживав наркотики. Каже, з ним вона відчула себе дорослою. І вперше вкололася.
«Мені це не подобалося. Але я хотіла бути на рівні з усіма, хотіла зрозуміти, що ж такого неймовірного всі відчувають від цих наркотиків. На четвертий чи п’ятий раз я зрозуміла, що таке кайф».
Ольга почала вживати «ширку» разом з друзями свого хлопця.
«Якось мене невдало вкололи, і на руці з’явився великий синяк. Коли я приїхала додому, і це побачив мій хлопець, який на той момент не вживав, він мене відвовтузив. Але я все одно продовжувала, я тоді вже відчула цей смак, мені було класно».
Тоді ж Ольга спробувала і галюциногени — гриби, від яких майже одразу отримала передозування і потрапила до психоневрологічної лікарні. На певний час страх того, що це може повторитися, стримував її, але з часом вона продовжила вживати і почала сама виготовляти психостимулятори. Від них могла не спати і не їсти протягом 26 діб. Каже, змушувала себе зранку випити сире яйце.
«Я декілька разів кидала і поверталася. Першого разу прийшла до батьків і сказала, що маю залежність, показала руки, вени, попросила допомоги. Мене відправили у Дніпропетровську область в село. Місяць я там жила. Курила лише сигарети. У мене їх було мало. Аби вистачило, я розписала в зошиті — не більше 4-ох в день. Щодня я чекала, коли повернуся додому і почну знову».
І щоразу так і ставалося — Ольга поверталася з реабілітації і вживала ще більше. Згодом вона познайомилася з чоловіком, з яким прожила сім років. Він також був наркозалежним. Разом вони вживали героїн.
Так почався другий етап залежності Ольги. Вона відчула, що таке «ломка», «кумар», що на наркотики потрібно багато грошей. Дівчина не крала, але виносила все з дому. Іноді влаштовувалася на роботу, іноді готувала наркотики і так отримувала свою дозу.
«Я закінчила курси кухаря-кондитера, отримала третій розряд, працювала за спеціальністю. Але це було до першого “марафону”, до отримання зарплати».
Потім дівчина почала брати «швидкі» кредити. Загальна сума боргу складала 100 тисяч гривень. Щось повертала Ольга, але більше — батьки.
«Коли в мене все закінчилося, коли мене звільнили з роботи, я захотіла покінчити з собою. Це був період дна. Тоді ще батько мені сказав таку фразу: “краще б ти померла десь під парканом, ніж ми тебе будемо ховати щодня”».
Дівчина повернулася ввечері додому під дією метадону й алкоголю, не вмикаючи світла тихо пройшла у свою кімнату і стала на підвіконня.
«Я подумала, якщо вистрибну з 11 поверху, то хоча б політаю, але це все припиниться. Я більше не могла так жити. А щось змінювати було страшно».
З підвіконня Ольгу зняла мама. Дівчина пішла лікуватися вчетверте. Спочатку пройшла детоксикацію в лікарні, потім — чотири місяці в реабілітаційному центрі, і ще стільки ж амбулаторного лікування. Цей курс був для неї найважчим.
Повернувшись додому, Ольга відвідувала групи анонімних наркозалежних. Найбільше після реабілітації вона боялася зустріти тих, з ким раніше спілкувалася і вживала. Але пізніше пішла на роботу в організації, які допомагають наркозалежним. Зараз там вона займається документообігом.
Цього ж року Ольга заочно закінчила бакалаврат з Психології в Острозькій Академії. Наступного — збирається вступати на магістратуру.
Ольга в ремісії вже п’ять з половиною років, має хронічний гепатит В, дотримується суворої дієти, не вживає алкоголь та не курить цигарки.
«Від вживання мене й зараз стримує страх. Я досі стою в себе на підвіконні, на 11 поверсі. Це завжди буде в моєму житті, я завжди там стоятиму. Крок з вікна прирівнюється для мене вживанню наркотиків».
***
Послуги замісної підтримувальної терапії в Україні отримує понад 11 тисяч осіб, і гендерний відсотковий розподіл відповідає загальній статистиці — 82% — чоловіки і 18% — жінки. Утім, за словами однієї з героїнь матеріалу, наркозалежні жінки, які потерпають від домашнього насильства, не повідомляють про свій статус публічно та не стають на програму ЗПТ.