«Я можу померти як і коли завгодно — вирішувати не мені. Але в моїх силах вирішувати, як жити». Історія морпіха Діанова

«Мене не здивувало, що Міша пішов в армію. Підхід до роботи мав такий. Він себе шукав. Я розумів, що сьогодні він тут працює, а завтра він міг все кардинально змінити», — розповідає колега і друг Михайла Володимир Гаврилюк.

Вони знайомі вже 18 років. Колись разом працювали торговими агентами однієї з тернопільських компаній. І навіть коли шляхи розійшлися, товариші продовжували спілкуватися.

Упродовж останніх років Володимир лікував за кордоном доньку, в неї була лейкемія. Діанов, каже, навіть із фронту озивався: «Міша нам багато чим допоміг. Постійно телефонував або писав, цікавився, як ми. Казав: “Я воюю, ти дитину лікуй. Кожен має займатися своєю справою”». 

Володимир розповідає, що Михайло змінив багато робіт: був адміністратором у Буковелі, в Чорнобилі, торговельним агентом у Тернополі.

 «Збоку виглядало, що він комфортно почувається на будь-якій роботі. Але якоїсь миті сказав, що все не його», — згадує колега.

А тоді якось взяв і подався в армію. На це ніхто не очікував.

«Він завжди, завжди хотів собі зробити кар'єру музиканта, а саме бас-гітариста. Я був шокований, коли дізнався, що він хоче йти на війну. Бо ніколи з армією не мав справи. Місько ніколи не був до того схильний, бо це людина творча. А тут він пішов не музику писати, а воювати», — згадує Ігор Шведик, найкращий друг Михайла.

З Михайлом Ігор знайомий із кінця 1990-х. Їх поєднала музика — Тоді Ігор теж грав на гітарі.

«Ми ходили в Тернопільський міський рок-клуб, були одними з перших його учасників. Підпільно, бо був ще напіврадянський союз» — пригадує він.

Однак виявилося, що солдата в Михайлові значно більше, ніж бачили його друзі. «Він до кісток військовий. Потім, коли він у відпустку приходив, казав, що ані секунди не пошкодував, що в армію пішов», — розповідає Ігор.

Молодша сестра Альона Лаврушко каже, що брат сильно змінився після Революції гідності й початку війни: «Тоді він зрозумів, що йти потрібно. Бо це не закінчиться ні сьогодні, ні завтра. Всі бачили, що це все затягується». 

 На фронтМихайло пішов добровольцем, казав: «Як я сидітиму вдома і спостерігатиму склавши руки?» Хоч у повсякденні абсолютно нічим від інших чоловіків не відрізнявся.

«Я ніколи не думала, що він так тісно пов'яже своє життя з військом. Звичайно, якби не події кінця 2013-го — початку 2014 років, ніколи не думала б, що він піде і на стільки років свідомо пов'яже себе з армією. Помилялася», — каже Альона.

Рідним Діанов сказав: «Я йду туди, щоби вам тут було спокійніше».

Спочатку пішов у 79-ту бригаду, пізніше став морським піхотинцем 36-ї бригади, служив під Маріуполем. Був період, коли Михайло скаржився, що більше не може і хоче додому. Але приїжджав у відпустку на тиждень-півтора, а потім повертався в гарячі точки.

Справжній захисник

Михайлу 42, він тернополянин. Закінчив музичну школу з класу фортепіано, однак його справжня музична пристрасть — це гітара.

«Вночі розбудиш, даси гітару — він буде грати», — розповідає сестра.

Також захоплюється риболовлею та любить читати.

«Він різний, творча людина. Стриманий, ніколи не скаже зайвого, ніколи не зробить комусь зла навмисне. Але якщо піти на нього зі злом, він точно дасть здачі, не дасть скривдити себе, близьких. Дуже начитаний, освічений, має ідеальний музикальний слух, а це круто», — каже друг Ігор.

«У мене все добре, ми тримаємося»

В Україні Михайло Діанов став відомим після публікацій світлин захисників з «Азовсталі», які зробив і виклав у мережі боєць «Азову» Орест, він же Дмитро Козацький.

«Коли побачила брата на фото, телефон випав з рук», — згадує Альона.

Це сталося за два дні після SMS-повідомлення з чужого номера, що Михайло живий. Доти жодної звістки про нього не було понад місяць.

Після 24 лютого Михайло щодня намагався зателефонувати чи написати: «живий», «+», «все добре». Зв'язок із ним зник повністю 5 березня.

«8 квітня він перетелефонував до мого чоловіка, але не сказав, де він і що з ним. Наступний дзвінок був 14 квітня, спочатку до чоловіка, потім до мене. Тоді ми дізналися, що він на “Азовсталі”. Голос був… Я вам не можу передати. Думала, такий поганий зв'язок. Але це так Михайло говорив з останніх сил».

Того дня рідні Михайла дізналися, що він поранений. В обох ногах — кульові, кістка правої руки роздроблена.

«З 14 до 18 квітня ще був зв'язок, дзвінок або повідомлення. 18 квітня — останній день, коли він був у мережі. Навіть сьогодні заходжу в бесіду, дивлюся — нічого немає. А 8 травня з чужого номера мені прийшло повідомлення: "З Мішею все добре, живий"». 

Де саме нині перебуває Михайло Діанов, ні родичі, ні його друзі не знають.

«Він міцно переплівся з моїм життям. Місько співав пісні на моєму весіллі, був на хрестинах моєї дитини. Він дуже близька мені людина. Я не те що переживаю, я просто дуже сильно хвилююся. І чекаю», — додає найкращий друг Ігор.

6 лютого 2020 року Михайло Діанов написав на своїй фейсбук-сторінці пост:

«Я можу померти як і коли завгодно — вирішувати не мені. Але в моїх силах вирішувати, як жити. Відважно чи тихо. Ось тут я просто всесильний. Це очевидно. Це аксіома. Якщо у світі відбувається щось погане, можна не робити нічого, а можна зробити щось. Нічого я вже пробував».

Цей текст був написаний у серпні як частина спецпроєкту «У сталевих обіймах». У ньому ми зібрали понад 30 історій різних людей, яких об'єднала «Азовсталь». Усе це — історії про надію й боротьбу, про жагу до свободи й любов до України.

Нині Михайло Діанов нарешті в Україні, він — один із 215 героїв, яких 21 вересня звільнили з російського полону.