«Я не куплю футболку з мас-маркету, бо знаю, які копійки за неї заробила швачка». Історії жінок на виробництві

Василіса Кривоклякіна

Засновниця бренду «Zero Waste Fashion Lab»

Займатися одягом — моя дитяча мрія. Я вчилася на дизайнерку в університеті Луганська. А на старших курсах пішла ще й в училище, де мене навчили шити.

Вперше зіштовхнулася з особливостями швейного виробництва під час навчальної практики на фабриці «Gloria Jeans». Там було дуже спекотно, багато трикотажного пилу, від якого в мене почалася алергія.

Встати й піти ми не могли — дупа була мокра, але мали виконати норму. За один попрасований пояс платили 12 копійок.

Я запитувала у швачок, які працювали там роками, чому вони терплять такі умови за мізерні гроші. На що одна з них відповіла, що вже випрацювала швидкість, тож не хоче нічого змінювати. То скільки поясів потрібно було зробити за один день, щоб за місяць отримати 2-3 тисячі?

З Луганська я приїхала працювати до Києва. Думала, мене одразу візьме на роботу Андре Тан. Але я не мала досвіду. Довелося працювати в різних ательє, де в мене постійно були непорозуміння з власниками. Вони ставили нереальні завдання, дедлайни, зовсім не розумілися на швейній індустрії, мало платили. Після декількох спроб попрацювати в ательє довше, ніж півроку, я пішла продавати взуття.

Минуло півтора роки, доки я знову повернулася до шиття. Довелося змінити більше десяти місць роботи. І всюди були конфлікти.

В одному ательє закрійниця розкроїла тканину на костюм, і після того, як її попрасувала, та зменшилася в розмірі. Я шила цей виріб, і, відповідно, коли замовниця прийшла на примірку, він виявився на неї замалим. Мені довелося все розпорювати і перешивати. Закрійниця просто забула обробити тканину паром та попрати її в гарячій воді перед розкроюванням. Тобто я розгрібала її помилки, за що врешті мене звільнили.

Працювала я й на більшому виробництві. Це був величезний ангар з круглим вікном на відстані двох метрів від цементованої підлоги. Влітку там було дуже холодно в ноги і водночас задушливо, бо не працювала вентиляція. Я «стояла на прасуванні» і задихалася. Коли ж зібралася звільнятися звідти, мені сказали, що зарплату виплатять меншу, ніж ми домовлялися. Мовляв, це я забула.

Я вирішила, що потрібно працювати на себе. Вперше про це подумала, коли працювала в місці, де шили дизайнерські речі — залишалося багато невеликих шматків тканини, які мали викидати. Я подумала: «Вау! Цю тканину не переробляють і з неї можна щось заробити». Я пошила свій перший світшот. А потім ще один. А потім проектом зацікавилася «Zero waste». Раніше я вже перешивала зі старих речей, з чоловічих сорочок, які знаходила серед гуманітарної допомоги. Щоправда, це відбирало багато часу. Врешті я почала брати замовлення, працювати з дому і так заробляти.

Мої замовники — це компанії, нічні клуби, кафе, публічні люди, просто мої друзі. Я маю великий сегмент, не можу сконцентруватися на чомусь одному. Я б точно не змогла шити лише жіночі вечірні сукні. Зараз у мене в розробці декілька проектів.

Не люблю індивідуальний пошив, тому що є люди, яким неможливо догодити. «Масовку» шию не сама, корпоративні замовлення переважно віддаю на аутсорс, і там усе відшивають. Я приїжджаю, знімаю мірки, підбираю тканину, потім даю вказівки. Люблю також придумувати щось сама, віддавати це закрійникам-конструкторам, щоб вони шили, а я отримувала готовий виріб. Але це мрії, тому що на виробництві часто не хочуть шити один виріб.

Раніше я продавала свої вироби через мережу магазинів UAMade, зараз особливо цим не займаюся. Дещо продаю у своєї знайомої в шоу-румі. Свій бренд «Zero Waste Fashion Lab», звісно, хотілося б розвивати. Утім, на це потрібно більше часу та грошей.

Я не можу спрогнозувати, чи матиму завтра замовлення. Натомість у швачок на виробництвах є стабільність — вони працюють і точно знають, що отримають 12 копійок за один попрасований пояс. Нехай пізніше, нехай над ними знущатимуться, нехай жахливі умови, але вони впевнені.

Можливо, саме це і тримає їх на виробництвах.

Собі я не купую одяг з мас-маркету, лише на секонд-хенді або сама шию. Зараз я мінімізувала свій гардероб, маю зимову куртку, пальто, джинси, спортивний одяг, нещодавно пошила собі брюки. Хочу позбутися всього зайвого, бо немає необхідності в зайвих футболках, а тим більше, не дай бог, з мас-маркету.

Анна (ім’я змінено)

Шиє одяг для українського бренду

У школі мені не подобалося шити. Але на випускний я взяла сукню на прокат, яка тріснула по швах. Мені потрібно було повернути її в гарному стані, щоб батьки не сплачували повну вартість, тому наступного дня я сіла і пошила цю сукню.

Після 11-го класу я вступила у швейне училище в Жмеринці на спеціальність закрійниці. По закінченні поїхала працювати в Одесу на турецько-українське виробництво, де шила жіночий одяг для ринку «7-ий кілометр». Це єдине підприємство, на яке я тоді змогла влаштуватися без досвіду.

Робота там була добре налагоджена, ми працювали в нормальних умовах — якісний ремонт, великі вікна, правильне освітлення, окремий розкрійний цех, достатньо місця для 15 швачок. Ми мали навіть велику кухню, а потім власники встановили і душові кабіни. Бо влітку температура в цеху могла сягати 40 градусів. У такі дні нас ще й відпускали з роботи раніше — о 3-ій або 4-ій дня.

У 2005 році за пошиття одного гольфа я отримувала 95 копійок, на базарі його могли придбати десь за 150 гривень. У Києві за таку роботу тоді платили 7 гривень за один виріб. За два роки роботи, коли я вже випрацювала швидкість, мені потрібно було відшити не менше 20 виробів на день, щоб заробити 2,5 тисячі гривень.

Це темп, за якого я 10 хвилин обідала і зранку до вечора шила. Але це була єдина робота, де мене оформили офіційно. Водночас я заочно навчалася в інституті в Хмельницькому на конструктора-технолога швейних виробів.

У 23 роки я вирішила переїхати в Київ, бо розуміла — потрібно розвиватися. Мені завжди хотілося працювати з дизайнерами, шити гарний одяг, але без досвіду мене не брали, тому доводилося працювати на роботах, завдяки яким я могла хоча б просто жити. Спершу я влаштувалася на виробництво, де шила дитячий одяг по 11 копійок за виріб. За місяць зі своєю швидкістю я могла заробити максимум 1200 гривень, чого навіть не вистачало, щоб заплатити за квартиру.

Умови там були жахливими: старий завод з обладнанням ще з Радянського Союзу, багато швачок, дорослих крикливих жінок, які сиділи одна за одною, пил, бруд.

Щодня я виходила звідти і думала, чи живе ще моє взуття? Робоча зміна тривала 9-10 годин. Можна було працювати і в суботу, але я цього не робила, брала додому індивідуальні замовлення і шила в теплі та чистоті.

Після того влаштувалася шити білизну на мас-маркет — халати, піжами. Взимку в цеху виробництва було сім градусів тепла і постійно щось сипалося зі стелі на голову. Але нам платили. За пошиття одного халата я отримувала 12 гривень. Потім з цього підприємства мені привозили замовлення додому. Я працювала до 2-3 ночі, і з часом змогла придбати ще одну швейну машинку. Намагалася також відшивати індивідуальні замовлення вдома, від чого майже не мала прибутку. Люди приходили і просили пошити якомога дешевше, але не враховували те, що я купувала їм сама фурнітуру, тканину, декілька разів перешивала виріб.

Сказати, що моя праця коштує більше, я не наважувалася — не вміла оцінювати свою роботу.

З 2014-го року я почала працювати на українські бренди, які починали розвиватися. Зокрема — і конструктором-технологом, і швачкою.

Я завжди дуже хотіла працювати з дизайнером, але боялася, що чогось не вмію, і мене не візьмуть.

Пам’ятаю, як влаштовувалася до одного на роботу — виробництво було в підвальному приміщенні, швачки шили гарні речі, але дуже повільно. Усіх це влаштовувало, їм платили гідну зарплату. Я ж навіть не бачила, як шити. Там просто не було нормального освітлення. Коли я про це сказала, мені відповіли, що нічого змінити не можна.

За роки такої роботи я відчувала, як поступово втрачаю зір, маю проблеми зі спиною. Нещодавно мені зателефонувала колишня колега, яка захворіла і не може працювати. Керівництво сказало, що їм потрібні робочі коні, а не інваліди. Жінка працювала з ранку до ночі за низьку зарплату, і зараз навіть не може заплатити за лікування.

Минулого літа я вперше серйозно захотіла виїхати з країни. Мені ніколи не доводилося шукати роботу довше місяця. Але тоді я ходила на підприємства і збагнула, що не працюватиму в таких умовах.

Якось я потрапила на закинутий багаторівневий паркінг — на першому поверсі було СТО, на другому — стоянка, а на третьому — цех, там капали труби, стояв сморід, було темно та брудно. І коли я побачила, що там сидить молода дівчина і шиє, то ледь не розплакалася.

Вперше я відмовила замовнику, коли мені зателефонували ввечері й попросили на ранок пошити річ на Fashion Week. Я відповіла, що не працюватиму ніч за 200 гривень. Замовник сказав, що не може заплатити більше. Від цієї відмови я отримала задоволення, бо ніколи раніше такого не робила. Навіть коли мені пропонували найнижчу ціну, я шила.

В Україні у швейній індустрії я більше не хочу працювати. Можна виїхати і в Німеччину, і в Португалію, мати там не найвищу зарплату, але ліпші умови. В Україні я досі шию, тому що потрібно якось жити. Індивідуальні замовлення не беру — морально не сприймаю, коли мені кажуть, що розцінки на мою роботу високі.

Зараз я працюю на український бренд. І коли мені називають низьку ціну за пошиття виробу, я відповідаю, що це нереально, тому що я нічого не зароблю з такої роботи. Я не розумію, чому мені, відповідальній і досвідченій працівниці, хочуть платити так мало? Чому я постійно повинна просити підвищити зарплату, торгуватися, ніби на базарі?

Собі я майже не шию, дуже важко сідаю за машинку. Навіть виникали думки, щоб продати її, і не мати спокуси.

Тоня Мельник

Співзасновниця швейного кооперативу «ReSew»

У дитинстві я багато малювала, шила одяг для ляльок. У школі почала шити для себе. Потім вступила в Київський національний університет технологій і дизайну на художнє моделювання одягу, згодом обрала ще одну спеціалізацію — трикотажне виробництво.

Я — з не дуже заможної сім’ї, потреба в грошах була постійно. Працювати почала на третьому курсі в магазині етно-одягу. Спочатку була продавчинею, а пізніше власниця долучила мене до організації процесу виробництва одягу. Вона малювала прості ескізи, а я намагалася розробити з них моделі. Сама я не шила, знаходила швачок з області, які працювали з дому. У селах білоцерківського району, наприклад, відшивати моделі було в 2-3 рази дешевше, ніж у Києві. Я давала оголошення в місцеву газету, і вже наступного дня мені телефонували і швеї, і в’язальниці, і вишивальниці. Я мала цілий арсенал працівниць. Це був період кризи, 2009 рік, і люди шукали можливості заробити.

Але іноді ці швачки з сіл просто зникали. Якось жінка набрала багато тканини, викрійок і припинила виходити зі мною на зв’язок. Спочатку я їй телефонувала, і вона відповідала, що ще не готова. Наступного разу — не підіймала слухавку, а потім вона просто вимкнула телефон. Я поїхала в село до неї й запитала, що трапилося. Виявилося, що вона просто не змогла справитися з роботою. Я лише зараз розумію, чому швачки могли так вчиняти.

Великий обсяг роботи — це стрес, з яким ти не можеш у певний момент справлятися. І все, що можеш зробити — це вимкнути телефон.

У певний момент я відчула, що це й для мене надто складно. Ресурси, які я вкладала, не відповідали зарплаті, результату, який отримувала.

Після звільнення з етно-магазину я працювала з індивідуальними замовниками як дизайнерка. Заробляла невеликі гроші, але це було набагато краще, тому що я сама визначала остаточну ціну виробу і контактувала безпосередньо з замовником.

Але згодом довелося піти на стабільну роботу, щоб мати постійний заробіток. Це була фірма GSC Game World, і я була однією з дизайнерок. Фірма займалася комп’ютерними іграми, і нам потрібно було, надихаючись ними, створювати відповідний одяг у стилі мілітарі. Директор казав нам ходити по брендових магазинах і дивитися на дизайн їхніх виробів. Там не стільки цінували нову ідею, як те, щоб виріб був вигідним у виробництві і дорогим.

Утім, директор періодично наголошував, що жінка не повинна заробляти багато, тому що її покликання — це сім’я. Я отримувала тисячу гривень, хоча чоловік-дизайнер міг отримувати тисячу доларів. Тоді я дивувалася, а зараз розумію, що це яскравий приклад сексизму, дискримінації за гендерною ознакою на роботі.

Після цього я знову працювала з дому. На той час уже добре освоїла конструювання та моделювання, намагалася вдосконалитись у шитті, брала щоразу складніші індивідуальні замовлення. Це теж був стрес, але я розуміла, що працюю на себе, це моє ім’я, мої гроші. Мене влаштовувало все, крім того, що я сиділа вдома. Паралельно я думала про швейний кооператив як форму організації праці. Але не могла наважитися на це.

У Петербурзі після моєї участі в Школі сучасного мистецтва ми з чотирма колежанками створили кооператив «Швемы». За півтора роки ми дуже сильно вигоріли через неструктуровану відповідальність — потрібно було працювати вдень і вночі, і не лише шити, а й шукати замовлення, проводити ворк-шопи. Той кооператив існує й досі, а я повернулася з однією учасницею до Києва, де ми почали займатися швейним кооперативом «ReSew». Наша робота — замовлення на пошив, перешив, створення текстильних виробів, і ми заробляємо цим гроші.

Паралельно ми пропагуємо ідею, що швейне виробництво повинно змінюватися.

На різних рівнях, від швачок до дизайнерок, у цій індустрії відбувається дискримінація й експлуатація. Вигоду отримує лише власник.

У нашому кооперативі відповідальність лежить на всіх учасницях, усі рішення ми ухвалюємо консенсусом, радимося, намагаємося підтримувати одна одну, практикуємо ненасильницьку комунікацію, ділимося досвідом, знаннями. Від нас залежить, як ми облаштуємо наші приміщення. Ми не шиємо абияк, встановлюємо стандарти, за якими працюємо, і яких прагнемо. Ми ставимо достойну ціну, і тому має бути відповідна якість.

Зараз вироби у «ReSew» замовляють різні люди. Ми ж зосереджуємося на ремонті та перешиванні речей. Це ідейно з екологічної точки зору, бо світ переповнений текстильними виробами, і навіщо створювати нове, якщо можна поремонтувати старе. Неймовірна кількість одягу не береться з неба. Його хтось шиє, а якщо його так багато, отже, шили швидко і задешево. Я не куплю футболку з мас-маркету, бо знаю, які копійки за неї заробила швачка. Власне, я цього й не роблю, ношу речі, допоки вони не почнуть розпадатися.

Редакторка: Юлія Банкова

Фоторедакторка: Вікторія Курчинська