«Я не знаю, як витримують люди лежати й дивитися в стелю». Життя в державних пансіонатах під час війни
Через війну багато людей похилого віку опинилися в державних інтернатних закладах. Серед них є й ті, хто мав своє житло та міг давати собі раду самотужки.
«Український уряд заявляє, що принаймні 4 тисячі літніх людей прийняли до установ інтернатного типу в період з лютого до липня 2022 року, однак не зовсім зрозуміло, скільки осіб відтоді заселилося чи покинуло ці установи», — йдеться у доповіді Міжнародна недержавна організація з представництвом в Україні, яка опікується дослідженням дотримання прав людини. Організація заснована у 1961 році в ЛондоніAmnesty International.
Аби зрозуміти, як живеться людям у таких Будинок-інтернат для громадян похилого віку та людей з інвалідністюгеріатричних пансіонатах і за яких умов вони туди потрапили, hromadske побувало у двох профільних закладах і поспілкувалося з їхніми мешканцями та працівниками.
Читають книжки та грають у карти
Козелецький геріатричний пансіонат розташований в одному з сіл неподалік Козельця на Чернігівщині. Досить велика триповерхова будівля, має просторе подвір’я з високими крислатими ялинами. Біля входу на лавці курить самокрутку з тютюном чоловік.
Його звати Станіслав, але всі називають Славіком. Він самотній, жаліється, що сюди його «здала» сестра. Крім тютюну нічого іншого курити не хоче, а саме «куриво» дістає в обмін за дрібну роботу — може, наприклад, взуття підшити.
Він закінчує цигарку та йде до холу. Тут на диванчиках зібралися інші підопічні закладу. Хтось спілкується, хтось походжає вперед-назад. Славік ще з одним чоловіком сідають грати в карти. На питання, чи можна їх сфотографувати, кивають головою. Хтось із працівниць гукає, ніби соромлячись: «Та сховайте ті карти, візьміть краще шахи чи шашки».
На другому поверсі — виставка робіт мешканців пансіонату: розмальовані за номерами картини, в'язані речі. Тетяна показує свої роботи, потім з гордістю запрошує: «Ходімо, покажу свою кімнату». Хвалиться, що м'яку іграшку подарувала їй сусідка Леся, а вже невдовзі поспішає отримувати пенсію.
Тетяна в пансіонаті зустріла свого нинішнього чоловіка — тут і одружилися. Працівники пояснюють, що тих, хто хоче одружитися, відвозять до РАЦСу в Козелець, де вони офіційно беруть шлюб. Пара оселяється в окремій кімнаті та може бути впевнена, що до них нікого не підселять.
В Анатолія на ліжку лежить книжка «По той бік фронту», поруч прикручений невеличкий радіоприймач.
«Книга рятує. Я не знаю, як витримують люди лежати й дивитися в стелю. Тут хороша бібліотека. Є навіть книжки, які я в дитинстві читав», — ділиться чоловік.
Бібліотека в пансіонаті справді налічує багато книжок, але майже всі — ще з радянських часів. Чимало з них російською мовою. Бібліотекарка й організаторка культурницьких подій Тетяна Веремієць каже, що нових надходжень немає — хіба благодійники привезуть книжок.
Вона проводить для підопічних різні активності: розмальовують картини, роблять оригамі, співають. А щоп'ятниці дивляться фільми в актовому залі. У пансіонаті є DVD-програвач і диски. Щоправда, більшість фільмів також російською мовою.
Персоналу теж потрібна психологічна підтримка
Усіх гостей зустрічає Надя. Вона невеличка на зріст і дуже діяльна. Скільки їй років, не пам'ятає. Перестрибуючи через сходинку, проводить до актової зали.
Приміщення заповнене на третину працівницями пансіонату. Вони зайняли останні ряди. ПсихологиняКатерина Теличко просить їх пересісти ближче — декілька зголошуються, а решта залишається на своїх місцях. Лекторка трохи спізнилася, тож аудиторія налаштована спочатку скептично.
«Зазвичай на новорічні свята їдуть до підопічних із подарунками. Але дбати про персонал пансіонатів також важливо», — наголошує психологиня.
Вона ділиться з працівницями знаннями, як упоратися зі стресом. Персонал потроху доєднується до бесіди, звучать наболілі запитання: про те, як поводитися з підопічними, що кидаються їжею, проявляють грубість чи неповагу. Людям, які працюють у пансіонатах, украй необхідна психологічна підтримка й додаткове навчання.
Психологічну підтримку працівники мають з листопада 2023-го за ініціативи благодійного фонду Український благодійний фонд, заснований у 2015 році та спрямований на допомогу людям похилого віку. З 2017 року програма «Гідна старість» підтримує геріатричні пансіонати в 14 областяхLet’s help — завдяки цьому психологи особисто приїжджають до закладів, а не навпаки.
«У селі люди не часто мають можливість звертатися до психолога, — розповідає сестра-господарка Лідія Рибак. — Коли всі разом були у залі, то, може, хтось і посоромився запитати. Але я думаю, що будуть індивідуальні звернення».
Постійної психологині в пансіонаті немає — колись була, але виїхала. Лідія зізнається, що поради фахівчині дуже відгукнулися. Вона згадує, що особливо важко працювати, поки ще не звик.
«Бувало, на самому початку роботи прийду додому — голова розпухла. Поки все перемелеться… А потім звикла», — згадує жінка.
Працівниці пансіонату розповідають, що деякі «новенькі» звільняються одразу, коли розуміють, що не можуть доглядати за лежачими. Але якщо залишаються, то звикають.
«А чого ховатися? До нас же не доходить»
Цей район не зачепили бойові дії. Віра Дмитрівна, яка проживає тут уже декілька років, каже, що війну чути хіба здалеку.
«Буває чути, як десь далеко б'ють отак: “гур-гур”. Але в нас тут тихо. Я й не знаю, де тут укриття. А чого нам ховаться? До нас же не доходить», — дивується жінка.
Офіційного укриття в пансіонаті немає. «Підвальне приміщення не пристосоване під укриття. Воно занизьке, там проходять комунікації. До нас приїжджала перевірка, визнали приміщення непридатним, — каже інспекторка з кадрів і соціальна працівниця за сумісництвом Любов Онопрієнко. — У нас не було прямого наступу, обійшло стороною. У пансіонаті 120 лежачих — ми б їх фізично не встигли спустити, якби була пряма загроза й місце, куди спускатися».
Тікають від сім'ї та війни
Є в пансіонаті мешканці, які живуть тут роками, а є й ті, хто оселився нещодавно.
95-річний Доріян Архипович мешкає тут декілька місяців. Каже, що син має алкогольну залежність, тож мусить доживати свій вік тут. Сам він активний — дбає про своє здоров’я. «Кожного ранку роблю зарядку, присідаю, роблю обтирання мокрим рушником», — розповідає чоловік.
Тамара Іванівна самотужки виїхала з Херсонщини автобусом. Їй ходити важко, тож пересувається з ходунцями. «Склала їх та й залізла в автобус», — пригадує жінка. Про Козелецький пансіонат ніколи не чула, тож опинилася тут випадково. «Я й не знала, що такий пансіонат існує, — зізнається Тамара Іванівна. — Люди підказали, і так доїхала». Їй 74 роки, все життя пропрацювала в торгівлі. Бідкається, що не має гадки, чи вціліла її хата. На Херсонщині залишилися сестра і брат, а з ними немає зв'язку. «Хочеться додому. Не знаю, що там робиться…» — із сумом говорить вона.
Збудували перше протирадіаційне укриття в Бородянці
Після Чернігівщини опиняємося на Київщині. Ще здалеку на підході до Бородянського психоневрологічного інтернату з геріатричним відділенням видніються дерев'яні, пофарбовані в зелений колір стрілки з надписом «Укриття». На початку повномасштабної війни підопічні та працівники пережили страшний досвід окупації, евакуації та життя під обстрілами. Тут не надто хочуть про це згадувати: дехто тоді ще не працював, дехто не хоче говорити. Але вони точно знають, що укриття важливі.
«Ми будували найперше протирадіаційне укриття в Бородянці. Ніхто не розумів навіщо, а потім люди з села теж приходили сюди ховатися від обстрілів», — розповідає інженер з охорони праці Василь Гнідець.
В укритті декілька кімнат із диванами, столиками, запасами їжі та води. Для лежачих підопічних є кімната з лежанками, вкритими яскравими покривалами.
Ще одне сховище зараз добудовують. Тут пахне свіжим вапном, уже працює вентиляція, є аварійний вихід, встановлений бойлер і нові унітази. Під стінами чекають завезені лежанки. Стіни підвального приміщення розмалювали самі підопічні. Після ремонту тут зможуть перебувати 580 людей.
В особистих розмовах працівниці зізнаються, що мешканці поважного віку просять не чіпати їх — не хочуть під час тривоги спускатися в укриття.
Врятувалася від смерті, бо захотіла їсти
Під кабінетом лікаря зібралася черга. Офтальмологи з Києва перевіряють підопічним геріатричного відділення зір і виписують окуляри. Пізніше привезуть і самі безплатні окуляри за цими рецептами. Це також ініціатива благодійного фонду Let’s help, який заручився підтримкою Український благодійний фонд, що допомагає людям, зір яких постраждав через війнуфонду «Побач перемогу» й мереж оптик «Новий Зір» та «Ексімер».
«Мені сказали, що треба двоє окулярів, — каже Любов Петрівна, переселенка з Харківської області. — В одних читати, а в інших просто ходити».
Людмила Миколаївна теж чекає черги на огляд офтальмолога. «Я багато пережила. Ще ту війну пережила, а тепер на тобі: путін хату розбомбив». Жінка мала власний будинок у селі Немішаєве неподалік Бучі. Пригадує, що врятувалася від смерті завдяки тому, що захотіла їсти.
«Спочатку думала, що нагрію пельмені, поїм та й піду спати, а потім захотілося мені курячих ніжок із картошкою… Пішла у веранду, де в мене плита, варити картоплю. І тут почали нас громити. Якби була в кімнаті, то погибла б, а так мене оглушило й зуби повипадали. Потім 9 днів жили в підвалі, у носі були рани, вуха опухли, аж доки нас вивезли до Києва».
Людмила Миколаївна з контузією лежала в київській лікарні, а потім потрапила до пансіонату. Каже, що вже звикла тут. Проживає в кімнаті з лежачою жінкою — говорить, що пропонували їй оселитися самій, але відмовилась.
Антикорупційна гаряча лінія
Козелець і Бородянка стали першими закладами, яким запропонували розмістити у себе номер антикорупційної гарячої лінії. Волонтери та благодійники, які надають допомогу геріатричним пансіонатам, зацікавлені, щоб усе доходило до адресатів. Гарячу лінію запустив благодійний фонд Let’s help, який опікується 120 державними геріатричними пансіонатами в Україні. Кожен працівник чи працівниця, підопічний чи підопічна можуть подзвонити й повідомити про випадки корупції. Отриману інформацію будуть перевіряти та передавати відповідним службам.
«Ми думали, що буде спротив, — говорить менеджерка проєкту “Гідна старість” Наталія Макєєва. — На щастя, такого не було. Ми самі хочемо покращень, а не боротьби. Директори люблять допомогу, а фондам потрібна довіра спонсорів і донорів, тому вирішили створити антикорупційну гарячу лінію, яка дасть змогу будь-кому з персоналу чи підопічних зателефонувати й анонімно повідомити про порушення. Звісно, підопічні можуть дзвонити просто так — аби поспілкуватися, тож доведеться фільтрувати повідомлення. Однак уже сама наявність такого плаката з номером телефону може зупинити когось із працівників вчиняти недобросовісно».
Телефон Антикорупційної лінії для геріатричних закладів — 0 800 33 94 24.
І в Бородянці, і в Козельці персонал досить відкритий. Тут чисто і смачно пахне їжею. Кімнати відкриті, а підопічні вільно пересуваються, якщо можуть робити це самотужки. Працівниці дбають про їхнє дозвілля — у Бородянці навіть ліфт оздоблений до свята: м'яке крісло, новорічні прикраси та крихітна ялинка.
А втім, це ситуація у двох окремих закладах, тому робити висновки про всю систему не можна. Дослідження Amnesty International свідчить про те, що російське вторгнення поглибило кризу в системі соціального захисту України, яка й до цього була перевантаженою:
«У багатьох спільнотах молодші родичі та родички, які до того піклувалися про літніх людей з інвалідністю, виїхали або ж вступили до лав Збройних сил, залишивши літніх людей на самоті. Усупереч індивідуальному героїзму соціальних та медичних працівниць і працівників, які й далі надавали послуги з піклування попри величезні особисті ризики та часто мінімальну плату, — і їх самих, і транспорту просто не вистачає, щоб забезпечити чимраз більші потреби. Оскільки більшість Місця компактного проживання — тимчасова житлова площа для переселенців, яку держава облаштовує у модульних містечках, гуртожитках, оздоровчих таборах, санаторіях тощоМКП є фізично недоступними для літніх людей з інвалідністю, а приватне житло занадто дороге через низьку пенсію та високу вартість оренди, літні люди часто потрапляють до установ, де їх ізолюють від спільноти і близьких людей. Як висловилась одна соцпрацівниця, безліч літніх людей в Україні зараз “живуть у тіні”».
Авторка: Олена Кущенко