«Я побачив хлопчика без голови. Сказав: "Я його не понесу". Мені сказали: "Неси"»
8 квітня 2022 року о 10:28 росіяни вдарили керованою ракетою «Точка-У» по залізничному вокзалу Краматорська на Донеччині. Загинула 61 людина, були поранені понад 120. Той обстріл залишається однією з найкривавіших атак проти цивільних.
Коли після невдалої спроби захопити Київ і Чернігів росіяни сконцентрувалися на сході країни, люди масово евакуювалися звідти. Головним пунктом виїзду став залізничний вокзал у Краматорську — місті, на той час найбільш віддаленому від бойових дій.
6 квітня 2022-го звідти виїхали 8200 людей. Такий запис зберігся в журналі, який вела директорка вокзалу Любов Пазюра.
8 квітня пасажирів могло бути ще більше. Напередодні під російський обстріл потрапила станція «Барвінкове» за 60 кілометрів від Краматорська. Це на кілька годин зупинило рух поїздів, частина пасажирів лишилася на вокзалі.
19-річна Анастасія Шестопал уранці 8 квітня електричкою поїхала з Дружківки до сусіднього Краматорська. Там мала дочекатися на «Бла-бла-кар» до Дніпра. Надворі було тепло. Вона знайшла місце на лавочці й сіла читати «Портрет Доріана Грея» Оскара Вайлда.
Сестри, 38-річні Ольга й Марина Лялько, та дві Маринині доньки — 12-річна Катерина й 9-річна Юлія — їхали з Дружківки до родичів у Вінницьку область. Від Дружківки до Краматорська — 18 кілометрів. На вокзал прибули о 9:00, зайшли всередину. Домовлялися, хто поведе дітей пити чай.
«Марина сказала: “Ми сходимо з Катею, а потім ти з Юлею”. Мене це роздратувало — вона завжди була першою. Я наполягла: “Ні, спершу підемо ми”», — згадує Ольга Лялько.
Вони з племінницею в кафе випили кави з пиріжками й повернулися. Настала черга Марини й Каті. Ольга запам’ятала, як сестра зупинилася, озирнулася, наказала пильнувати сумки.
У родини 24-річного Івана Попова не було вибору, виїздити чи ні. Їхню Попасну на Луганщині без упину обстрілювали з перших днів великої війни. «Тиха година», — казали місцеві про єдину перерву з 5:00 до 6:00 ранку.
Іван працював електрогазозварювальником на залізниці, жив із батьками у приватному будинку. 14 березня ввечері дві ракети «Граду» влучили в їхній дім. Родина ховалась у підвалі.
Родина Івана вирішили дістатися до родичів у Хмельницькому. Потяг туди мав рушати о 12:00. 8 квітня виїхали з Бахмута о 7-й ранку і за дві години були на станції Краматорська.
На місці кілька десятків волонтерів формували черги, організовували потік пасажирів. На евакуаційні потяги людей садили без квитків. Деяким пасажирам було не важливо, куди їхати, — головне вибратися з Донбасу.
7 квітня волонтери та працівники станції закінчили роботу після 22:00. Антон Малюський, начальник відділу безпеки дорожнього руху Краматорської міської ради, який займався евакуацією, залишився ночувати на станції: «Наступного дня мали виїхати не лише ті, хто планував це зробити 8-го, а й ті, хто не зміг напередодні».
Подружжя Роман і Олена Семенцови з Краматорська чергували на вокзалі з 7:00. Вони віряни, їхня церква допомагала з евакуацією. Роман працював на Новокраматорському машинобудівному заводі, Олена доглядала синів 12 та 15 років. Жили у приватному будинку, не планували залишати місто. Двоє старших доньок ще раніше перебралися до Польщі й Німеччини.
Віталій Осьмуха прийшов допомагати на вокзал в середині березня. Після того, як від обстрілу загинули його сусіди, відправив дружину з 1-однорічною донькою на захід України. «Епіцентр», де він працював, через війну закрився. Віталій пройшов курси першої допомоги, тож відгукнувся на заклик однокласниці-лікарки, яка допомагала на станції.
«Робота була непроста. Шум, матюки, купа невдоволених людей. У паніці вони готові лізти напролом. Пам’ятаю, жінка впала на землю, а натовп йшов по ній. Ми ледве її витягли», — згадує.
8 квітня Віталію мало виповнилося 28. Він хотів узяти вихідний. Але волонтерів бракувало. Віталія попросили залишитися хоча б до 12:00. На вокзал він прийшов о пів на дев’яту ранку. Йому дали завдання допомагати родинам із дітьми: «Я кричав у рупор, чи є на львівський потяг діти двох, трьох, п’яти років? Брав малюків за руку й разом з родинами готував до посадки в потяг».
Любов Пазюра пропрацювала на станції «Краматорськ» 46 років, 30 із них — керувала вокзалом. Того дня чекала великого напливу людей. Із Краматорська планувалися рейси до Ужгорода, Одеси, три потяги на Львів.
Близько 9:00 їй повідомили, що евакуаційний потяг на Ужгород затримується — прибуде після 12:00. Зазвичай його подавали о 9:00. Близько 10:00, за оцінкою Любові Пазюри, на вокзалі було щонайменше три тисячі людей — здебільшого жінки, діти, старші, хворі. Вільних місць для чоловіків не лишалося, найчастіше вони тільки відправляли родини.
На другу платформу подали електричку до Лозової, що на Харківщині. Мала вирушити об 11:50. Директорка пішла в довідкове бюро, аби зробити оголошення. Сподівалася, що частина людей погодиться цим електропоїздом евакуюватися до Полтави.
Праворуч від виходу на платформу стояв волонтерський намет. Там можна було випити чаю. Марина Лялько взяла напій, Катя сфотографувала матір на тлі залізничної колії. Худорлява жінка в білих кросівках, чорних джинсах та жовтій куртці. Через плече — невелика сумка, права рука в кишені. Трохи всміхається й мружиться від сонця.
Катя почула, як хтось вигукнув: «Лягайте!» Вибух. Дівчина впала на землю, на неї впав намет. Побачила кров на своїй нозі, але не відчувала болю.
О 10:15 Анастасія Шестопал записала відео: «Ось моя валіза, ось мій рюкзак. Я очікую на “Бла-бла-кар”. Мені трохи сумно, бо чекати ще довго».
Водій мав забрати Настю о першій годині дня. Вона відправила повідомлення подрузі. Коли почула вибух, упала. Дивилася на свою закривавлену й неприродно вивернуту ногу. Другий вибух.
Здавалося, вона у фільмі жахів: «Найбільше хотілося вижити. Було страшно, що моя нога відпаде». Підбіг рятувальник, наклав жгут і покликав на допомогу: «Дуже важка дівчинка».
Іван Попов із батьком підійшли до намету. Мати була у вбиральні. Хлопець почув гул і зрозумів, що почався обстріл: «Я бачив, як ракета-носій вибухнула в повітрі, а касети із зарядами почали висипатися й вибухати».
Озирнувся, побачив тіла загиблих та поранених, зокрема дітей. Іван не відчував ніг. Коли спробував підвестися — підбігли поліцейські. Один помітив велику рану на спині Івана.
До 10-ї ранку Антон Малюський почав формувати групи пасажирів на ужгородський потяг і виводив їх на перон. Вибух був такої потужності, що в багатьох пішла носом кров. Люди кинулись у приміщення вокзалу, з неба почали падати касетні снаряди. Зона ураження касети — щонайменше 100 метрів.
Антон розумів це. До роботи в адміністрації був поліцейським, розбирався у видах зброї. Він зробив кілька кроків, щоби притулитися до стіни, але його збив натовп: люди почали падати на нього, і, як він вважає, — врятували.
Малюського контузило. Він сів під стіною й затулив голову руками. Чоловік пригадує: «Багато загиблих і важкопоранених. З ампутаціями. Тіла сильно пошкоджені. Навколо — море крові. З усіх боків чув стогін і крики: “Допоможіть!”»
Українські слідчі вважають, що вокзал обстріляли керованою ракетою 9М79-1 «Точка-У» з касетними боєприпасами 9Н123К. Це підтверджують звіти міжнародних організацій, зокрема Human Rights Watch.
«Точка У» — гіперзвукова ракета, тому вкрай складно вчасно увімкнути сигнал тривоги. На відміну від крилатих, які долають відстань 2 тисячі кілометрів, «Точка У» летить на відстань до 100 кілометрів. Часу виявити її — немає.
На своє виправдання російська влада хаотично вкидала в медіапростір різні версії удару. Спершу, що «це була атака по українських військових», Згодом, що це «українські військові обстріляли вокзал». Зрештою, що вони цілили по військовій техніці на коліях.
Зі свідчень волонтерів і пасажирів, на станції не було військових, окрім тих, що проводжали рідних. На фото матері, яке зробила Катя, на платформі стоїть вантажний потяг, на якому — військові автівки. Але атака по цивільному об’єкту, навіть якщо там є техніка, вважається непропорційним ударом і воєнним злочином. «Точка У» — високоточна зброя, створена, щоб травмувати або вбивати людей.
«У ракети з касетною боєголовкою єдине призначення — знищення живої сили. Танк касетою не пошкодиш. росіяни стріляли по людях», — зауважує Антон Малюський.
Таких висновків дійшли й аналітики The Reckoning Project. Серйозних руйнувань колій або інфраструктури внаслідок удару не було. Більшість травм — поранення кінцівок, це прямий доказ застосування касетних снарядів. Тож цей обстріл можуть кваліфікувати як воєнний злочин. Антон Малюська переконаний, що у зоні ураження мали б перебувати ще більше людей. Пасажирів на пероні було менше – бо ужгородський потяг затримався.
Друга ракета влучила біля привокзальної площі, поряд з автівкою Олени Семенцової.
«Не розумію, як уціліло авто. Спочатку був один вибух, а потім багато інших. Здавалося, цьому не буде кінця», — Олена затулила голову й повторювала «Боже, допоможи нам!»
Вибухи стихли. Її чоловік не відповідав на дзвінки.
«Я бачила маму з дитиною, в якої була знесена частина черепа, дівчинку, в якої на ніжках м’ясо відірване від кісток, а вона навіть не кричала, тільки дивилася неприродно розширеними очима. Бачила, як тато тримає дитину з відірваними ніжками. “Гади, що ж ви робите?!” — кричала я», — Олена не може забути тієї миті.
Віталій Осьмуха підготував до посадки чотири чи п’ять родин із малечею й повернувся на вокзал. Почув вибух. Побачив, як біжать люди, горить машина, біля неї — мертвий чоловік. Подивився туди, де кілька хвилин тому стояли «його» родини: вони всі — на землі.
Жінка просила допомогти непритомному чоловікові з пошкодженими кінцівками. Віталій висмикнув ремені — свій і мертвого чоловіка, перетягнув ними ноги, щоб зупинити кров.
«Я побачив хлопчика без голови. Сказав: “Я його не понесу”. Мені сказали: “Неси”».
Свідки говорять, «швидкі» були на місці за 10 хвилин, Віталію здається, що на них чекали годинами.
Олена бігала вокзалом, шукала чоловіка. «Він поруч. Як завжди, комусь допомагає. Просто не може відповісти», — думала. Пішла до намету. Під ним опинилися близько 50 людей. Серед тих, хто надавав допомогу, вишукувала поглядом білу волонтерську футболку. Потім наважилась опустити очі — надіялася знайти Романа серед поранених. Почала зазирати в мішки, в яких виносили тіла. Безперервно набирала його номер. Раптом слухавку підняли.
«Рома, ти де? Я не можу тебе знайти!» У відповідь — тиша. Олена перетелефонувала. Виклик скинули, а потім висвітився незнайомий номер. Хлопець сказав, що збирає розкидані телефони, він натиснув останній виклик. «Якийсь чоловік тут недалеко лежить», — сказав він.
Тіло Романа було накрите брезентом, неприродно вивернуті ноги в знайомих джинсах та кросівках. «Найстрашнішою була думка: чому я не бачу його обличчя?» Олена закричала. Незнайомець умовляв: «Прошу, не дивіться!»
«Вибух був о 10:28, а о 10:38 я написала дочці, що тато мертвий. 10 хвилин пошуків розтягнулися в нескінченний жах», — говорить Олена.
Незнайома жінка сіла за кермо їхнього мікроавтобуса й відвезла Олену додому.
Усередині переповненого вокзалу Ольга Лялько чекала на повернення сестри та племінниці. Марина не відповідала. Зателефонував тато, він прочитав новини й за пів години приїхав із Дружківки.
Поліцейські бачили, як до «швидкої» віднесли дівчинку приблизно 12 років із пораненням ніг, у джинсах і рожевій куртці. Катю знайшли в лікарні Краматорська. Марини ніде не було.
Постраждалих доправляли до лікарень Краматорська, Павлограда та Дніпра. Дехто відвозив поранених власними авто. Спочатку переносили живих. Окремо складали тіла тих, у кого не було пульсу. Для тисяч уцілілих організували автобуси до Слов’янська — звідти запустили евакуаційні потяги.
Через годину після вибуху постраждалих на вокзалі не було.
Зранку Любов Пазюра зробила запис у журналі: «08.04.22. Потяг 45/46 “Краматорськ — Ужгород”, 14 вагонів очікується близько 12:00». Після удару тремтячою рукою вивела згори: «10 год 30 хв — ракетний удар».
«Вокзал став порожнім. Я лишилася з колегою з довідкової. Що робити? Страшно», — згадує начальниця вокзалу. До неї підійшов Антон Малюський із колегою, сказав: «Любове Володимирівно, я вас не кину». Учотирьох почали прибирати.
Кров із перону кілька місяців відчищали дощі.
14 квітня 2022 року очільниця вокзалу зробила останній запис: «Унаслідок обстрілу вокзал припинив працювати. 100 поранено, станом на 14.04 — убитих 59. 110 620 — евакуйовано з 26.02 по 7.04.2022 включно».
Масштабна евакуація з Донеччини зупинилась. Жителям прифронтових міст стало ще складніше вирішувати: залишатися у небезпечних, але передбачуваних умовах, чи ризикувати й залишати домівки.
«Якщо ми подивимося на стиль ведення бойових дій у росії, то їм бракує сил й уміння брати наші міста, якщо ті вже порожні. Якщо є перспектива віч-на-віч зустрітися з нашою армією, то ворог прагне мати прикриття у вигляді живого щита з місцевого населення. Їм було невигідно, що звідси люди масово виїжджали», — так Антон пояснює логіку росіян.
Лише восени 2022-го, після звільнення Ізюма, що на північ від Краматорська, регіон на який час став безпечнішим. 14 жовтня 2022-го року Укрзалізниця відновила сполучення із Краматорськом. А втім, навесні 2023-го місто продовжують обстрілювати.
***
Анастасія Шестопал перенесла шість операцій. Після удару вона залишалася при тямі. Пам’ятає, як в операційній їй розрізали джинси. Мати намагалася з’ясувати в медиків, чи зможе донька ходити. Утомлений лікар відповів: «Моліться, щоби вижила».
Ампутація ноги була єдиним шансом. Операцію робили в Дніпрі. Після неї дівчина написала в Інстаграмі: «Зараз у Дніпрі, одна з поганих новин — мені ампутували ліву ногу. Не зовсім всю. Я вірю і знаю, що в мене буде найкращий протез і я знову зможу бігати, танцювати, як раніше».
До протезування Анастасію готували в німецькому Ессені, там вона мешкає й зараз. Займається спортом, дистанційно вчиться на соцпрацівницю і планує допомагати людям із протезами.
Івану Попову зробили кілька операцій, зокрема на хребті. Він провів місяці в різних лікарнях. Діагноз — мінно-вибухова травма, забій хребта. Вже може робити недовгі прогулянки. З батьками мешкає у Павлограді — на пів дороги між Дніпром і Краматорськом. Їхати далі не хоче, каже, одного разу вистачило.
Віталій Осьмуха переїхав до Дніпра, працює продавцем-консультантом у магазині електроніки. Вихідними продовжує волонтерити.
Антон Малюський залишається у Краматорську: «Покинути місто — все одно що покинути на кілька років будинок. Потім потрібен буде капітальний ремонт».
Ольга Лялько з батьком упізнали Марину в моргу. Доньку Марини Катю лікарі з Краматорська відправили до Дніпра. Поки вона оговтувалася, рідні боялися сказати, що її матері не стало.
«У мене три дні не було телефона. Потім Оля привезла. У фейсбуку було написано, що мама загинула», — каже Катя. Згодом вона змонтувала 25-секундне відео для ТікТоку: мами, яка любила фотографуватися. Останній кадр — Марина на платформі Краматорського вокзалу.
Катя мала кілька операцій, нині лікується в київському «Охматдиті». У її ногах залишаються металеві уламки. Це боляче, але дістати дрібні частинки металу неможливо. Дівчина мріє стати моделлю.
Марину поховали у Дружківці. Ольга лишалася з племінницею в лікарні й не поїхала на похорон сестри. Досі не може собі цього пробачити. І винуватить себе за те, що першою пішла за чаєм. Жінка тепер опікується племінницями-підлітками, живуть у Києві.
У день трагедії Олена Семенцова зібрала синів за столом: «Хлопчики, тато загинув. Тепер житимемо самі. Ми впораємося». Перші три ночі не могла спати — перед очима була мішанина з людських тіл. Прах Романа вона забрала в Німеччину, де живе донька. У Краматорську її нічого не тримало.
Олена релігійна людина. Вона не бажає покарання тим, хто розбив її життя. Говорить: «Мені не потрібно, аби хтось страждав, бо страждала я. Злочинця мають упіймати і посадити у в’язницю, щоб не допустити такого більше. Мені це потрібно не заради помсти. Моє життя це не змінить, не поверне мені чоловіка. Таке не має статися з іншими.».
Матеріал створено командою Лабораторії журналістики суспільного інтересу у межах The Reckoning Project — ініціативи українських та міжнародних журналістів, аналітиків, юристів із документування воєнних злочинів.
Авторки: Наталя Гуменюк, Олена Ніжельська, Анна Цигима