«Я побачив велику діру у будівлі, літак і багато диму. Але побіг всередину», — історія очевидця теракту 11 вересня

Вільям Родрігес не лише був у Нью-Йорку й бачив атаку на Всесвітній торговий центр на власні очі. На момент теракту він уже близько 20 років працював у будівлі, досконало знав усі виходи й входи і головне — мав від них ключі. Завдяки цьому йому вдалося врятувати кількасот людей, які виявилися заблокованими у приміщеннях центру під час атаки. Про те, чим йому запам’ятався цей день і як змінив його життя, Вільям Родрігес розповів в ексклюзивному інтерв’ю hromadske.

Далі – пряма мова.

Вибух

Я двадцять років працював у будівлі. Я був прибиральником і слідкував за тим, щоб усі сходові майданчики Всесвітнього торгового центру були чистими. Того дня я запізнився на роботу. Збирався взяти вихідний, та мій керівник благав мене вийти, бо не було нікого, хто б мене підмінив: на 110 поверхів – одна людина!

Тож я погодився, та попередив, що запізнюсь. Я приїхав на роботу на 8:30, спустився у свій офіс – він був на рівні В1 (у будівлі було шість підвальних поверхів, я був на найвищому з них). Тож я прийшов в офіс.

Там було 14 нових людей, які проходили співбесіду на вакантні посади.

І от я говорю зі своїм керівником, а о 8:46 чую такий «Бах!».

Вибух був таким потужним, що нас підкинуло в повітрі. Стеля над нами тріснула і почала падати на наші голови.

Усі були розгублені, почали кричати.

У той момент я зреагував на вибух і висловив, що то, певно, генератор рівнем нижче вибухнув, бо там була інженерна кімната. Минає ще десь шість секунд, і ми чуємо «Бах!» згори будівлі.

Звук був таким гучним, будівлю так хитало, що вона почала тріщати по швах усюди. Усі кричали мов навіжені. І тоді мій керівник сказав: це бомба, це бомба! У нас не було вікон, ми були у підвалі, і не знали, що коїться.

Тоді я почув, як хтось кричить із коридору: «Вибух! Вибух!» Я визирнув у коридор справа, який вів прямо в мій офіс, і там побачив чоловіка з розпростертими руками, який кричав.

Я побачив, що з кінчиків його пальців звисала якась тканина, ніби це були розірвані рукавички. Але щойно він підійшов ближче, ми вжахнулись: те, що звисало з його пальців, — це була шкіра. Вона злізла від самих плечей і до кінчиків пальців. Це було дуже страшно.

Цього чоловіка звали Філіпе Давід, він був вихідцем із Гондурасу, працівник, якого я досі не зустрічав. Він отримав опіки понад половини свого тіла. Я кричав йому: що сталося?! А він лише повернув своє обличчя і шкіра на його обличчі теж звисала.

Цей хлопець увесь був у крові, тож ніхто не зважався чіпати його, бо це відбувалося у 2001 році, коли не було достатніх медичних засобів. Він кричав: будь ласка, допоможіть мені! І я схопив рушники (там якраз була клінінгова компанія) і почав загортати у них цього хлопця. І казав йому: «Не хвилюйся, ми тебе витягнемо».

Але ми не могли втекти звідти, бо ми почули новий вибух. І будівля почала здригатися. І я сказав: неясно, що відбувається, але треба вибиратися звідси. Та мій керівник не знав, що робити, і нові люди, які щойно прийшли на роботу, теж не знали, що робити.

Але ж я працював у будівлі вже стільки років, і я знав усі ходи, якими можна було вийти з будівлі. І я сказав: слідуйте за мною, я знаю, куди йти. Філіпе Давіда я закинув на свої плечі і повів усю цю групу людей із нижнього поверху до виходу на пагорб за межами будівлі. Коли ми вийшли з центру, приїхала швидка, і я переклав Філіпе у її машину.

Порятунок

Я поглянув довкола: усі стояли на вулиці й дивилися з відкритими ротами. Я озирнувся, думаючи, що ж вони там бачать?

Я помітив велику діру в будівлі, літак та багато вогню. А ще — дим: такий густий і темний, що він повністю закривав навіть антену на самому даху будівлі.

Коли я це побачив, почав кричати: ми маємо повернутися! Але ж ніхто не хотів повертатися. Мовляв, ось ми тут, ми врятувалися, навіщо нам повертатися?

Моя реакція стала ще гострішою, коли я не побачив більше вікон ресторану, що розташований на 106-107 поверхах, нагорі будівлі. Я підіймався туди щодня, бо мене щоранку там годували. І я знав усіх співробітників ресторану.

Мій керівник сказав: ти нікуди не підеш, ти залишишся тут. Але я крикнув: «Ні!» — схопив рацію в охоронця і почав спускатися вниз до підвальних приміщень.

Внизу я побачив хлопця, який працював у компанії, що займалась переробкою. Я попрямував до південної вежі, бо там був оперативний центр, який займався координаційними діями, зокрема порятунком. І там точно цілодобово мали бути люди. Я намагався зв'язатися з ними по рації, кричав: «Допоможіть!»

Однак ніхто не вийшов: усі розбіглися, там більше нікого не було. Та раптом я побачив хлопця на ім'я Джиммі Баррет. Я запитав його: «Що сталося?» Але він не знав, бо він був у підвалі іншої вежі, у яку ще не встиг врізатися літак.

Між двома вежами був перехід для співробітників. З одного боку там був вхід у готель. Біля нього стояв охоронець, трясучи невеликий стіл, за яким він працював.

Я закричав: «Що ти тут робиш?»

А він відповів, що він новенький тут, що чув усе, що сталося, але не може втекти.

Я вивів його з будівлі, аж туди на пагорб. І знову повернувся до північної вежі.

Коли я повернувся, з боку ліфтів я почув, як двоє людей кричало: «Допоможіть!»

Я знайшов металеву трубу і побіг на крик. Коли прибіг, там уже не було ліфтів, вони усі впали вниз. Я побачив, що ці двоє людей просто стояли і розгублено роззирались. Я знайшов драбину і почав допомагати їм вибратися.

Втрати

Я врятував сотні життів, бо якраз мав головні ключі, які відмикають усі двері. Основних ключів було п’ять.

Люди, які мали чотири перші ключі — це були великі боси, і вони в основному були натреновані, як надавати першу допомогу, наприклад.

Але саме за допомогою першого ключа я міг ходити від поверху до поверху, відмикаючи двері, аби сотні людей могли вибігти назовні. Так я подолав 39 поверхів.

Коли літак вдарився у будівлю, вона почала розхитуватися настільки сильно, що дверні рами стрибали. І саме завдяки тому, що у мене були ключі, порятунок вдався.

Приблизно на той момент у будівлі було 25 тисяч людей. І, за деякими даними, близько трьох тисяч людей загинуло. Однак я завжди наполягаю на тому, що це — некоректна цифра, адже там було багато не засвідчених в офіційних документах працівників.

Деякі працівники, що були нібито зареєстровані у будівлі і вважалися загиблими, потім виявлялися живими. А кількість людей, яка померла вже після події, точно не зафіксована.

Але ми знаємо, що жертв понад тисячу — і через дим, яким надихались люди, і через хвороби, які розвинулись після пережитого.

Я втратив дві сотні друзів. Коли переживаєш таку втрату, ти уже стаєш не таким, яким був до того.

Я дуже любив працювати у будівлі, а потім я став ніби символом трагедії.

Я намагався усіх врятувати, але ніби поховав власне життя.

Я був останньою людиною, яка вистрибнула з будівлі, коли вона вибухала. Коли мене дістали з-під завалів, я усвідомив, що живий, і що в мене не зламані кістки — це було просто диво.

Та водночас прийшло розуміння, що моє життя більше ніколи не буде таким, як до цього.

Тож, якщо чесно, я пригадую 11 вересня 2001-го кожного дня.

Я пережив увесь процес посттравматичного шоку, працював із родинами загиблих та тими, хто вижив.

Ми маємо домогтися повного розслідування того, що сталося.

Усі події дуже політизовані, натомість жертви так і не отримали належної підтримки і допомоги.