«Як повантажити на причіп пів століття життя?» Історія фермера з Донеччини
«Тут дерева зелені, а там геть усе сіре, пилюка від танків стоїть стовпом! Я так багато чому дивуюся, натискав кнопку на унітазі й сміявся, як дитина! За два з половиною місяці без світла, води та газу ніби здичавів».
Ми п’ємо каву з Олександром під увімкненим ліхтарем у центрі містечка Українка, неподалік столиці. Чоловік дивується світлу, бо ще вчора він був там, де електрики нема майже три місяці.
Олександру — 54 роки, і він фермер. У рідному селі, на Донеччині, залишався до останнього. Фактично чотири місяці прожив під обстрілами. Не міг покинути ферму і своїх корів. Його село — між Сіверськом та Лисичанськом, і нині його постійно обстрілюють. До повномасштабної війни там жили понад тисяча людей, нині лишилося менше сотні.
Свою родину — дружину та дітей — Олександр ще в лютому відправив на захід країни. Сам залишився — корів треба було доїти. І не хотів покидати господарство, в яке вклав усе своє життя. Рятував, як міг. До сусіднього Бахмута вивіз обладнання для виготовлення твердих сирів. А звідти до села привозив хліб та продукти. Тоді з доставкою продовольства вже були проблеми, а люди ще лишалися. Чоловік також реалізовував молоко з власної ферми.
«Люди приносили баночки, і я безплатно роздавав», —каже Олександр.
Якщо два дні тиші, то на третій буде пекло
Оскільки багато селян виїхали в безпечніші місця, працювати на фермі стало нікому.
«У мене були поля, машини й худоба, але я не мав стільки рук, скільки потрібно», — ділиться Олександр.
Виручав тракторист, доярка Галина та її двоє доньок. Так укупі вони впродовж тижнів працювали, їли та ховалися від «Градів».
Щоранку прокидалися о четвертій під «російський будильник». Саме тоді росіяни починали гатити. Ближче до п’ятої усі сходилися на кухню. Далі жінки під бахкання поїли, годували та доїли корів. Одного ранку нарахували аж одинадцять прильотів.
«Переживав: коли працює доїльне обладнання, не чути прильотів та вибухів, — ділиться чоловік. — Треба пильно дослухатися і вчасно впасти, щоби не розірвало й осколком не вбило. Тільки чую свист — упав. Хлопок буває за п’ять секунд після пострілу, бува, що тільки хлопок — і одразу вибух, це ж все залежить від атмосферного тиску. Авіабомби скидають здебільшого на всі приміщення, де може бути захована українська техніка. Якщо є якийсь навіс — рано чи пізно буде приліт. Ферма привертає увагу першою».
Олександр показує фото, де біля стіни одного з його сараїв стоять хвости від дюжини ракет, які він зібрав по всій фермі.
«Багато є не розірваних касет із цих “Ураганів”. Воронки від бомб й артилерійських снарядів усюди, найбільша яма, що метрів 6-7 завглибшки, — у центрі села. Три дні було тиші. За ці три дні можна було з’їхати з глузду. Коли тихо, то сильно напружувало. Якщо два дні тиші, то на третій буде пекло!» —ділиться пережитим чоловік.
Якось, розповідає Олександр, він виїжджав до Сіверська, позаду нього на мосту вибухнуло. Поки виїхав із села, вибухало тричі. «Де ракета не зірвана, де снаряд, де касета — малював карту по місцевості. Де була можливість, просив людей поставити прапорець — попередження про небезпеку», — каже Олександр.
За тижні під постійними обстрілами село перетворилося на суцільні воронки, понівечені будинки з полями, всіяними уламками ракет, пересуватися стало взагалі неможливо. Хоч Олександр і передав військовим свої три машини, вирішив, що цього замало: проїхатися селом і не пробити шину було за щастя. Тож біля своєї ферми облаштував безплатний мінішиномонтаж.
«Колеса — це витратний матеріал, осколками ріжеться, прострілюється. То я купив станок для бортування коліс, аби хлопці не їхали понад п’ятдесят кілометрів до Бахмута», —пояснює Олександр.
«Їх порозриває “Градами”, осколково-фугасними снарядами, аби лиш не мучилися»
Коли в селі жити стало взагалі неможливо, чоловік замислився про те, аби вивезти тварин. Але ціна питання виявилася непідйомною — 150 тисяч гривень за 25 корів. І тоді він ухвалив рішення, від якого і нині сльози навертаються на очі:
«Я зайшов до хліва, корови дивляться жалісно, просять пити, а в мене вже нічого їм дати. 38 дійних корів, 12 теличок, близько 70 телят, з них 20 бичків, 60 баранів, 10 свиней та пару осликів з ослятком — усю худобу мусив випустити в заміновані поля під російські авіабомби. Їх порозриває “Градами”, осколково-фугасними снарядами, аби лиш не мучилися. Бо як худобі відірве ногу, ніхто не порятує від мук. Новонароджених телят шкода до сліз», —із сумом розповідає Олександр.
Відпустив і шістьох вівчарок, які охороняли ферму.
Тоді у безпечне місце вивіз доярку з доньками, а також допоміг вибратися з села й іншим кільком родинам. Лише опісля виїхав сам. Увесь сільськогосподарський інвентар, техніку, майстерню, хату залишив.
«Все наживалося роками, а вивезти за два дні?! Як повантажити на причіп пів століття життя? Сироварня, пастеризатор, охолоджувачі молока — все порахувати, то на мільйони три, напевно, лишилося обладнання».
На ключниці в його хаті висить хрестик, який син колись привіз із монастиря. На ньому написано: «В цьому будинку проживає сім’я Чапликів». Пан Олександр вірить, що цей оберіг разом із трьома іконами, які він залишив в ангарі, вбережуть його дім. І що він обов’язково повернеться. На свою українську землю.
«Я у 2014 році жив три місяці під “ДНР”. Залишатися в окупації — виключено. Хочу жити у вільній демократичній державі! Тому я не полишав село до останнього. Чи буде куди повертатися — невідомо, але справу свою не кину, будуватиму й далі ферму. Доживати віку, склавши руки, не збираюся! Чим зможу, тим армії та державі допомагатиму».
Авторка: Мирослава Ільтьо