Як працівник «Азовсталі» вибрався з Маріуполя, через росію й Європу повернувся до України і вирушив воювати

Наша редакція працює цілодобово з різних куточків країни, аби ви були в курсі того, що насправді відбувається. Якщо для вас важливе те, що ми робимо, і ви вже підтримали Збройні Сили України, можете підтримати наше інформаційне військо.

У заблокованому Маріуполі залишаються жити до 170 тисяч людей. Виїхати з міста на підконтрольну Україні територію вже давно неможливо — росіяни не залишають мешканцям іншого вибору, окрім як погодитися на депортацію до «ДНР» або рф. У спеціальних таборах на Далекому Сході наразі утримують до 95 тисяч маріупольців.

Антон (імʼя змінене на прохання героя) розповів hromadske про свій шлях з Маріуполя. Він пройшов фільтрацію, проїхав через «ДНР», росію, Естонію до Польщі. А звідти дістався України й пішов воювати.

«Ми жили на вулиці Азовстальській»

Попередні 10 років я працював машиністом крана на комбінаті «Азовсталь». 24 лютого востаннє прийшов на зміну. Чув увесь день вибухи, але, звісно, не думав, що все буде саме так, як є нині. Наступного дня лише частина людей вийшла на роботу, вони вже не працювали — охороняли комбінат. Потім усім сказали залишатися вдома чи в сховищах.

Ми з мамою жили в девʼятиповерхівці у Лівобережному районі, на вулиці Азовстальській. Ховатися до підвалу не ходили. Вона хворіє, щоразу спускатися і підійматися їй би було важко.

З 18 березня жити в нашому домі стало неможливо. Будинок вигорів з 4 по 9 поверхи. Ми намагалися гасити пожежу самотужки, але, звісно, у нас нічого не вийшло. Довелося йти жити до мого друга неподалік.

Періодично ми чули від чеченців, які були в місті, що треба звідси виїжджати, бо скоро тут буде «гаряче». Але куди могло бути гарячіше, якщо під нашим будинком розривалися снаряди, ми не розуміли.

Я бачив, як людей вивозили з міста — російські військові приходили в будинок і казали: «У вас є 10 хвилин, щоб зібратися». Їх вантажили в БМП і привозили на блокпост.

За тиждень мама сказала, що більше не може жити під постійними бомбардуваннями, під обстрілами, і що треба виїжджати. Я не заперечував, це був єдиний шанс вирватися з заблокованого міста.

«Підозріла особа» з червоно-чорним татуюванням

Виїхати з Лівобережного району ми могли лише в один бік — в «ДНР». На той момент багато маріупольців так робили. Тож 25 березня ми зібралися і пішли з мамою 7 кілометрів вздовж моря, до блокпосту «ДНР».

Жінок особливо не перевіряли, а мене обшукали ретельно. Для них я був «підозрілою особою» — з червоно-чорним татуюванням і з військовим квитком, де зазначалося, що я пройшов строкову службу.

Декілька разів мене роздягали, возили на перевірку в район Ляпіно, де вони зайняли приватний будинок. Як я зрозумів, там були «ДНРівські» розвідники.

У моєму телефоні вони знайшли повідомлення: «Слава Україні! Смерть ворогам!». Звісно, їм це дуже не сподобалося — але до сили не вдавалися, лише залякували.

Зрештою мене привезли назад на блокпост і посадили в автобус до Безіменного. Звідти ми з матір'ю поїхали до родичів.

Я не мав жодного бажання залишатися надовго в них, тому за шість днів вирішив їхати далі. Мама забажала залишитися в «ДНР».

Фільтрація «по-ДНРівськи» 

У «ДНР», хоч-не-хоч, усім потрібно було пройти фільтрацію, щоб спокійно перебувати на їхній території або виїжджати далі, в росію.

На фільтрацію людей збирали і масово відвозили в різні окуповані міста. Доходило до того, що приїжджали автобуси, куди пускали жінок, дітей, літніх людей, а чоловіків — ні. Багатьом не подобалося, що потрібно розлучатися з сімʼєю. Людям доводилося чекати на автобуси, до яких пускали чоловіків, ледь не тиждень.

Я проходив фільтрацію в Докучаєвську. Чекав на свою чергу близько двох днів. Мені здається, що в «ДНР» цей процес був спрощений. Напевно, їм прийшла команда, щоб людей якомога швидше відправляли на територію росії.

Фільтрація була влаштована так: група з 15 людей заходить у будівлю міліції, там у них забирають паспорти. Потім заводять до різних кімнат, де знімають відбитки пальців і фотографують. Далі — швидкий огляд телефону. Вони скопіювали всі контакти одним файлом і навіть не питали, чи служив я, чи маю татуювання. Я пройшов фільтрацію того ж дня, що й заїхав.

Наступного дня по нас приїхав автобус. Тих, хто хотів залишатися в «ДНР», забирали останніми.

«В першу чергу вантажимо тих, хто виїжджає в росію!», — чув я.

«Людей приводили, а мої документи лежали окремо»

Нас привезли на кордон, де довелося чекати 5 годин. На митниці «ДНР» особливо не затримували, а от на кордоні з росією була серйозна перевірка: у нас знову брали відбитки пальців, фотографували, записували особливі ознаки.

Свій телефон я почистив повністю, бо напередодні почув історію, як одну пару півтори доби тримали на митниці — прикордонники знайшли фотографії, з яких стало зрозуміло, що колись вони були волонтерами.

У мене була інша історія. На російському кордоні я не сподобався лейтенанту ФСБ: він запитував, чому мій телефон чистий, чи проходив я строкову службу, чи був коли-небудь у Криму, чи маю друзів у ЗСУ.

Також викликав питання колір мого татуювання, бо ж червоний і чорний — прапор Правого сектору. Запитували, чи не бандерівець я часом.

Я відповідав, що розмовляю російською, але можу й українською. Вони намагалися причепитися до чого завгодно.

Так минуло майже сім годин. Інших людей приводили й відводили, а мої документи лежали окремо. Зрештою мене таки пропустили в росію.

Шлях до України

Багатьом людям після фільтрації обіцяли, що їх будуть везти в Ростов-на-Дону. Але перевалочний пункт, «центр для тимчасово переселених людей», був у Таганрозі — якась велика спортивна школа з жахливими умовами. Як я чув, там була антисанітарія, люди труїлися.

Під цим центром нас і висадили. Далі жодного контролю не було — або йдіть всередину, або робіть, що забажаєте. По багатьох приїздили родичі. Я поїхав до Ростова-на-Дону, там зняв номер у готелі.

У групах волонтерів і активістів знайшов інформацію про те, як виїхати з росії. За їхньої допомоги я доїхав автобусом до кордону з Естонією, а там за десять хвилин пройшов митницю і поліцейські розказали, як діяти далі.

Після Естонії через Литву й Латвію я поїхав до Польщі. А за 12 днів, щойно прийшов до тями, –– вирішив повертатися в Україну.

Я не зміг за такої ситуації, як зараз, відсиджуватися за кордоном.

Розмову з Антоном ми записали 27 квітня. А кілька днів тому отримали від нього коротке повідомлення, що його мобілізували в армію.