Як серіал «Невидиме» розповідає про байдужість, помсту й епідемію — і доводить, що в житті все не так і погано
Бельгійський серіал «Невидиме» переводить боротьбу за екологію з розділу теленовин в ігровий формат масового контенту. Теоретична загроза шкідливого впливу 5-го покоління бездротових систем (5G) втілена в практичний жанр драми з науково-фантастичними деталями та ще й підсилюється епідемією.
Звісно, жахіття технологій вже неодноразово охудожнювали в кіно та серіалах. А британське «Чорне дзеркало» стало вершиною (чи дном). І вище (чи нижче) вже нема куди — настільки серіал страшний.
Але «Невидиме» говорить одразу про дві речі, актуальні просто зараз: збільшення швидкості передачі даних для мобільного зв’язку й поширення хвороби. Тільки ці речі творці серіалу пов’язують, пропонуючи можливість творення другого першим, а відтак — агресивний і насильницький спосіб розв'язання проблеми.
Сценарій про те, як в одному маленькому (вигаданому) бельгійському містечку Кре після встановлення вежі 5G люди починають ставати невидимими, написали Мері Ентховен і Ніколя Пефаї («Пророк»). І від початку головна ідея була трохи про інше — про відсутність уваги й байдужість, які, власне, і роблять «невидимими» літніх, хворих, людей з неідеальним тілом тощо.
Трансформована у фантастичну драму, ідея зачепила більшість глядачів, бо стосується не якогось там «ейджизму», не надто цікавого масам, а дуже нагального й важливого для всіх — власного комфорту і власного здоров’я. Ясна річ, що своя сорочка до тіла ближча.
Породжена 1897 року у Великій Британії генієм Герберта Веллса ідея невидимості з часом перекочувала з наукової фантастики й драми у жанр жахів. А пізніше до ідеї додався соціальний контекст, який у 1963 році досяг своєї кульмінації в оповіданні американця Роберта Сілверберга «Побачити невидимку». Людину за егоїзм і байдужість карають «невидимістю» — упродовж року вона мусить бути непомітною, і задоволення й безкарність дій у такому стані невдовзі перетворюються для неї на муку самотності.
8-серійний серіал «Невидиме» все це поєднує, своєю чергою контекстуально підв’язуючи сюди сучасну технофобію та ліворадикальні ідеї, колись поширені енвайронменталістами з їхніми твердженнями про людство як про рак на планеті. Сила серіалу в тому, що всі використані творцями елементи працюють.
Наприклад, деякі мешканці містечка, які носять на головах капюшони з фольги, можуть залишатися просто диваками до того моменту, як їм відмовляють у праві звернутися до мера з проблемою (нехай уявною чи хворобливою). Тобто бельгійці, живучи в часи демократії, зазначають злочинного нехтування їхніми правами й природною людяністю.
Далі, коли вводиться елемент невидимості, герой, оголошений у розшук своїми родичами, залишається наодинці з собою через страх бути відкинутим суспільством — чи взагалі закритим у лабораторії для досліджень, — якщо його схоплять.
Відчуття жаху з’являється, коли в клініці лазер для лікування очей сам собою збільшує потужність, і замість корекції просто спалює сітківку очей батька головної героїні, Лоранс. Лікарка шокована, адже це її батько, який і наполягав, щоб тільки вона ним займалася. І за цим інцидентом стоїть, звісно, не вона, і не якийсь полтергейст, а цілком реальна жінка, Анжель (у виконанні Жаклін Болен, «Томас закохався»). Вона мститься за свого сина, чиї очі непоправно пошкодив цей самий герой під час колись проведеного експерименту.
Невидима Анжель та її помста за допомогою «хвороби» — одна з сюжетних ліній. Фактично вона породжує й другу лінію, коли інша героїня, дівчинка, яка теж стала невидимою, мститься хлопцю зі школи за викладене у мережу непристойне відео з її участю. Так, обидві героїні здійснили акт встановлення особистої справедливості, такий собі суд Лінча, тільки їхній спосіб — метод Веллса.
Але автори серіалу говорять і про те, як героїні стали невидимими: вони цього дуже захотіли, аби вчинити власну кару. Говориться про це не безпосередньо, лише згадується як можливість, та в цьому є великий сенс: тільки невидимими ми можемо безкарно робите протиправне. От тільки потім невидимість сама стане за це карою.
Другий клас невидимих — коли непомітність є певним злом, накладеним на одних (без їхнього бажання) байдужістю інших.
Вежа 5G — лише тригер для тих, хто шукає відповіді на власні запитання у зовнішньому світі, а не в собі. Саме з цього починаються демонстрації, бунти й революції, звинувачення та лінчування.
«Невидиме» показує, що в основі лежить індивідуальне незадоволення певною державницькою дією, власна думка превалює над колективною, а в результаті «я думаю-хочу-буду інакше» виникає сліпа сила. Головна героїня сумнівається, що всі проблеми в місті — головний біль у шести людей, безсоння й епідемія невидимості — через вежу, але її сліпа сила материнства зносить усі надбудови. Тут автори утримуються від коментарів. Лише демонструють, як вежу підривають, а невидимі не стають видимими.
Один із найгостріших конфліктів — навколо лікарів, які намагаються вивчити хворобу й зцілити хворих. Їхні методи — незаконні, і вони вдаються до насилля, втримуючи хворих без їхньої згоди. Зрештою знаходять спосіб, як повернути людям тіла. Однак, щоб закріпити успіх, треба продовжувати вивчення. Для цього є відповідні методи, розроблені ВООЗ, та потрібен час.
І тут постає питання, особливо нагальне зараз, коли карантин забирає у людей їхнє звичне існування, роботу й бізнес, а коронавірус — часом і життя: чи варто займатися пошуками відповіді швидше, утискаючи чиїсь права, чи все ж думати про права кожного, але гаяти час і таким чином наражати на небезпеку всіх? Відповідь на це запитання в демократичному суспільстві є давно: права окремої людини непорушні, як проголошує нам закон. Утім на виборах за кожного вирішує більшість, має вона рацію чи ні.
Сила «Невидимого» — поліфонічна. Тут ставляться важливі питання, на них відповідають навмисне контроверсійно, щоб глядач поміркував і зважив обидва полюси. Утілені обидва боки на перфектному рівні сучасного серіалотворення. Серіал ще й добре складений жанрово: відома фантастична форма актуалізується за допомогою сучасної, цілком реальної проблематики.
І те, що вихід серіалу збігся з пандемією коронавірусу, — особливо значуще. Так серіал істотніше сприймається, глядач порівнює екранну епідемію з епідемію в реальному житті. Він може відшукати для себе переваги в складній ситуації та прийти до висновку, що насправді не все так і погано.