Як снайперка-ветеранка навчилася з ютубу ковбасу начиняти, курей патрати, кіз доїти — і стала фермеркою

«Кого любиш більше: дітей чи Україну?»

Юлії Матвієнко із Запоріжжя днями виповнилося 45. На війну вона потрапила у 2015 році. Чоловік пішов першим, вона за ним. До того обоє волонтерили — Юлю родичі загиблих часто просили допомогти розшукати тіла.

Мій військовий шлях почався з ПТСР: я боялася навіть брати слухавку, боялася казати, що когось вже нема. А потім побачила мертвих. Не по телевізору, а ось — поруч.Юлія Матвієнко, фермерка і колишня снайперка

«Наші відступали з Під час боїв за місто на Донеччині у серпні 2014 року українські війська потрапили в котел — були оточені росіянами, внаслідок чого загинуло близько тисячі бійців ЗСУ.Іловайська та Під час боїв за місто на Донеччині у 2015 році декілька тисяч українських військових опинилися в оточенні росіян.Дебальцевого. Вже не так далеко було й Запоріжжя. 

А це мій дім і мої діти. Відчула, що не можу сидіти й чекати — щось треба робити, бо наші гинуть і гинуть. Усе, чим я можу допомогти — це стати біля них і стріляти», — тлумачить свої мотиви Юлія.

Тоді вона залишила 8-річного Ярослава і 6-річну Злату на своїх батьків. Мине час і донька її звинуватить: «Чому ти кинула нас таких маленьких? Мені була потрібна мама».

Жінка не знатиме, що відповісти. Пояснювати дітям, що любить Україну? А хіба їх вона любить менше?

Але саме через страх, що війна прийде в її дім, по її дітей, вона поїхала під Бої у районі селища Широкине на Донеччині у 2015–2016 роках, під час яких українським силам вдалося відбити напрямок від російських атак.Широкине і вмовляла командира Запорізького батальйону взяти її воювати.

«Хочу стати тією, кого бояться»

Начальник розвідки тоді кинув комбату: «Не бери бабу! Від них самі проблеми! На фіга вона треба?».

А комбат йому на те вимовив фразу, за яку вона вдячна й зараз: «Я її знаю з Майдану. Якщо вона запевняє, що стане снайперкою, вона стане. Я їй вірю!».

Та чому саме снайперкою?

«Не хотіла борщі варити», — зізнається Юля. Їй була потрібна залізна причина, заради чого покинула дітей.

А тим часом почула, що по той бік фронту приїхали російські жінки-снайперки. І ця новина наших хлопців не порадувала.

«Вони ставилися до цієї звістки з побоюваннями. Снайперам загалом приписують багато містичних рис, а тут же й жінки! 

Кажуть, вони й хитрі, й невловні, й таємничі. Тому наші бійці стали обережнішими під час виходів. І тоді я подумала, що сама хочу стати тією, кого бояться», — веселішає ветеранка.

Шлях до цього лежав довгий. Її та інших жінок у штабі не хотіли брати на бойові посади. Бо жінці ж «не можна підіймати понад 12 кілограмів» і «де вам, дівчата, візьмуться окремі кімнати в окопах?». А гігієна? Ні, й ще раз ні.

Коли ж уже згодом на 8 Березня нашу снайперку та її бойову посестру в Генеральному штабі орденами мужності нагороджував президент Петро Порошенко, остання сказала: «У вас все нормально тут? Ви знаєте, що Юля записана у нас санітаркою, а я — кравчинею? Що чоловіків-ветеринарів беруть рятувати поранених, а мене, хірурга, не взяли?».

Тоді відразу втрутився тодішній командувач ЗСУ — Віктор Муженко: «Дівчата, давайте потім».

Однак їх тоді вже не можна було спинити. Юлія Матвієнко знялася у стрічці, яку придумала королева аеророзвідки Марія Берлінська. Фільм називається «Невидимий батальйон»: він про шістьох жінок-фронтовичок, які воюють на передовій у зоні Антитерористична операція — режим ведення бойових дій на сході України у 2014–2018 роках під час першої фази російсько-української війни.АТО. Одна з цілей фільму — змінити гендерні стереотипи, щоб жінкам було легше самореалізуватись у Силах оборони. Фільм повезли на покази ще й до США та Канади.

Жінки у Другу світову доводили, що можуть усе: були й снайперки, і льотчиці, і розвідниці. Минули якісь десятиліття — і нам знову кажуть ставати до плити.Юлія Матвієнко, фермерка і колишня снайперка

«Ми кинулися у цю гендерну війну, в адвокаційні кампанії, у “штурми” Генштабу. Нам казали, що навіть генерали не можуть нічого змінити, що треба міняти законодавство. І що ж? Його змінили!».

Юлія вже воювала півтора року, коли довелося їхати на курси снайперів, щоб отримати «корочку». Ціна за те, що жінок допустили на бойові посади. Але чоловікам на фронті мала доводити довше, що в Білки (це її позивний) «яйця крутіші, ніж у деяких з них».

«Треба бути на три голови вищою від чоловіка. Не можна плакати, нити, що тобі боляче. Тобі це через роки згадають.

А чоловік, яким би конченим З жаргону військових — солдат-п’яниця. Таке прізвисько вигадали через синій колір героя однойменного фільму Джеймса Кемерона, який жартома асоціюють з пиятикою — «синяцтвом».“аватаром” не був, йому все пробачать, бо він у штанах», — бідкається жінка на ті часи.

«Думаю не про те, скільки вбила, а скільки врятувала»

Ми говоримо по телефону. Чутно, як Юля курить, кудись ходить, потім їде, комусь відповідає. Вся у справах, але ні на мить не втрачає нитку розмови.

Пригадує, як вчилася стріляти. Зазвичай снайпера готують від шести місяців. Вона ж вчилася безпосередньо на війні — на волонтерських засадах її інструктували майстри високоточної спортивної стрільби та військові, які вже демобілізувались.

«Нас дуже жорстко тренували у терміни “треба на вчора”. Тренери з нас три шкури дерли. Ми навіть непритомніли. Бува, проповзеш поле з реп'яхами, а тоді ще через річечку, то шкіри на ліктях нема. Потім ще зеленкою намазали, а воно все перепало — кров з нас юшить. 

Плече від 200–300 пострілів на день синє, місця живого нема, але нічого — усміхаєшся. Хоч і болить так, що вже й не відчуваєш нічого. Плакати не можна, бо слабачкою назвуть».

Коли ж Юлії особливо діставалося та хотілося вити, вона придумала співати. «Била мене мати березовим прутом» — ця пісенька роками її виручала.

Зі сміхом згадує ситуацію, коли стріляла з укриття, а по ній прилетіло. Точніше, поряд із нею. Побратими не знали, зачепило її чи ні, і чи можуть рушити до неї. Бо ж бігти посеред бою — таке собі рішення. Як раптом почули тихеньке: «Била мене мати березовим прутом, щоб я не стояла з молодим рекрутом». Заспокоїлися: жива.

Обережно питаю: «Можу поцікавитися про одну специфіку вашої роботи?».

Юлія встигає відмовити: «Не питайте, скількох вбила. Терпіти не можу, коли таке запитують. Один католицький священник причепився, а я йому й кажу: “Перед вами й Богом я чесна”. Стараюся про це не думати. Думаю про тих, кого врятувала», — поспішає сказати Юлія.

«Та я про інше: чи впливають на роботу снайпера напрям вітру і швидкість обертання Землі?».

Юлія видихає і сміється: «Впливають. Утім, це враховувати та влучно стріляти навчитися може кожен. У цій справі ще важлива психологія».

Найвищий рівень — працювати проти ворожого снайпера. Війна — мистецтво брехні, тут уже хто кого перехитрить. От, наприклад: як троє наших хлопців беруть у полон десятьох?Юлія Матвієнко, фермерка і колишня снайперка

«Кому потрібні наші четверо дітей?»

Війна як зводить людей, так і розводить. Через 14 років шлюбу Юлія розлучилася з чоловіком. Каже: знайшов собі спокійнішу, яка не гасає фронтами.

Та й у житті самої Юлії з’явився інший чоловік, хоч вона й вважала, що війна — не місце для стосунків. Але цей був поруч — і ось у 2019-му жінка зрозуміла, що вагітна. Звільнилася зі служби, повернулася додому. Нині двійнятам Зоряні й Богдану — чотири роки. Чоловік Артур на війні.

Та був і невеликий відрізок часу, коли вони перебували всі разом. Купили будиночок, бо Юля «звикла жити під кущем, під деревом, у полі — на землі». Завели трохи курей, щоб прогодувати дітей. Сусід продавав козу за 300 гривень, чому ж не купити? Потім з’явилися і поросята. По відео на ютубі пара вчилася доїти козу, патрати курей, начиняти ковбасу. Курчат ставало дедалі більше, бо купили інкубатор. Частину спродали.

Про бізнес жінка задумалася, коли виграла грант на тисячу євро від Міжнародної організації з міграції. Знайомий, який продавав їм корм, запропонував: «Слухай, у мене ферма стоїть закинута. Хочеш викупити? М’ясом виплачуватимеш борг».

І вона погодилася, бо тримала курчат у сарайчиках і гаражах. А тут — хоч і невелика, а вже пристосована ферма. На грант купила клітки, і як закрутилося… Юлія з Артуром, який звільнився з армії восени 2021-го, працювали днями й ночами. М'ясо в них купували знайомі, а потім уже постачали до магазинів. Назвали своє дітище «Мамина ферма».

Аж тут — лютий 2022-го. Юля з чоловіком покинули все і пішли воювати. Жінка встигла передзвонити сусідам: «Люди добрі, забирайте курей задарма». А знайомим волонтерам повідомила: «Є свині, то поріжте хлопцям на тушенину». Дітей разом із мамою Юлії волонтери вивезли на захід України.

За місяць снайперка захворіла, чоловік взявся за неї серйозно: «Зараз від однієї міни можемо загинути обоє. Кому будуть потрібні наші четверо дітей? Їдь до них, заразом і полікуєшся».

Згодом Юлія повернулася до Запоріжжя, на свою порожню ферму. Почала все відновлювати. Зараз у неї є ферма на тисячу бройлерів, найманий працівник і крамничка «Солома», де продають товари з «Маминої ферми», а також крафтові вироби місцевих партнерів. А для себе Юлія тримає ще кіз і гусей.

Ветеран мусить мати, чим нагодувати дітей

Юлія отримала через «Дію» ветеранський грант на За цією програмою можна отримати також ґранти на 500 тисяч і на 1 мільйон гривень.250 тисяч гривень від Державної служби зайнятості та придбала на нього обладнання для виробництва гранульованого комбікорму.

«Коли виступаю на різних майданчиках, наголошую: найважливіше для ветерана — не психологічна допомога з адаптацією до мирного життя, хоча це безумовно дуже добре, я сама користуюся послугами психологів.

Найвагоміше — коли ветерану є чим годувати своїх дітей. Бо якщо коштів нема, жоден фахівець не допоможе. Коли вони повернуться, їм потрібна робота, чи маленький бізнес. Пільги чи субсидії — не те. Я, наприклад своїм статусом учасниці бойових дій у Запоріжжі не користуюся. 

Якось показала у маршрутці посвідчення УБД, а мені кинули, що я його «насмоктала». А я не хочу ні з ким битися, просто хочу доїхати додому до своїх дітей — краще мовчки заплачу гроші, ніж витрачатиму нерви. Та коли таке чую, перед очима посестри, як вони вмирали.Юлія Матвієнко, фермерка і колишня снайперка

«Я бачила смерть на власні очі, а ці люди ні, — голос ветеранки повний болю. — У мене падає планка: розумію, що зараз можу голими руками витягнути водію його очі… Але я не ризикуватиму своєю психікою. Тому часто я пільгами не користуюся: боюся зірватися», — ділиться Юлія. І додає:

«Ветерани — не користувачі пільг. Це люди, які взяли на себе відповідальність і за себе, і за свою родину, і за людей з сусіднього будинку, за всю країну. Вони зможуть після повернення знайти себе в мирному житті, їм лише треба трошечки допомогти».

На її думку, найкраще рішення для ветеранів — міцно стояти на ногах, займаючись своєю справою. Не всі зможуть повернутися до попередніх занять. Її покійний побратим був вчителем музики до війни. А після контузій сказав: «Знайди мені якісь курси. Я наполовину глухий, яка вже музика? Поруч діти, а що, як мене накриє?». Він звільнився у 2019-му й став фермером, орав поле. А після початку повномасштабного вторгнення повернувся до Сил оборони й поліг у битві за Київщину.

Не всі захочуть повернутися до старих професій. Як і Юлія. Колись вона була економісткою, працювала у продажах, мала у підпорядкуванні два десятки працівників.

«Зараз я не можу посміхатися цілий день за прилавком, не вирішуватиму конфліктні ситуації. Я не хочу роботу, де постійно треба спілкуватися з людьми. Мені краще з курочками. 

Тому я найняла привітну продавчиню у магазин. А моя справа — зробити смачну ковбасу, набити та попатрати за ніч п’ятдесят курей, почистити їхні клітки, погодувати птицю. Це важка праця, але мені подобається», — пояснює фермерка-ветеранка.

«Не всім підійде мій досвід. Але ділюся ним через те, що хтось так зважиться спробувати й собі. Я починала з нуля, жодних накопичень не було. Тому раджу всім подаватись на гранти: державні, закордонні, просити допомогу в різних фондів.

Мені дуже допоміг той перший грант. Коли виграла, одразу повідомила своїм посестрам: одна пастилу виготовляє, інша мило ручної робити. “Оксанка, Ліля, в мене вийшло! Я виграла цю тисячу євро. Сідайте і пишіть — я допоможу”. 

Не вийде з першого разу — вийде з другого. Я готова всім розповісти, як писати, як враховувати мої помилки. Зі Львова от відгукнулися дівчата, які хочуть відкрити тепличне господарство».

Запитую, що для Юлії найприємніше і найважче у її роботі. Фермерка задумується.

«Важко без чоловіка, бо багато технічних моментів: наприклад, нанос зламається. Але мій син всьому вже навчився: і ремонтувати техніку, і курей коптити.

Важко було у Відімкнення електроенергії.блекаути, бо в інкубаторі треба завжди підтримувати температуру 30 градусів тепла, інакше курчата загинуть. Ми тоді ночували на фермі з генератором, встаючи що дві години, щоб перевірити, чи увімкнули світло.

Ще важко, що садки не працюють. І що вже нема мами — померла торік, що не стало і батька.

Але подобається, що діти їдять натуральні продукти. Якщо роблю ковбасу, то там лише сіль, спеції й м'ясо. І ще подобається, — усміхається, — коли з яєць з’являється нове життя. Бо так курчата могли б бути простою яєшнею».

Цей матеріал створений у межах спецпроєкту hromadske «На своєму місці», який присвячений адаптації ветеранів до цивільного життя та ініціативам, що підтримують наших героїв.