Як учнів елітної гімназії змушують мити туалети та про інші особливості швейцарської шкільної освіти
Лише 20% швейцарців мають вищу освіту. Але майже всі спілкуються більш ніж однією іноземною мовою, вони доволі ерудовані й освічені. Усе завдяки шкільній системі.
Більшість швейцарських початкових шкіл — це сучасні будівлі з великими вікнами й гарними спортивними майданчиками. Парти стоять не рядами, а колом, щоб діти могли бачити одне одного і вчителя, за кожною партою — по одній дитині. Декілька разів на рік дітей пересаджують. Усередині кола є лавки, на які учні сідають разом з учителем, коли пояснюють новий матеріал. Уроки проходять інтерактивно, зі співами й рухами.
На математиці співають, хто швидше впорався із завданням — може читати книжку
Типовий урок математики має такий вигляд: заспівали пісню, сіли на лавки, вчитель пояснив тему, потім знову заспівали пісню або й дві, пересіли за парти й почали самостійно виконувати завдання. Якщо виникло питання, то не треба тягнути руку і чекати, поки на тебе звернуть увагу, можна спокійнісінько встати й запитати у вчителя.
Той, хто впорався із завдання раніше відведеного часу, може взяти шумопоглинальні навушники й читати книжку, яку взяв у бібліотеці. Навушники, як і все інше, окрім рюкзака і ланч-боксів, видають у школі. Тобто жодних книжок, зошитів, олівців, циркулів тощо батькам купувати не треба.
Окрім сучасних інтерактивних дощок та іншого технічного начиння, у школі є айпади для кожного учня. Частину завдань діти виконують онлайн, граючи в ігри. Водночас користуватися мобільними телефонами на території школи суворо заборонено.
До речі, у більшості дітей початкової школи мобільних телефонів узагалі немає. Дуже часто перший мобільний швейцарським дітям дарують на 11 або 12-річчя. Для української мами з постійною тривожністю це щось неможливе, але Швейцарія — одна з найбезпечніших країн у світі.
Під час перерви — обід удома
До школи дітей зараховують за місцем проживання. Місцеві ради дуже зацікавлені, аби в школах працювали найкращі вчителі, адже стабільно високий рейтинг школи збільшує шанси, що в районі селитимуться люди з високими статками, а отже, платитимуть хороші податки.
Заняття в першому класі тривають з 8:30 до 11:45, а потім — перерва на півтори години, під час якої більшість дітей іде додому обідати. З 13:30 до 15:30 триває другий блок занять. Це, як правило, якісь активності на свіжому повітрі або похід до лісу чи на річку. Щосереди заняття лише до 11:45, щоб діти мали достатньо часу на родину та хобі.
Класи й шкільні коридори завішані не портретами видатних швейцарців чи науковців, а роботами учнів. Раз на пів року у школі проводять окрему виставку учнівських робіт: в актовому залі вивішують малюнки та інші саморобки, приходять батьки та інші родичі, аби насолодитися мистецтвом своїх нащадків. А в кінці навчального року дітям видають величезний ящик з усіма роботами, які вони виготовили за рік.
«Уроки інтерактивні й дуже прикладні», — ділиться враженнями про школу українка Адріана, чий син у 3 класі. Щотижня учні мають якийсь конкретний проєкт. Тему вчитель вибирає сам. Якось темою в класі сина Адріани були кити. Діти читали книжки про китів, вивчали їхню анатомію, малювали й дивилися про них фільм. Після цього її син пішов до бібліотеки й взяв усі книжки про китів, які там були. А мамі здалося, що він хоче присвятити життя вивченню китів.
«Велику частину завдань діти роблять на айпадах, а не в зошитах. Коли вивчали довжини (метр, сантиметр), то дітей запросили на вулицю і, поділивши на команди та озброївши крейдою, попросили відміряти 10 метрів. Коли вивчали місцеву історію, то дали завдання зробити інтерв’ю із жителями нашого містечка про визначні місця міста або про його історію. А ще дуже багато екскурсій на місцеві фабрики або до локальних майстрів. Іноді дітей водять до будинку літніх людей. Це win-win історія. Діти дізнаються, як старіє людина, слухають байки про минуле. А літні люди бачать молоду енергію, нове покоління. І потім днів п’ять ніхто не скаржиться на тиск, як кажуть учителі», — сміється Адріана.
У Швейцарії є лише початкова і середня школи. Початкова — це 6 класів (з 7 до 12 років) — базується на трьох принципах: розвивати емоційний інтелект і соціальні навички, самоорганізовувати й навчати вчитися. З першого по третій клас у дітей є основний вчитель і два додаткових.
«Я вирішив стати вчителем майже пів сторіччя тому, тоді це була дуже чоловіча професія, яку дуже гарно оплачували, не гірше за роботу в банках. За 50 років ситуація дещо змінилася, багато жінок обрали вчителювання, зараз десь 65% — це жінки, а 35% — чоловіки», — розповідає пан Бірі, вчитель молодшої швейцарської школи.
Навчити вчитися
«Як основний вчитель, я викладаю математику, німецьку, англійську і французьку, науку про світ (це суміш біології, географії та історії), музику та малювання. Додатковий вчитель — це вчитель праці, у нас діти багато роблять своїми руками, це розкриває насамперед їхній творчий потенціал. І також є вчитель, який підтягує сильних дітей. Але він, як правило, один на всю паралель. І вчитель, який допомагає з німецькою мовою, адже Швейцарія — багатонаціональна країна, тож важливо, щоб діти гарно говорили німецькою, бо це впливає на успішність з усіх предметів».
На математиці завдання ділять на три групи. Група А — обов’язкова для виконання для всіх дітей, це база. Група Б — для тих, кому група А здається легкою і хто хоче складніших викликів. Група С — для дітей, яким подобається математика і які можуть розв’язувати дуже складні задачі. Таких обдарованих дітей збирають раз на тиждень і дають їм додатковий матеріал. Система спрямована на те, щоб сильні змагалися з сильними.
На літературі вчитель з учнями обговорюють вчинки героїв творів. Учителі розповідають про контекст зрозумілою мовою, чому цей твір виник саме в цей період, що хотів сказати автор. Те саме стосується історії — дітей вчать шукати причиново-наслідкові зв’язки, але на близьких прикладах — так, щоб їм була зрозуміла логіка.
Навчити самоорганізації
У швейцарській школі немає завдань з кожного предмету окремо. Щопонеділка вчитель дає учням розклад на тиждень, де вказано, коли й що відбуватиметься. Зокрема, які будуть екскурсії, які домашні завдання впродовж тижня з усіх предметів є обов’язковими, а які додатковими. Так кожен учень сам вчиться розподіляти свій час і визначати, коли йому краще навчатися.
«Хтось робить все у п’ятницю, хтось розподіляє рівномірно навантаження. Але діти організовують себе самі, не під тиском. Ми вчимо проєктного менеджменту з досить раннього віку. Двічі на рік відбуваються зустрічі, де присутні вчитель, батьки та дитина. Там ми обговорюємо сильні та слабкі сторони дитини. Складаємо план. Як ми будемо покращувати слабкі сторони та вдосконалювати сильні. І потім усі троє ставимо там підписи — я, батьки й дитина. Цей документ є обов’язковим для виконання всіма сторонами. І через пів року ми знову збираємося, підбиваємо підсумки, що вдалося, а що ні, аналізуємо причини невдач, як їх виправити, і складаємо новий документ. Завдяки тому, що є, так би мовити, протокол засідання й екшн-план — ці зустрічі не є пустими, а дуже дієвими», — пояснює пан Бірі.
Українка Адріана пригадує, що боялася першої подібної зустрічі. Розуміла, що син не встигає з усіх предметів. Але відбулося все геть не так, як вона очікувала.
«Ми прийшли, сину дали листочки, де він мав оцінити себе. Але це було так невимушено, у такій ігровій формі, жодного тиску. І потім вчитель розповів не лише, як він написав тест з математики й текст німецькою, а й про його риси характеру, який він молодець, добрий, чуйний, творчий, часто замріється і речі губить, але це мине. Показав його малюнки й попросив пояснити, чому він намалював саме це. Я не вийшла з класу — я вилетіла на крилах, огорнута якоюсь неймовірною любов’ю і гордістю за сина, який він молодець і як я ним пишаюся».
Навчити комунікувати й розвивати соціальні навички
Самоорганізацію і комунікаційні навички виховує проєктна робота. Учні діляться на групи по двоє-троє й отримують певне завдання, проєкт, який вони мають виконати протягом тижня-двох. Це може бути розповідь про травну систему або про корисну їжу. Учні між собою домовляються, хто що робить, і потім презентують проєкт у класі.
«Я пам’ятаю часи до комп’ютеризації, коли робили на ватманах. А зараз, останні 7 років, роблять в PowerPoint. Якщо перекладати це менеджерською мовою, то завдяки цим проєктним роботам діти не лише закріплюють матеріал, а й навчаються правильно розподіляти ролі й обсяг роботи в команді, розв’язувати конфліктні ситуації, презентувати себе і свою роботу великій аудиторії», — розповідає пан Бірі.
З першого класу в ігровій формі діти починають пізнавати, як працює суспільство. Кожен клас обирає двох представників до ради школи. Вони змінюються кожні пів року. Раз на 2 тижні (або якщо є потреба, щотижня) учні збираються й обговорюють проблеми або ідеї, які хочуть донести до директора. Учитель присутній на цих засіданнях і допомагає будувати комунікацію. Після зустрічі оформлюють протокол з рішеннями класу. Записані в ньому меседжі два представники ради школи мають донести до директора.
Булінг
«Такого булінгу, як серед українських дітей, я не бачив за 40 років своєї кар’єри. Ми, швейцарці, теж не святі, не подумайте. Але такого, як серед українців, щоб діти 8-9 років так цькували однолітка, такого я не бачив», — розповідає мені пан Бірі, який з початком повномасштабної війни також займався адаптацією українських дітей.
«А найбільше вразило, — продовжує він, — що батьки це підтримують. “Бий першим, щоб боялися, щоб тебе не булили”, — ось ця філософія мене шокувала».
Пан Бірі каже, що коли трапився інцидент з українським хлопчиком, то педагоги намагалися працювати й з дітьми, і з батьками. Утім, мама хлопчика-агресора стала на захист свого сина і була впевнена в правильності його дій. Після цього колектив школи ухвалив рішення про переведення учня до іншої школи. А це для Швейцарії зовсім нетипове рішення. Як правило, таке трапляється лише в одному випадку — коли дитина переїжджає на нове місце.
«Якщо я помічаю конфлікт між учнями, — ділиться пан Бірі, — я з ними говорю, з кожним окремо. У мене немає завдання з’ясувати, хто правий, а хто ні. Завдання — з’ясувати причини поведінки й дати дієві інструменти, як себе захистити слабкому і як перестати бути агресивним тому, хто булить. Якщо розмови з учнями не допомагають, тоді вже залучаю батьків».
Пан Бірі пояснює, що зниженню рівня булінгу сприяють об’єднувальні справи. Тому з учнів намагаються зробити не просто однокласників, а команду, де від кожного залежить загальний результат. На це спрямована, наприклад, підготовка до концертів чи театральних вистав. Концерти відбуваються на центральній площі міста, і для дітей це важливо і відповідально. Кожні пів року клас має якусь велику подію, до якої готується.
«Декілька років тому в нашій школі теж був булінг, — розповідає мама 6-класниці Сандри, пані Хайді. — Тоді школа розіслала інформаційний бюлетень батькам, як працювати з дітьми, як помітити, якщо дитину булять, що робити, якщо ваша дитина — агресор. У кожному класі також були додаткові години, де пояснювали, як себе поводити, щоб припинити булінг, і що робити тим, хто став свідком і хоче допомогти».
Також, починаючи з 4 класу, двічі на рік діти класом їдуть у табори на цілий тиждень. Учителі самі обирають — на ферму, де всі сплять на соломі, у будиночок у горах чи в замок, варіантів безліч. Діти вчаться бути далеко від сім’ї й самі про себе дбати, водночас вони у знайомому оточенні, з однокласниками, і це не так стресово.
Елітна гімназія
Під час останнього року навчання в початковій школі учні мають вирішити, що вони хочуть робити далі — вступати до гімназії чи продовжити навчання в середній школі. Навчатися в гімназії дуже престижно, але туди вступають лише 15% дітей.
«За пів року до вступних екзаменів нас запросили до гімназії на день відкритих дверей і пояснили, що гімназія — це для самоорганізованих, дисциплінованих і стресостійких дітей, — розповідає пані Хайді, чия старша донька другий рік навчається в престижній цюрихській гімназії. — Якщо ваші діти не такі, наголошували нам, то є інші шляхи відбутися в житті. Ми рік готувалися до екзамену і думали, що найважче — це вступити. Але пекло почалося 1 вересня. Здавалося, що вчителі робили все, аби відсіяти слабких дітей. Величезні навантаження, психологічний тиск».
Двоє хлопців із класу доньки Хайді пішли з гімназії посеред року — матеріалу було стільки, що їм не вистачало часу на хобі та сім’ю. Ще декілька дітей не склали піврічний та річний екзамени.
«Другий рік виявився трохи легшим. Але все одно навантаження велике, бо, окрім німецької англійської, французької, ми вчимо ще латину. Математика, мистецтва, природничі науки. Ще й музика. Я єдина в класі, хто не грає на інструменті, тож з мамою багато займаюся сольфеджіо. Але вчитися весело. Іноді в нас бувають тижні супергероїв і ми всі ходимо в різних костюмах. Або змагання між класами, хто створить найвірусніший тік-ток із вчителями. Наш викладач математики заліз на стіл і зробив дощ із конспектів, було дуже ефектно, і ми виграли», — згадує 13 річна Френні, донька Хайді.
Френні якраз приїхала на вихідні додому. До цього два тижні разом з однокласниками жила в будинку в горах. Там їх вчили прибирати, готувати, шити й майструвати з дерева.
«Ми ділимо між собою обов’язки: хто черговий по кухні, а хто миє сьогодні туалет, — ділиться Френні. — Також нам показували, як правильно сортувати білизну для пральних машин і яких видів бувають тканини для прибирання. Це дуже весело».
На запитання, навіщо їй це все, Френні відповідає: «Ми маємо вміти все!».
Середня школа
Діти, які йдуть до середньої школи вчать не лише стандартну програму, а й готуються до вступу до так званого лере, аналога нашого ПТУ, де 3 дні — практика, а 2 дні — навчання. Учителі середньої школи пояснюють дітям, як правильно створити резюме, вести ділове спілкування, поводитися на співбесідах. Ділове спілкування і резюме в 14-15 років!
Згадалося, як моя сусідка, 42-річна українка, яка все життя працювала кравчинею і непогано заробляла, два дні сварилася зі своєю 15-річною донькою, яка відвідує швейцарську школу і на прохання матері написала ділового листа соціальному працівнику. Матір вимагала, щоб донька негайно видалила фразу «Як у вас справи? Сподіваюся, що все добре», мотивуючи це тим, що їй зовсім не цікаво, як справи у соцпрацівника.
З дивовижного для українського менталітету — більшість швейцарських банкірів, фінансистів, працівників сфери страхування мають лише цю освіту лере, а не вищу. Так, батько гімназистки Френні Мішель, успішний бізнесмен у сфері IT, у 15 років вступив до лере, де вчився на харчового технолога.
«У 15 років я вже жив окремо від батьків і тричі на тиждень вставав о 5 ранку, їхав на хлібобулочну фабрику працювати. О 12 я вже був вільний. Двічі на тиждень відвідував лекції. Коли мені було 17 років, я прийшов до своїх батьків і сказав, що я хочу кидати лере і роботу на фабриці: мені там нудно, немає викликів, я знаю всі процеси ідеально. Та я можу бути там начальником», — згадує Мішель.
Тоді батько попросив його не гарячкувати. Вони удвох пішли на фабрику до шефа.
«Ми поговорили, шеф спитав, чого я хочу. Я сказав, що хочу бути відповідальним менеджером, адже знаю, як усе працює і як покращити процеси. І начальник сказав: “Ти справді найкращий працівник і заслуговуєш стати менеджером”. Ось так у 17 років я став керівником для 17 людей. А у 21 заснував свій перший бізнес».
P.S. Висновків не буде. Це домашнє завдання.
Авторка: Ольга Слісаренко