Як я став солдатом

Це була звичайна субота 16 липня. Я саме збирався в центр міста на зустріч із журналістом Олексієм Бобровниковим. Він певний час був на фронті, а того дня збирав знайомих.

Коли я виходив із квартири, помітив два папірці, які випали з дверей. Це були дві повістки. Обидві — мені. Відрізнялися лише тим, що в одній просто вказали, що я маю з’явитись у понеділок до військкомату (територіального центру комплектування та соціальної підтримки — ред.), а в іншій зазначили конкретний кабінет, де на мене чекають.

Це були звичайні повістки для уточнення даних. Але я розумів, що вже за день-два мене можуть мобілізувати. hromadske саме в той час готувало серію матеріалів про вручення повісток та мобілізацію. І я знав, що в армії є величезна потреба в людях та певні проблеми з мобілізацією, оскільки багато хто боїться вручення повісток, як чорт ладану.

І от сидимо ми в центрі Києва, п’ємо пиво в одному барі, далі — коктейлі в іншому. А в мене вже всі думки про завтра. Не скажу, що це величезний шок. Шок у мене був 1 березня 2014-го у Криму. Саме в той день для мене почалася війна. Тоді вранці на ґанку Верховної Ради Криму в Сімферополі я побачив російського кулеметника, який цілився в мій бік. А за кілька годин — цілу колону «руzкіх» під частиною наших прикордонників у Балаклаві. І тоді були думки: ось війна почалась, а я навіть автомат не вмію тримати. Що я буду робити?

Навесні 2014-го я провів у Криму понад два тижні. Мій добрий знайомий із Сімферополя Сергій Костинський, який нині служить на Херсонському напрямку у складі тероборони, пояснював: «На війні кожен має робити те, що вміє найкраще. Ти — журналіст, будеш робити класні матеріали про військових». Ось цим я тривалий час і займався.

А втім, якщо до останнього я «воював» як журналіст, то умовно завтра вже маю отримати автомат. Кардинальна зміна у житті, про яку я мало думав раніше.

Весною 2022 року я обмірковував варіант піти в армію пресофіцером. Тоді це було на тлі різних заборон, коли ми через певні обмеження не могли потрапити кудись на фронт, щоб зняти конкретний репортаж. Здавалося, що цю проблему легко розв’язати: йдеш пресофіцером у ЗСУ й отримуєш доступ до того, що журналістам — зась, навіть з акредитацією Міноборони. Проте тоді моя колега Настя Станко переконувала, що як журналіст на війні я зможу зробити значно більше, ніж на посаді пресофіцера.

16 липня я знову повернувся до роздумів про пресофіцера. Для мене це була та ділянка в армії, де я міг би бути найбільш ефективним.

Уже в понеділок у військкоматі я поцікавився, як можна потрапити у конкретну бригаду. Наприклад, я знав про вакантну посаду пресофіцера у 54-й мехбригаді. Процедура здавалася простою: отримуєш у військовій частині так зване відношення (така собі «заявка» до військкомату з проханням мобілізувати конкретну людину в конкретну частину) — і тебе оформлюють.

Проте на практиці цей варіант не спрацював. Хоча пресофіцерів потребують й інші частини, є нюанс: це — офіцерська посада, а в мене офіцерського звання немає. На цьому етапі я вже думав відпустити ситуацію: куди відправлять, там і служитиму.

І от я проходжу медкомісію, додаткові обстеження. У четвер мені вже мають оформити висновки медкомісії. Я знову виходжу з квартири, а у дверях — повістка. Цього разу це була повістка на відправлення. На 9 ранку у п’ятницю.

Здивувавшись, я попрямував до військкомату і вже там поцікавився: як це може бути, що медкомісію я досі не закрив, а мені вже повістку на виряджання принесли? Відповідь здивувала. Мене запевнили, що повістки по домівках ніхто не розносить, завтра жодного відправлення не буде, а ця повістка — «контрольна». «WTF?» — подумав я, але ці думки вже не озвучував.

Мій «рекрутер» у військкоматі розповів, що умовно завтра мене не заберуть. Коли будуть формувати групу на відряджання, тоді й мені зателефонують. Куди я зрештою потраплю — невідомо. У цей момент його колега по кабінету почув моє прізвище й перепитав, чи говорять мені щось чотири цифри. Це був номер певної частини, який для мене нічого не означав.

Тоді він уточнив: «А 128 вам щось говорить?» Для мене це була відома 128-ма закарпатська бригада, з якою я перетинався ще в АТО. Проте військовий уточнив, що питав про 128-й батальйон. Не знаю, чи мали плани формувати групу для відправлення саме туди, однак я вирішив поцікавитися, що це за батальйон.

128-й батальйон тероборони Дніпровського району. Саме мого району. З думками, що можу опинитися в цьому батальйоні, почав шукати інформацію про нього й писати знайомим із тероборони, щоб дізнатися, «що там, як там, що треба підготувати». Одним із тих, до кого звернувся, був Костя Реуцький. Ми з ним познайомились у тому ж 2014 році в Криму. Здається, у Євпаторії. Я туди приїхав із волонтерами, а він був у військовій частині, очікував на штурм. Далі ми якось разом працювали в АТО, він певний час теж був на hromadske.

За два тижні я отримав на руки відношення — і вже наступного дня мобілізувався. Проте з певними нюансами. Офіційно я не є пресофіцером чи «військовим кореспондентом». Я — звичайний солдат одного з батальйонів тероборони, але для виконання певних завдань відряджений в іншу частину. І будь-якої миті можу повернутися до свого батальйону.

Історія перетворення з журналіста на солдата не здається мені якоюсь видатною для загалу. Сотні тисяч або навіть мільйони українців мають власні, більш приголомшливі історії. Я захоплювався ними, коли дізнавався, і для мене честь — опинитися поруч із такими людьми.

Але є один особистий момент. В останні місяці, коли я вибирався в місто, дивився в очі людям і бачив там запитання: чому ти тут? Ці питання має ставити собі кожен: чи ти на своєму місці, чи саме тут ти найбільш ефективний, чи робиш усе задля спільної перемоги?

Так, не всі мають бути в армії. Збройні сили України — це не лише ті, хто на передовій. У кожного своя зброя. Головне, щоб із цією зброєю всі наближали ту омріяну перемогу. Але рано чи пізно кожен має стати до лав ЗСУ, коли Батьківщина покличе.

Коли моєму 5-річному сину показали фото тата у формі й пояснили, що тато тепер захисник, то реакція малюка була важливою для мене. «Ну, тепер Україна точно переможе!» — не зовсім усвідомлено відповів син.

Ми неодмінно переможемо. І нами неодмінно будуть пишатися наші сини, доньки, дружини, чоловіки, батьки та рідні. Звичайними солдатами, які з честю виконують свої обов’язки.