«Якщо лунає тривога, у нас є 40 секунд, аби сховатися». Херсон через місяць після деокупації
У Херсоні я вдруге з моменту його звільнення. За місяць після деокупації місто помітно змінилося. Тепер тут немає довжелезних черг по гуманітарку й українські сім-карти, та й на площі Свободи більше ніхто не заряджає телефони просто неба.
Вулиці Херсона спорожніли. І що ближче до Дніпра та, відповідно, до лівого берега, то менше шансів зустріти бодай когось із місцевих. Херсон, голосний і вкутаний українськими прапорами у перші дні звільнення, стих і причаївся.
«Відчуття радості трохи згасло, бо небезпека не минула»
Полиці супермаркету забиті різноманітними продуктами. Херсонка Оля обирає необхідні їй товари, розраховується, і ми разом виходимо з магазину. Поруч із жінкою — її шестирічний син. Богданові вона дає пакетик із цукерками — желейними ведмедиками. Хлопчик радіє і біжить, підстрибуючи, попереду нас. Він зовсім не звертає уваги на глухі вибухи десь посеред міста.
«Син спокійно реагує на обстріли. Це я лякаюся кожного разу, для мене це стрес, бо переживаю за дитину. Зараз прилітає по багатьох будинках, страшно лягати спати, бо не знаєш, куди влучить наступного разу», — каже Оля.
Протягом усієї окупації вони з сином залишалися в Херсоні. Не покинули місто, бо не мали грошей чи знайомих, які могли б їх десь прихистити. Від перших вибухів на початку повномасштабної війни родина ще ховалася, але згодом перестала — Богдан почав сильно хворіти через сирість і холод у підвалі. А потім Херсон захопили росіяни. Через вікно Богдан бачив, як заїжджали ворожі танки та інша техніка. Почалися довгі місяці окупації.
«Вони ходили по хатах, забирали людей. Одного чоловіка застрелили на нашій вулиці, коли він ішов на роботу. Ми за цим усім спостерігали з вікна квартири. Було страшно, але витримали, — пригадує жінка. — Я дуже раділа, коли Херсон звільнили, однак це відчуття трохи згасло, бо небезпека не минула. росіяни перемістилися на той бік річки і тепер бомбардують житлові будинки, часто прилітає у дев’ятиповерхівки. Наразі в нас немає ні опалення, ні води, лише час від часу з’являється світло».
Раптом наша розмова обривається. На тротуарі ми бачимо ще порівняно свіжі сліди крові. Тут уламками скла поранило чоловіка. Оля вказує на напівзруйновану офісну будівлю, в якій під час окупації росіяни облаштували свій банк, а поруч видавали паспорти.
«День тому сюди прилетіла ракета. Дякувати Богу, ми тоді були вже вдома», — каже Оля.
Цією дорогою вона з сином ходить щодня.
«З подвір'я готелю бачили, як летіли “Гради”»
На задньому подвір’ї місцевого готелю біля вогнища гріються люди. Тут розгорнули польову кухню: готують обіди та гріють воду для чаю. Вже понад 9 місяців готель приймає переселенців з навколишніх сіл та самого Херсона. 27 лютого місцева влада попросила керівників готелю розмістити перших переселенців. За весь час через центр пройшли понад 5 тисяч людей, каже адміністраторка пункту Настя Рибальченко.
«Коли Херсон окупували, російські військові також приводили сюди своїх людей. Ми не могли відмовити, бо одразу починалися погрози. Вони приходили із супроводом, а той був, наче ялинка — весь у зброї. росіяни завезли багато консервів, гуманітарку, борошно, цукор, гречку, олію. А потім, коли почалася евакуація, стали погрожувати, що закриють нас, якщо не поїдемо з ними теж».
Для більшості переселенців готель слугував транзитним пунктом перед дорогою на Запоріжжя. Найбільше за ніч розміщували 394 людини, хоча готель розрахований на 150. Є сім’ї, які заїхали сюди ще навесні — і досі залишаються тут жити.
«Податися їм нікуди, бо вони втратили свої домівки. За ці 9 місяців готель став домом для багатьох. Але з початком обстрілів велика кількість переселенців, які жили у нас, виїхали. З подвір'я нашого готелю ми бачили, як летіли “Гради”», — каже Настя.
«Коли тут були росіяни, ми всі ходили насуплені»
Біля польової кухні знайомимося з Наталею. Вона гріє руки горням гарячого чаю з лимоном. Уже дев'ятий місяць Наталя разом із чотирма дітьми живе в готельному номері. Рідний будинок в Село в Херсонському районіОлександрівці через обстріли покинули ще в березні.
«Ми приїхали сюди і сидимо тепер тут. Теж бомблять, але поки не так сильно. Ми збиралися сьогодні на ринок, проте не пішли, бо обстріли. Інколи вщухає, а потім знову чуємо вибухи. Уночі вони активніше обстрілюють місто», — розповідає жінка.
Найближчим часом Наталя сподівається повернутися додому.
«Сусіди кажуть, що будинок цілий, але коли росіяни покидали село, то все повиносили. Діти дуже хочуть додому, але там поки що небезпечно, село обстрілюють, багато розтяжок. Старший син, якому 16, хоче туди поїхати, але я не пускаю, бо хвилююся за нього», — розповідає Наталя.
На моє запитання про день, коли ЗСУ зайшли в Херсон, Наталя усміхається: «Плакала, а діти бігли обійматись і фотографуватися з нашими військовими. Ми раді, що тут Україна, але не живемо зараз спокійно. Хоча все одно краще так, ніж під окупацією, бо коли тут були росіяни, ми всі ходили насуплені, з опущеними головами».
У цьому готелі ще три родини з дітьми. Загалом мешкають 35 переселенців. Пункт частково забезпечений світлом, а коли його вимикають — працює генератор.
«Три доби у нас безперервно було світло, а потім знову почалися обстріли — і воно зникло. Для опалення ми змогли закупити 24 тонни брикету, а загалом на зиму треба 150. Ми переміщуємо наших мешканців на перші поверхи, селимо їх разом, щоб зекономити і зберегти тепло», — каже Настя.
Ейфорію перших тижнів після звільнення міста притлумили побутові проблеми, розповідає жінка. Зараз усі переймаються питанням, як пережити наступні місяці без належного опалення, світла та води.
«З'явилося більше проявів жадібності. Ми роздаємо людям гуманітарку, а вони наступного дня знову приходять по неї. Одна бабуся, якій ми видали продукти, наступного дня торгувала ними біля супермаркету. Люди звикли, що їм усе дають безкоштовно. Зараз поволі з’являються вакансії. Якщо три місяці тому в окупації вони горлянки могли перегризти одне одному за 3,5 тисячі гривень, то зараз за 6,5 тисячі крутять носом і кажуть: “Якби дали 12, то я б подумала”», — каже Настя.
росіяни б’ють рандомно
Повітряну тривогу в місті налагодили. Вперше за 9 місяців повномасштабної війни херсонці почули її у середині листопада.
«Але якщо тривога лунає в Миколаєві, то в них є приблизно година, аби сховатися, а у нас — 40 секунд. Зараз ми починаємо переживати те, що й Миколаїв у перші пів року війни. росіяни б'ють рандомно: влучають у будинки, в дорогу, футбольне поле. Це нелогічно — лише для того, щоб нашкодити, а потім звинуватити ЗСУ», — каже Настя.
Через щоденні обстріли люди продовжують виїжджати з Херсона. А втім, Оля із сином Богданом планують лишатися в рідному місті. Попри розуміння, що буде складно.
«Ми сидимо у холоді — опалення ще немає, а обстріли тільки починаються. Радості нема, поки це все відбувається. Я хочу, щоб усі наші люди й солдати поверталися додому живі. Хочу, аби наше життя було таким, як раніше», — каже на прощання жінка.