Якщо російський наступ не завтра

Масованого збройного вторгнення Росії 16 лютого не сталося, проте напруженість ситуації не поменшала. З одного боку, обіцяного Москвою відведення військ від українських кордонів поки не бачать не лише західні розвідки, але й українська влада. Це показово контрастує з ситуацією двомісячної й навіть місячної давності, коли можновладці в Києві дружно наполягали на «перебільшеності» острахів Заходу.

З іншого боку, ситуація на Донбасі різко загострилася. Протягом доби 16 лютого штаб ООС налічив вісім порушень «тиші» з боку окупаційних військ і бойовиків, а наступного дня таких випадків зафіксували вже шістдесят. Було поранено чотирьох людей, постраждали цивільні об’єкти (зокрема дитсадок і ліцей).

Те, як у цій ситуації «плутається у свідченнях» пропаганда супротивника, змушує замислитись. Журналіст Денис Казанський, член Тимчасової контактної групи в Мінську продемонстрував, як підросійські інформаційні джерела спершу видали кадри пошкодженого дитсадка за знімання на окупованій території, але вже за кілька годин почали запевнювати, що це українська армія обстрілює своїх.

До всього, другорядність задіяних пропагандистських ресурсів може свідчити, що загострення не обов’язково було частиною ширшого плану ескалації з подальшою спробою перекласти провину на Київ і скористатися «нагодою» для силової операції російських військ. Тим паче, в четвер по обіді кількість обстрілів різко знизилася: до 14:00 їх було аж 34, а протягом наступних двох годин — лише п’ять).

Втім, не можна бути переконаним, що до цього не дійде найближчим часом. Як я вже писав у січні, Кремль змушений добре обмірковувати співвідношення можливих втрат і здобутків від будь-якої силової операції проти України, без огляду на масштаби дій. Але в межах стратегії, що її обрала путінська Росія, себто стратегії «обложеної фортеці» він не може дозволити собі піти на цілковите зняття напруги — це, по суті, означало б відмову від конструкції сучасної російської держави. Ба навіть не лише ідеологічної, хоча й це також вельми важливо.

Відтоді Росія менш як за місяць:

• посилила готовність військ не лише на східних кордонах України, а й на півдні — включно з акваторією Чорного моря — та півночі (в Білорусі);
• вивела «на кнопку» визнання так звані «республіки Донбасу», до того ж у формі, що становить їх у залежність від однієї-єдиної людини — Володимира Путіна, який щомиті готовий підписати документ;
• за припущеннями, здійснила ще одну потужну кібератаку на українські урядові та фінансові установи.

Окрім того, 16 лютого Слідчий комітет РФ заявив про нібито виявлення на Донбасі ще в серпні-жовтні минулого року масових поховань тіл цивільних мешканців, «що загинули внаслідок невибіркових обстрілів з боку українських збройних формувань у 2014 році».

Повідомленню, щиро кажучи, аж надто бракує конкретики. Втім, воно може добре лягти на тло «необхідності визнання республік» (якщо Путін на це наважиться).

А втім, поки що Кремль нарощує не так сили й засоби для масштабної атаки, як радше сили й засоби шантажу — в найширшому розумінні цього слова. «Визнання» ОРДЛО спричинить крах Мінського процесу. Це не вигідно для Росії, проте може розглядатися як певний паліативний варіант, який має на меті зберегти обличчя режиму перед власним населенням та в очах прибічників із «близького зарубіжжя» попри те, що дипломатичної капітуляції Києва внаслідок останніх «нормандських» зустрічей так і не сталося. Але ще важливішим є те, що путінські намагання нахраписто схилити Вашингтон до поступок щодо присутності НАТО в Європі вже цілком очевидно провалилися.

Однак тема й дотепер залишається інструментом тиску. До того ж не лише на українську владу (яка аж ніяк не воліє під час наступних виборів отримати звинувачення у втраті територій, про що теж докладно йшлося раніше), а й на наших партнерів у Парижі та Берліні, які прагнуть лаврів миротворців.

Водночас концентрація російських військ біля українських кордонів та у морях виявилася досить ефективним проявом економічної війни. Бюджет потерпатиме через падіння вартості міжнародних облігацій, громадяни — через коливання курсу гривні, а порти та «зав’язані» на них експортери — через навчання російського флоту.

Суми збитків ще обчислюватимуться, проте чимало експертів вважають, що донині йшлося лише про демонстрацію сили, і за інших сценаріїв втрати можуть бути більшими.

Найбільш неприємним є те, що до всього цього можна вдатися й після тривалого часу. Скажімо, один із чинників, який робить масштабне військове вторгнення вкрай невигідним для Росії — це зволікання Німеччини із запуском «Північного потоку-2». Річ у тім, що активні бойові дії на українській території в холодну пору року ставлять під загрозу постачання газу з Росії українськими трубами.

Втім, «Потік» таки може запрацювати влітку, що (власне, як і просто настання літа) збільшить рівень загрози, а на додачу — поставить руба й без того непросте питання проходження Україною наступного опалювального сезону: якби не тепла зима, всі титанічні зусилля компетентних структур і нині не змогли б нам зарадити.

Крім того, на послаблення Києва об’єктивно грає і наближення президентських виборів. Квітень 2024-го поки ще видається далеким, але насправді виборча кампанія розпочнеться вже за рік. А якщо говорити про суто політичний тиск — російський авторитарний режим за визначенням таки об’єктивно сильніший за квазідемократичний вітчизняний. Отже, будь-який український президент, будь-яка керівна партія будуть змушені розриватися між загрозою військової/економічної поразки ззовні та страхом звинувачень у зрадництві. Натомість диктаторів, які не зазнають політичної конкуренції, друга проблема турбує значно менше.

Авжеж, усе це радше «стратегічні» міркування: вони не можуть відповісти на питання, чи не станеться найближчими днями чи тижнями великої війни. Але навряд чи хтось нині взагалі може знати на нього відповідь — навіть Олександр Лукашенко саме через це планує зустрітися з Путіним уже 18 лютого. Самопроголошений президент Білорусі зазначає, що за результатами зустрічі буде відомо, чи довго перебуватимуть в Білорусі російські війська та чи погодиться Мінськ «визнати» ОРДЛО. Тож найближчим часом варто чекати на заяви по темі, які, можливо, дещо проллють світло на розвиток ситуації.

Вітчизняні експерти ще з кінця минулого року вважають обмежену силову операцію росіян на Донбасі найімовірнішим варіантом подій. Загроза з півдня та півночі може скувати частину наших сил, завдяки чому російські війська та місцеві незаконні збройні формування можуть спробувати завдати максимально болючих ударів по наших позиціях з метою знищення (чи пак ще краще — захоплення) якомога більшої кількості бійців і техніки. А після цього можна буде вимагати політичних поступок, аж до цілковитого виконання Києвом усіх російських забаганок щодо статусу ОРДЛО.

Втім, це видається можливим лише за умов, що: а) Захід так і не запровадить суворі санкції щодо РФ; б) Київ справді піде на поступки через острах того, що локальна операція перетвориться на загальне вторгнення. Однак «затятість» наших союзників на чолі зі США дозволяє сумніватися в першому, а відсутність масової паніки серед українців — у другому.

Загалом, якщо Путін найближчим часом так і не наважиться піти ва-банк — Києву слід буде терміново обміркувати інші «стратегічні» виклики. Йдеться не лише про зазначені вище, а й про ті, що тут не розглядалися (зрештою, очільники держави мають детальніше знати про ситуацію). Чітко зрозуміло одне: розслаблятися не можна.

Ніхто, правда, і не дасть.