За 15 років — закопають. Як живуть села Білорусі, де збиралися, але не побудували АЕС
У листопаді 2020 року була запущена Білоруська АЕС. Островець — ще донедавна невелике селище на кордоні з Литвою, — став атомної столицею Білорусі. Тепер тут є лікарня, готель і навіть коктейль-бар.
Атомники мали чотири варіанти для майданчика під станцію. Найперспективнішими вважалися Краснополянський і Кукшиновський у Могильовській області. Проте дослідницькі роботи показали, що ґрунт там не зовсім підходить для атомної електростанції, тож будівництво розпочали поблизу Островця. А села навколо Краснополянського та Кукшиновського майданчиків, які сьогодні могли б розквітнути, вмирають.
Наші партнери з «Єврорадіо» з'їздили в ці села, подивилися, на що вони перетворилися, і поговорили з місцевими про нездійсненну мрію та життя на пенсії.
Сліди лосів, сосни та зруйновані будинки
Щоб дістатися Красної Поляни, треба два кілометри йти пішки через ліс, усіяний підсніжниками. Після дощів проїхати тут машиною неможливо. Поруч з нашими слідами на дорозі — сліди лосів. Співають птахи, вдалині котиться грім — гроза оминула нас стороною.
Перед селом у лісі — іржавий дорожній знак. Свідоцтво минулого життя.
«Керівництво трьох районів: Славгородського, Чаусського і Биховського (Краснополянський майданчик розташований на стику цих районів, за 60 км від Росії, — ред.) — лобіювало будівництво. Всім хотілося, щоб хоч щось змінилося, — розповідає Людмила, яку ми підвозимо. Вона приїхала сюди до родичів. — Мої батьки жили неподалік. Боялися радіації, шкідливих викидів. Адже грамотна людина знає, що таке АЕС, що таке атом, і кидатися до нього не буде. Навпаки, буде двома руками відхрещуватися від цього».
До війни Красная Поляна називалася Горіховим Селищем. Нацисти спалили пів села. У 2006-му, коли сюди приїхали геологи і вели роботи з вивчення грунтів, у Красній Поляні мешкали двадцять дві людини. Нині тут тиша.
Те саме поле, де мала підноситись в небо АЕС, заросло соснами. Будинки зруйновані. Чотири з тих, які збереглися, слугують дачами. У будній день тут геть нікого немає.
«Не був багатий — став горбатий»
«Хто там кого питав? Сказали, що будуть будувати станцію — і все! — згадують далекий 2006 рік жительки села Грязівець, що за чотири кілометри від Красної Поляни. — Ну, знаєте, якби щось побудували, може, молодь і залишалася б. Якби там була робота — чому б ні?».
Після чорнобильської катастрофи Грязівець опинився в зоні радіаційного забруднення. Село мусили евакуювати, але через малу кількість жителів людей вирішили не переселяти.
З дороги Грязівець виглядає великим доглянутим містечком. Та варто лише в'їхати — і раз у раз бачиш порожні будинки. Нині тут живе 30 осіб, половина з них — давно на пенсії.
Місцеві кажуть, що раніше Грязівець був перспективним селом. Ферма «гула»: займала перші місця за надоями. Проте зараз роботи для молодих людей тут немає. Ферма закрита, недавно там обвалився дах. Схожа ситуація і в сусідніх невеликих селах.
«Ферма розвалилася — і завідувачка розвалилася. Сидимо ось, палицями підпираємо, — розповідає про свою долю одна з наших співрозмовниць. Вона і є та сама завідувачка. — Все здоров'я посадили на роботі, а тепер живи як хочеш. Хто зараз дивиться на те, що ти посадила здоров'я? От маю цукровий діабет. Хоч би приїхав хто і запитав: може, тобі привезти щось, може, треба ліки? Та ні, нащо ти їм!»
«Не був багатий — став горбатий», — підбадьорює завідуючу подруга.
«Одна виїхала, одна вдома, пацани всі вдома. Чекають на літо, може, щось влітку запропонують. Гриби, ягоди. Якби цю ферму підняли трошки, то, може, і люди підтяглися б. А так що?», — продовжують наші співрозмовниці.
«Колгоспникам, селам — все!»
Клубу, медпункту, контори чи магазину тут немає. З визначних пам'яток — хіба що фундамент церкви. Наші співрозмовниці чекають на літо, коли у відпустку і на вихідні приїжджають діти й онуки: мовляв, хоч якась радість.
«Нікуди не їздимо, нікуди не ходимо, тихенько сидимо, — усміхаються пенсіонерки. — У нас тут за день можна геть нікого не побачити. Так і минає життя. А взимку взагалі: вийдеш — самі тільки собачі сліди. І сніги величезні. Загинув би на дорозі — лежав би не знаю скільки. Добре, що автокрамниці приїжджають. Проведемо збори — і назад до хати».
На прощання мешканки Грязівця кидають невтішне:
«Коротше, колгоспникам, селам — все! Раніше, після війни, все це доглядали, цінували ці колгоспи, а тепер уже хто тут що цінує? Живи чи вмирай — як хочеш».
Будинок з гумовим ведмедиком
Кукшиново зустрічає нас снігом і довгою порожньою вулицею, що звертає від центральної вулиці ліворуч. Все таке ж, як і в Красній Поляні: занедбані, зруйновані або порожні та замкнені будинки. Будинок наприкінці виявляється житловим: у вікнах ми помічаємо розсаду й радянські гумові іграшки. На порозі — ніж, встромлений в колоду. Тут живе Наталя, але сьогодні її немає вдома.
Навпроти зупинки автобуса (так, тут ходить рейсовий автобус) — жовтий геодезичний стовпчик «Охороняється державою»: згадка про роботи, які тут активно велися в 2007 році.
Тоді село наповнили геологи, геофізики і топографи. Досліджували ґрунт: робили розмітку, бурили свердловини, підривали вибухівку.
Пенсіонери Михайло і Лариса згадують, що місцеві сприйняли новину про будівництво атомної станції з ентузіазмом. Лише кілька людей були проти. Більшість сподівалася на нову роботу й житло: Кукшиново та сусідній Гривець мали знести, а мешканці отримали б нові квартири.
«Одразу як набилося! Ой-ой-ой! Сільрада тільки і прописувала всіх. Прописувалися в ці хати. Батьки, наприклад, померли, то вони оформлювали будинки на себе, входили у спадок. Навіть з Литви одна приїжджала, щоб Паші [братові] нічого, а самій заволодіти всім. А в результаті будинки закопали — і все», — навперебивки розповідають Михайло і Лариса. Тут, окрім них, живуть ще троє пенсіонерів.
«Воно й без радіації здохнеш»
Михайло вважає, що атомна станція Білорусі потрібна. Мовляв, з нею не потрібно «бути комусь винним за електроенергію». Радіації він не боїться:
— А чого боятися? Воно й без радіації здохнеш. Скільки людей загинуло зараз он із вірусом цим. У Чорнобилі менше загинуло людей, ніж зараз.
— А екологія? — запитуємо.
— Ай! Люди собі живуть і не думають про цю екологію.
У Кукшиново теж тиша. Подеколи проїжджає машина. За деревами ховається порожня будівля ферми. Ще недавно у неї був господар: тримав гусей, на полі поруч вирощував гречку. Але фермера, кажуть співрозмовники, посадили до в'язниці. Будівля і поле стоять порожніми.
«А чого мені нудьгувати? Я ж на пенсії — 73 роки! — відповідає Михайло на питання, чи не нудно жити на самоті. — Ми звикли. Ну а що? Куди подітися? Своє все-таки не кинеш. Вона тут народилася, я через ліс народився, в Зубрах. Дітей народили — втекли від нас. Залишилися удвох. Якби в селі добре платили — з міста в село б їхали. А якщо не платять нічого, ще й треба по 24 години працювати — хто тут сидітиме!».
Сам Михайло 22 роки пропрацював шофером в колгоспі, потім пішов на асфальтний завод в сусідньому селі Зубри: там працювати було простіше.
«За Брежнєва ми пожили, а тепер все тисне і тисне, тисне і тисне. Тоді ціна на продукти була одна, а зараз пішов у магазин — ціни інші. Он бензин знову на копійку подорожчав. Мучать цими копійками», — журиться пенсіонер.
«Політика неправильна»
А ось Олексій, мешканець сусіднього села Гривець, каже, що зараз жити стало удвадцятеро краще, ніж колись.
«Чому б зараз не жити? В хату тобі принесуть пенсію, балон газовий. Під'їде автолавка просто до хати — бери що хочеш. Як щось замовиш — привезуть. У мене кури є, хоч я і живу самотнім дідом. Все в мене є. І парники стоять, і помідори саджаю! Працювати треба, дівчата! Хто не працює — у того нічого ніколи не було, а пити, гуляти, як ці бігають — я не люблю це».
У Гривці живуть лише двоє людей: Олексій та його сусідка — колишня вчителька, яка пішла на пенсію і переїхала в село. Сам Олексій повернувся в Білорусь у 1986 році з Казахстану: дружина захворіла, і лікарі порадили їй змінити клімат. Та, на жаль, це не допомогло.
«А чим мені займатися? Я живу, мені один чорт. У мене пенсія хороша — 580 рублів ($228 — ред.). 41 рік стажу. Я працював змінним майстром на заводі, на комплексі працював. Ось чому пенсія велика. Хіба я тут би заробив таку пенсію! — змінює риторику Олексій. — Що з того колгоспу, якщо колгосп усе життя на дотаціях, коли не дають йому розкрутитися? Далі кредит — він щось зробив, і тут-таки забрали гроші. Політика неправильна. Лукашенку треба знайти грамотних фахівців. Так же не можна робити — постійно жити в борг».
На думку Олексія, село помирає, тому що молодь не хоче працювати.
«Самі уявіть: працювати в колгоспі, а жити в місті. Тоді ж ніхто не знав ані інтернету, ані телефонів — люди знали тільки роботу. Пішов вивчився — і знову повернувся в колгосп працювати. А нині ж ніхто так не хоче. Молодь геть інша стала. Їй цікаво тільки добре поїсти й одягнутися, і все».
АЕС у Кукшиново врятувала б ситуацію з безробіттям в регіоні, упевнений Олексій. Та й боятися, на його думку, було нічого:
«Який страх? Зараз атомні станції будуються не так, як раніше, — тяп-ляп, як у тій Україні. Нині захист дуже хороший. Я сам електрик, я знаю, що то таке. Зараз усе краще стало».
А ось близькість до Росії (всього-навсього 30 км) на життя місцевих жителів не особливо впливає. Принаймні геть не так сильно, як кордон впливає на життя жителів сіл в околицях Гродно і Бреста.
«До Росії їздять алкаші, які працювати не хочуть. Привезуть гроші, проп'ють, а потім валяються п'яні», — як відрубає пенсіонер.
За 15 років від Кукшиново, Гривця, Грязівця та Красної Поляни в кращому разі залишаться дачі та геодезичні стовпчики. У гіршому — села просто закопають: 29 квітня Олександр Лукашенко наказав продати або знести нічийні будинки,«а землю рекультивувати та залучити до сільгоспобороту».
За підтримки «Медиасети»