Вже майже десять років Білорусь будує свою першу атомну станцію. Запуск першого реактора неодноразово переносили, востаннє — на початок 2020 року. Але в країні й за її межами є ті, хто бореться з будівництвом і після Чорнобильської катастрофи більше не вірить у мирний атом.

«Бачите, градирня (охолоджувальна вежа електростанції — ред.) одна? А інша — далі, ходімо, там видніше буде», — каже пенсіонер Микола Уласевич. Ми виходимо за невисокий дерев’яний паркан з його двору в агромістечку Ворняни Гродненської області, на північному заході Білорусі. Піднімаємося вище й намагаємося побачити Білоруську АЕС, першу атомну станцію в країні, розташовану в шести кілометрах звідси. Але грудневий туман приховує будівлі станції, і нам нічого не вдається розгледити.

АЕС замість санаторію

У будинку Миколи Уласевича прохолодно — тут опалюють з інтервалами, економлять. В одній з кімнат дружина Раїса в’яже і дивиться російське телебачення. Ми проходимо в колишню дитячу, тісну кімнатку з письмовим столом і двоповерховим ліжком — тепер там кабінет. На полицях стоять «Малий атлас світу», великий том «Права людини» і кодекси Республіки Білорусь, книги про атомну енергетику і стоси паперів. 

Микола — географ, політик і активіст — дістає свою папку щодо Білоруської АЕС. Копії звернень з вимогою зупинити будівництво, листи із зібраними підписами, рожевим маркером в газетах виділені його публікації: «АЕС в Білорусі — авантюра», «Ні — новим чорнобилям i фукусімам».

«З точки зору географії, з точки зору екології, це — абсолютно злочинний проект», — заявляє Микола.

Микола Уласевич показує зібрані ним матеріали про атомну енергетику, Ворняни, Гродненська область, Білорусь, 3 грудня 2019 року
Фото:

Андрій Новіков/hromadske

У 2005 році, з подачі президента Олександра Лукашенка, в Білорусі вирішили розвивати ядерну енергетику. Незабаром визначили можливі майданчики для будівництва АЕС: два на сході — Кукшиновський та Краснополянський, і один на півночі — Верхньодвiнський.

«І тут раптом Лукашенко каже: а чому ми не розглядаємо варіант будівництва десь на заході Білорусі? Я сам географ і мене ніби пронизало в той момент, — згадує Микола. — Північ району — це заказник „Сорочанські озера“, ще далі — національний парк „Нарочанський“. Найбільша санаторно-курортна, рекреаційна зона. Тут не атомну станцію треба будувати, а оздоровчі об’єкти».

У колишній дитячій кімнаті Миколиного будинку у Ворнянах книги про атомну енергетику і документи з вимогами зупинити будівництво БелАЕС, Білорусь, 3 грудня 2019 року
Фото:

Андрій Новіков/hromadske

Проте в 2008 році будувати АЕС вирішили саме на Островецькому, спочатку резервному, майданчику, недалеко від будинку Миколи. Як він каже, на перетині ліній геологічних розломів.

Співробітник відділу інформації та громадських зв’язків Білоруської АЕС Сергій Севко запевняє, що тут найкраще місце саме за геологічними показниками: 

«На півдні — болота, на північному сході — карстові відкладення з пустотами (через що ґрунти потрібно зміцнювати — ред.). А тут дуже щільні грунти і низький рівень грунтових вод. Майданчик стоїть на великій базальтової плиті, як на таці — вона найбезпечніша, найстійкіша».

Микола Уласевич згадує публікацію в газеті «Островецька правда» від 2008 року, де місцеві чиновники міркували, що треба боротися за право побудувати станцію саме в Островецькому районі. У відповідь він написав статтю «Островецька атомна — це злочин», але опублікувати її зміг тільки в жовтні в опозиційній газеті «Народна воля». 

Тоді ж Микола і ще шість активістів почали кампанію проти будівництва станції: видавали бюлетень і збирали підписи.

Центральний вхід на територію Білоруської АЕС недалеко від міста Островець, Білорусь, 2 грудня 2019 року
Фото:

Андрій Новіков/hromadske

Повсякденна радіація

«У моральному плані в республіці, що так сильно постраждала від Чорнобильської катастрофи (70% території країни були забруднені радіонуклідами), раптом будувати атомну станцію — це неправильно», — говорить фізик Юрій Воронежцев. 

В кінці 1980-х він працював у комісії Верховної Ради СРСР, яка аналізувала причини аварії на Чорнобильській АЕС і оцінювала дії посадових осіб після аварії. Пізніше він брав участь у розробці перших програм з подолання наслідків цієї катастрофи і написав законопроєкт «Про екологічну безпеку громадян».

У 2010 році Громадська екологічна експертна комісія, до якої входив Юрій та інші вчені, дійшла висновку: будувати АЕС в Білорусі неприйнятно з екологічних, технічних та економічних причин.

«З точки зору здорового глузду, я не можу це пояснити, — каже Юрій. — Може, ностальгія за Радянським Союзом. У справжнiй потужній країні що має бути? Армія сильна — вона у нас є. Супутник — теж запустили за допомогою китайців. Атомна станція повинна бути. Колгоспи — вони у нас теж є. І атомний підводний човен. Ось тут проблеми, нема де плавати поки. А так би теж уже був».

Після аварії на Чорнобильській АЕС у 1986 році багато країн, зокрема в Східній Європі, стали відмовлятися від ядерної енергетики. Згідно з даними Всесвітньої ядерної асоціації за грудень 2019 року, робочих реакторів немає в Білорусі, Казахстані, Литві, Польщі, Узбекистані. Від програм атомної енергетики відмовилися Азербайджан, Грузія і Латвія — АЕС в цих країнах так і не з'явилися.

Особливо постраждала від аварії на ЧАЕС Гомельська область Білорусі, де живе Юрій. Жителів найближчих до українсько-білоруського кордону районів в 1980-х переселяли в найчистіші регіони Білорусі — саме туди, де сьогодні будують нову станцію. Через забруднення радіонуклідами близько 264 тисяч гектарів землі були виключені з сільськогосподарського обігу.

Тепер до нього повертають землі, які раніше вважалися забрудненими, а в ліквідаторів аварії забирають компенсації та пільги. Журналістка Світлана Станкевич, авторка фотопроєкту «Ліквідація», говорить, що це «речі одного порядку — ліквідація пам’яті про катастрофу... Радіація стала повсякденною... В повсякденності притуплюється відчуття небезпеки, і деякі люди перестають в неї вірити».

Після Чорнобильської катастрофи пройшло 33 роки — це трохи більше, ніж період напіврозпаду цезію-137, одного з головних компонентів радіоактивного забруднення, що міститься в радіоактивних опадах та відходах. Однак наслідків аварії на ЧАЕС все ще чимало. За словами Юрія, експортна білоруська продукція все ще несе іміджеві втрати. Крім того, підвищилася онкозахворюваність. 

«Я на своїй шкурі це відчув, — розповідає він. — Я вже десятий рік лікуюся, 20 курсів хіміотерапії, чотири операції. І важко знайти сім’ю в нашому регіоні, яку так чи iнакше не торкнулася б ця біда. Хоча офіційно визнається тільки збільшення раку щитовидної залози».

Фізик Юрій Воронежцев вважає, що це неправильно — будувати атомну станцію в країні, яка дуже постраждала від аварії на ЧАЕС у 1986 році, Мінськ, Білорусь, 1 грудня 2019 року
Фото:

Андрій Новіков/hromadske

Коли білоруська влада почала говорити про будівництво станції, екологічні організації хотіли організувати громадські слухання відповідно до Орхуської конвенції (Конвенція ООН «Про доступ до інформації, участі громадськості в прийнятті рішень і доступ до правосуддя з питань, що стосуються навколишнього середовища»). 

«Нам відповіли, що в білорусів радіофобія, тому ми повинні розвіювати цей міф і всіх переконувати, що треба будувати АЕС», — розповідає еколог Ірина Сухiй. Вона каже, що глави про радіаційну безпеку пропали з білоруських підручників, а опозиційна акція «Чорнобильський шлях», яка проводиться з 1989 року, через перешкоди з боку влади і через те, що люди звикли до цієї частини історії країни, практично зійшла нанівець.

За словами Сергія Севка, проєкт Білоруської АЕС — набагато більш сучасний і безпечний, ніж Чорнобильський: «У Чорнобилі спрацював людський фактор, а тут є пасивні й активні системи безпеки, які виключають неправильні дії людини — станція просто вимкнеться. По суті, це великий робот, за яким стежать навчені люди».

Крім того, реактори на ЧАЕС були безкорпусними: 

«Там була, грубо кажучи, вирита яма. Бетонна, обкладена графітовою цеглою. Туди встановили тепловиділяючі збірки і накрили кришкою. А у нас є корпус реактора — він з високоміцної сталі до 40 см завтовшки, герметичний, вище п’ятиповерхового будинку. Це ще одна перешкода на шляху радіації».

Вид на один з реакторів Білоруської АЕС, 3 грудня 2019 року
Фото:

Андрій Новіков/hromadske

Корпуси розбрату

У липні 2016 року людина, що працювала на будівництві АЕС, розповіла Миколі Уласевичу, що напередодні робітники впустили корпус реактора з 4-метрової висоти. Тоді Микола був кандидатом у депутати — в Білорусі йшла парламентська кампанія. Він каже, що під час зустрічей з виборцями про інцидент йому розповіли і кілька інших співробітників станції. Тоді він написав про це у Facebook. Незабаром співробітникам станції заборонили проносити на роботу телефони з камерами.

За словами Сергія Севка, корпус не впав, а з’їхав по стропам і уткнувся в землю; його обстежили і не знайшли жодних дефектів, крім пошкодження лакофарбового покриття. Однак, все ж, вирішили замінити. З новим корпусом теж трапився інцидент — дорогою на станцію він зачепив опору електропередачі. Але його вже міняти не стали.

«І це тільки те, що вийшло назовні, — каже Ірина Сухiй, екологиня з громадської організації «Екодім». — Будівництво ведеться непрозоро, проконтролювати його якість громадськість і експерти не можуть. Умови праці теж викликають питання — люди там гинули і отримували травми»

За словами Ірини, вони не раз намагалися отримати результати перевірок, які робив «Росатом», — які були порушення і як вони виправлялися — але всi запити залишилися без відповідей.

Не впевнені в безпеці і сусідні країни, особливо Литва — головний противник будівництва Білоруської АЕС в Європі. Станція розташована в 50 км від її столиці — Вільнюса, в той час як до Мінська від неї — 130 км.

З 2016 року Литва намагається переконати інші країни ЄС приєднатися до ембарго на білоруську електрику. Однак навіть сусідні Естонія і Латвія поки остаточно не вирішили, чи будуть купувати електрику в Білорусі. 

У листопаді 2019 року поправки, що дозволяють імпортувати білоруську електроенергію, ухвалила Україна. За словами українського президента Володимира Зеленського, електроенергія з Білорусі — це один із способів боротьби з енергетичними монополістами в Україні. Однак в кінці листопада 2019 року президент Литви Гітанас Науседа на зустрічі із Зеленським зазначив, що «культура будівництва на цій станції зовсім незадовільна, це м’яко кажучи». Зеленський відповів, що «почув цей сигнал».

Місяцем раніше Литва провела навчання на випадок можливої аварії на Білоруськiй АЕС, яку, за легендою, Мінськ вирішив приховати від Вільнюса. Служби цивільного захисту імітували евакуацію, на вулицях лунали сирени, людям приходили смс про екстрену ситуацію. Якщо вона станеться, то, за даними литовського МВС, в зоні ризику опиниться майже мільйон литовців — це третина жителів країни.

Працівники станції очікують транспорт на тлі двох охолоджувальних веж (градирень) БелАЕС, Білорусь, 2 грудня 2019 року
Фото:

Андрій Новіков/hromadske

Білоруська незалежність за російські гроші

«Ця станція не приносить Білорусі ніякої вигоди, тільки купу проблем. Поки все прогресивне людство переходить на вiдновлювані джерела енергії, Білорусь себе для чогось прив’язує до технологій минулого століття», — каже Ірина Сухий з «Екодому». Саме «Екодім» у 2010 році організовував Громадську екологічну експертизу проєкту БелАЕС.

Проєкт «АЕС-2006», за яким будують станцію, — російський. Основний партнер Білорусі — російська компанія «Атомстройекспорт» з держкорпорації «Росатом».

90% грошей на будівництво дає Росія — в 2011 році Білорусь отримала кредит в $10 мільярдів, який має виплачувати протягом 15 років після введення станції в експлуатацію. Ухвалюючи рішення про будівництво станції в 2008 році, Лукашенко заявляв, що це дозволить зміцнити державну незалежність і економічну самостійність Білорусі.

«Ми дуже сильно залежимо від російського газу — 98% електрики в Білорусі виробляється на ТЕС, — каже Ірина. — Але побудувавши російську атомну станцію, ми не стаємо незалежними. Ми прив’язуємося до російських технологій, будемо змушені купувати російський уран і виплачувати кредит».

Зараз Росія та Білорусь ведуть переговори про поглиблення інтеграції в межах Союзної держави, чергова зустріч президентів запланована на 20 грудня.

«Атомна станція на нашій території — це одна з можливостей тиску на Білорусь, — каже Ірина Сухiй. — Наш президент заковтнув цю наживку — халявна станція за російський кредит. А тепер треба якось з цим розбиратися».

Екологиня Ірина Сухий розповідає: екологи пропонували провести громадські слухання перед будівництвом АЕС, а у відповідь почули про радіофобію і міфи, Мінськ, 2 грудня 2019 року
Фото:

Андрій Новіков/hromadske

Розбиратися доведеться і з ядерними відходами. Росія, відповідно до свого законодавства, може забрати відпрацьоване паливо на переробку, але потім все одно поверне його Білорусі, каже Ірина: 

«Нам доведеться витратити ще якусь кількість мільярдів, щоб побудувати сховища. І невідомо, скільки років за цим стежити. Ми залишаємо це нашим нащадкам. Це абсолютно безвідповідальна поведінка людей, які ухвалюють рішення».

Також активісти кажуть, що в країні і без АЕС — профіцит електроенергії: в 2018 році виробили близько 39 мільярдів кВт/годин, з них 38 спожили, а 1 — експортували.

«Профіцит в 1 мільярд кВт/годин — це вже дуже багато, — каже Юрій Воронежцев. — Вся наша енергосистема в 10 тисяч МВт може виробити близько 66 мільярдів кВт/годин, але нам стільки не потрібно навіть з урахуванням експорту. А до них додасться ще 2,4 тисячі МВт потужностей від АЕС»

Район, в якому будують станцію, живе за рахунок сільського господарства, великих підприємств там немає. 

«Куди вони електроенергію будуть дівати?» — запитує Микола Уласевич і з сарказмом додає: «Не знаю, може, винайдуть якусь технологію в консервні банки складати».

У квітні 2018 року, через 10 років після рішення про будівництво станції, Олександр Лукашенко заявив, що йому «досі виразно ніхто не доповів», як БелАЕС буде вбудована в білоруську економіку. За словами Сергія Севка, атомну станцію вирішили побудувати виключно для внутрішнього ринку — вона повинна замінити 25-30% електроенергії, що виробляється тепловими станціями, і зробити електрику дешевшою, адже собівартість ядерної електроенергії набагато нижча. 

«Це нісенітниця, що атомна енергетика дешева, — заперечує Ірина Сухiй. — Уряд вже оголосив, що електроенергія буде дорожчати. Хоча спочатку їм здавалося, що це економічно доцільно. Тобто рахувати вони не вміють».

hromadske – незалежне медіа, створене журналістами. Ми зможемо розказати більше історій, якщо ви підтримаєте нас. Долучайтеся до спільноти друзів hromadske на Спільнокошт.
Мікрорайон №1 в Островці, де живуть працівники станції і знаходиться інформаційний центр, Білорусь, 3 грудня 2019 року
Фото:

Андрій Новіков/hromadske

Contra spem spero

«Нас швидко прихлопнули, — згадує Микола, як десять років тому активісти почали боротися з будівництвом станції. — Почалися затримання, обшуки, приходили додому. Затримували при найменшому поширенні якоїсь інформації. Тримали в міліції, садили на добу. Машина під будинком чергувала, коли Лукашенко приїжджав. Коли я їхав на Чорнобильський шлях, охорона міліцейська перехоплювала і не пускала»

Ті часи Микола називає періодом страху — мовляв, люди переконалися, що проти влади безсилі, і стали до всього ставитися обережно.

Він зізнається: 700 підписів проти АЕС, які зібрали активісти, — це непереконливо. У 2011 році, коли Лукашенко підписав указ про початок будівництва, Микола подав на нього скаргу до Верховного суду, але суд вирішив, що глава держави — особа непідсудна.

Юрій Воронежцев каже, що зараз складно порахувати, скільки людей підтримують будівництво станції: «Соцопитування у нас — як і вибори: до них довіри немає».

І згадує останній прямий ефір на загальнонаціональному телебаченні, в якому брав участь: тоді більше 80% глядачів проголосували проти будівництва. Після цього активістів перестали пускати в офіційні ЗМІ, каже Юрій.

Островець, Гродненська область, Білорусь, 4 грудня 2019 року
Фото:

Андрій Новіков/hromadske

Миколі майже 70. Він вирощує на городі картоплю і тримає овець. Каже, вiдтодi, як у 2003 році його звільнили зі школи, довелося перебиватися рідкісними заробітками і сидіти у дружини на шиї. Раїса і після пенсії працювала медсестрою, але потім їй поставили онкодіагноз, і вона пішла. 

Микола каже, що має право на підвищену пенсію за держслужбу: «Але мені її не дають, навіть через суд. Мстяться за те, що я не заглядаю їм до рота».

Спочатку активіст розраховував, що боротьбу з атомною станцією очолить хтось із моральних авторитетів або політичних важковаговиків Білорусі. 

«Але ця тема не отримала хорошого генерала або вождя, — каже Микола. — Мені вже скоро 70, ну скільки ж я можу боротися? Я вже хотів би, щоб хтось із молодих брав на свої плечі все це».

Ірина Сухiй наводить приклад: у 1972 році в Австрії почали будувати Цвентендорфську атомну станцію, першу з шести запланованих, але через активний антиядерний рух у 1978 році країна вирішила провести референдум. Станцію добудували і навіть завантажили паливо, але австрійці проголосували проти і її так і не запустили. Тепер там музей і тренувальний майданчик.

«У Радянському Союзі була дуже потужна система: КДБ, все інше. І теж здавалося, що це все непорушне і на століття. І здавалося — ну що ви там смикається, хлопці... Я це все пройшов, всю цю школу, тому я сподіваюся на нього», - говорить фізик Юрій Воронежцев і показує пальцем вгору.

Надія, що станцію не запустять, жевріє й у Миколи: «Нам залишається тільки закликати до здорового глузду: ну не робіть ви це, ви ж робите злочин, який обернеться великою трагедією. Для Білорусі і, може, навіть не тільки Білорусі. Навіщо нам це? Навіщо нам другі граблі Чорнобильські? Навіщо на них наступати?»

Микола Уласевич розраховував, що боротьбу з атомною станцією очолить хтось із моральних авторитетів країни, але цього не сталося, Ворняни, Білорусь, 3 грудня 2019 року
Фото:

Андрій Новіков/hromadske

Ядро атома

«Поки ми не будемо на 200-300% впевнені, що готові, ми не будемо запускати станцію», — говорить Сергій Сивко. Інфоцентр, в якому він працює, знаходиться в мікрорайоні №1 міста Островця, в 18 кілометрах від АЕС. Новенькі п’ятиповерхівки, школа, садок — все це збудували для сімей атомників, квартири вже роздали.

Паралельно будуються ще два мікрорайони. До 2012 року Островець був 8-тисячним селищем. Сьогодні майже стільки ж людей працює на будівництві станції, каже Сергій. Згідно з останнім переписом, населення міста виросло до 11 тисяч, всі готелі забиті людьми, які приїхали у відрядження.

Але на вимощених плиткою вулицях мікрорайону №1 порожньо. І в інфоцентрі теж. На під’їзді до нього пам’ятник — зелені руки, що стирчать із землі, тримають атом. 

Сергій визнає, що після Чорнобильської катастрофи у білорусів було багато страхів. «Але до початку будівництва станції інформаційна служба з цим впоралася. На громадських слуханнях категоричних протестів ми не почули, активістів із плакатами не було. Місцеві сприймають це нормально», — каже Сергій.

Автобуси везуть з Островця робочих на АЕС. Один з них — син Юлії Лукші, яка живе в найближчому до станції населеному пункті, селi Шульники. Звідси до АЕС — якихось два кілометри. Про сина вона говорить так: «Не скаржиться. Є робота — і то добре. А то не можна роботу знайти».

Юлія Лукша живе в селі Шульники, її син працює на БелАЕС, Білорусь, 3 грудня 2019 року
Фото:

Андрій Новіков/hromadske

Юлія Станіславівна живе в Шульниках 50 років.

«Машка — раз, Бабарики — три, Севрук — п’ять, тоді Аня — шість і Аня — сім, ми (з чоловіком) — дев’ять і там приїжджі. Ось скільки людей тільки», — перераховує Юлія Станіславівна своїх односельчан. Діти й онуки давно переїхали в Островець.

Раніше тримали господарство — і корів, і свиней: «Як на роботу в колгосп ходила, так корми давали, а як стара, на роботу не йду, то хто мені корми дасть?» 

Вона скаржиться, що останніх шістьох курей недавно задерла лисиця: «Так я плакала за курами! А тепер нічого не тримаємо. Пішов купив і все»

Магазин приїжджає в Шульники три рази на тиждень. До найближчої зупинки треба йти три кілометри — в сусіднє село. Коли станцію почали будувати, в селі пропала вода, але приїхав якийсь начальник і все полагодили, а більше нічого і не змінилося, розповідає Юлія Станіславівна.

— Не страшно вам поруч зі станцією жити? — питаю у пенсіонерки.

— Нi, нічого тут страшного. Нам тут уже життя залишилося... Мені 86 років — може, місяць проживу, може, тиждень, може, пів року. І все, кінець життя. Чого я буду боятися?

Від будинку Юлії до АЕС лише два кілометри, реактор і градирні видно з її двору, Шульники, Білорусь, 3 грудня 2019 року
Фото:

Андрій Новіков/hromadske

Ми їдемо з Шульникiв. Засніжені поля несуться повз. АЕС на тлі нібито й не рухається. Вона нависає над пейзажем і людьми, що живуть на околицях. Тепер тут все крутиться навколо неї, як електрони навколо ядра атома. І крім цієї станції, у вікні нічого не видно.

Шульники, Білорусь, 3 грудня 2019 року
Фото:

Андрій Новіков/hromadske

Шульники, Білорусь, 3 грудня 2019 року
Фото:

Андрій Новіков/hromadske

За підтримки Медиасети

Поділитись: