«За парканом не сиділи, щоб зараз думати: міг спасти і не спас» — рятівник картин Марії Примаченко
Анатолію Харитонову з Іванкова в печінках сидять журналісти та їхнє запитання: а як же він 25 лютого 2022 року врятував із палаючого місцевого музею картини Марії Примаченко.
«Не хочу з кореспондентами мати справу: говориш їм одне, а вони викручують інше. Потім соромно перед знайомими, люди на кпини беруть. От я вже жалкую, що погодився з вами зустрітися», — каже мені Анатолій, ледь встигнувши привітатися.
«Не комизіться, Анатолію. Саме зараз і зафіксуємо остаточно, як насправді відбувалися події, щоб через багато років за публікацією на hromadske всі дізнавалися правду про порятунок Марія Примаченко — українська народна художниця в жанрі «наївного мистецтва», лауреатка Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка, народна художниця України. Авторка понад 800 картин, частина яких зберігалася в Іванківському музеї.картин Примаченко, — напівжартома відповідаю я. — Ми хочемо розповісти про людей, які під час війни добросовісно виконують свої професійні обов’язки. Ви ж виконали свій обов’язок сторожа музею — врятували картини?»
«Та не думав я про картини, у мене на ті дні був план горілку гнати».
«Вигнали?»
«Вигнав».
«Бачите, скрізь устигли».
«Ну ви ж не напишете, що я у вогонь під снарядами кидався?»
«Якщо не кидалися, то не напишу».
Отака між нами була розмова — як пролог до подальшої історії.
Боялися мародерів, а не пожежі
Сторожувати Анатолію було дуже зручно: ворота двору Харитонових стоять метрів за п’ять від будівлі Іванківського історико-краєзнавчого музею. Відпрацював він у музеї понад 15 років — ще застав часи, коли не було ні сигналізації, ні камер спостереження. Та й загрози великої музею на пам’яті Анатолія не було — хіба що молодь збиралася на приступцях «погуляти». Лише раз за всі роки помітив Анатолій вийняту з вікна шибку — можливо, хтось планував обчистити музей…
І графік роботи був зручний: два тижні чергуєш із восьмої вечора до восьмої ранку — два тижні відпочиваєш. Анатолій «відпочивав», коли їздив на вахти до Чорнобиля.
«Я зміну здав своєму напарнику, здається, 15 лютого [2022 року]. А 23-го, хоч я у відпустці значився, директорка музею Галина Корінна покликала мене на допомогу: прийшло розпорядження від керівництва зібрати найцінніші експонати. Ми знімали картини Примаченко зі стін великого залу і складали їх всередину дубового дерев'яна посудинакадубу для зерна — це теж музейний експонат, величезний, до двох метрів у висоту, він у невеликій кімнаті стояв, відгородженій від залу цегляною стіною. Що із цими картинами робити далі — ніхто не знав. Їх складали, як вони й були: ватман у рамках за склом, нічим їх не обгортали — ми ж мародерів боялися, а не пожеж», — розповідає Анатолій.
24 лютого 2022 року над хатою (так низько, що Анатолій бачив обличчя пілота) почали пролітати російські гвинтокрили, містечко вже бомбили. Ніяких вказівок від музейного керівництва того дня Анатолій не отримав. Чи мав якісь доручення його напарник, який повинен був того тижня охороняти музей, чоловік не знає. Хата Анатолія стоїть на схилі пагорба, що над річкою Тетерів — 25 лютого зранку через річку вже пішла російська бронетехніка.
«Стояв страшенний гуркіт, бій на мосту, бій у центрі містечка, снаряди над нами, над музейним парком дуже густо літали. Дружина з тещею в підвал заховалися, а я на вході в підвал стояв, пильнував, щоб у хату не поцілило, — розповідає Анатолій. — Ми внизу, а музей над нами на горбочку — не чутно було серед гуркоту, що в музей прилетіло. Потім якось затихло все. Я вийшов за ворота, дивлюся: шмат металевої покрівлі музею на землі. Зрозумів, що в дах влучило. Але стіни цілі, скло у вікнах усе ціле, я і заспокоївся. Думав, що в ту діру від снаряда ніякий мародер не залізе».
«От кума б не посилала у небезпеку, а ти мене пхаєш, не жалієш»
А через кілька хвилин із даху повалив дим. Посадова інструкція зобов'язувала сторожа Харитонова в разі виникнення пожежі зателефонувати «101» і до приїзду пожежників за можливості гасити вогонь.
«Ми почали телефонувати скрізь. На кутку директорки Галини Миколаївни точився бій. Начальниця Іванківського відділу культури сказала пробувати якось гасити пожежу. У пожежників, у поліції і в держадміністрації ніхто не відповідав. Ми телефонували, щоб потім ніхто мене не звинувачував, чому я нікому не доповів, чому без розпоряджень поліз у музей. А я просто прийняв рішення».
Пластик ядуче горів, будівля висока, через діру в даху без спецобладнання не залізти, двері замкнені, а сильний вітер роздмухує вогонь. Та щоб виламати ґрати з вікна, не знадобився і лом: вони легенько вилізли з пінопласту, яким були обшиті стіни. Тими ґратами Анатолій і вибив вікно кімнати, де стояв кадуб із картинами. У кімнаті ще не горіло, вогонь тільки підступав, було димно.
«У Толі ні рукавиць, ні каски, ніякого захисту, ніколи було те все шукати, — розповідає Наталя, дружина Анатолія Харитонова. — Я йому кажу: лізь швидше. А він ще жартує, мовляв, от кума б не посилала в небезпеку, а ти мене пхаєш, не жалієш. Я не боялася, коли він був усередині, не до того було. А він же й задихнутися міг, і всяке могло бути, бо ніхто не знав, коли вогонь до кімнати добереться, коли стеля впаде».
Анатолій якимсь чудом нахилив той громіздкий кадуб, діставав із нього картини, подавав у вікно — дружина й теща бігцем носили їх у свій двір, складали на рядно. З-поміж картин були: «Казковий півник», «Бугай», «Папугайка годує свого рибіонка», «Петрик пшеницю волочить», «Коньок-горбуньок увесь світ облітає і на міста прилітає» та інші. Із яру від річки піднялися люди, ще двоє чоловіків — Ігор Ніколаєнко і Максим Чередниченко — теж залізли в музей і почали допомагати Анатолію.
«Люди побачили нашу метушню, подумали, що ми щось тихцем із музею виносимо, почали сходитися, десь більше десяти людей надійшло, — пригадує теща Анатолія, Надія Михайлівна. — А як розібралися, то стали нам допомагати носити».
Під боком в окупанта
Хотіли врятувати й картини інших художників, дорогоцінні рушники народної майстрині Ганни Верес, але до них Анатолію з двома його помічниками вже годі було дістатися. Вогонь дерся внутрішніми стінами, скручував металеві конструкції, перетворював у шмаття пластик. «Музей вигорів ущент менш ніж за пів години», — печалиться Наталя. Стеля провисла, от-от могла впасти на хлопців, дим виїдав очі. Тим часом прибігли і напарник Анатолія з непотрібними вже ключами від музею — жив за дві вулиці, і начальниця відділу культури Надія Бірюк.
«Як же тяжко було: музей вигорає на очах, а ти бігаєш і нічим не можеш зарадити», — каже пані Бірюк.
Усі дуже нервували, Надія Бірюк вимагала-молила, аби гасили пожежу, їй у відповідь кричали, що яке вже гасіння, нехай дякує Богу, що картини винесли й ні роботи Примаченко, ні люди не обгоріли. Недалеко мостом через річку та сусідніми вулицями в цей час пересувалися росіяни — на щастя, жодна їхня машина не завернула до музею. Ні снаряд, ні куля не прилетіли.
«Керівниця управління наполягала, щоб Толя забрав картини до себе в підвал, — розповідає Харитонова теща Надія Михайлівна. — Але ми не захотіли. Якби нас хто вбив через ті картини? Або ми їх не вберегли? Ще б люди казали, що ми ними спокусилися, не все віддали. Нам на душі спокійно стало, як ті картини з двору забрали».
Увесь час, поки люди намагалися врятувати з музею хоча б ще щось, крім робіт Примаченко, картини лежали в ряднах на подвір'ї Харитонових, ніхто їх не пильнував: хапай картину й тікай — хто б серед сум'яття похопився? Але люди біля музею зібралися відповідальні («самостоятєльні», як сказав Анатолій) — ніхто у гріх не впав.
… Брати картини до себе додому Надія Бірюк теж не хотіла — до її мешкання в центрі далеченько, і кругом уже росіяни. Отож вирішили картини заховати в Будинку культури — він недалечко від музею. Своєю машиною Анатолій кількома рейсами перевіз експонати в БК. Там вони й зберігалися всі 36 днів російської окупації. Просто диво, що ніякий боєприпас його не зруйнував й окупанти не прийшли грабувати.
«Як музей уже вигорів та можна було до нього підступитися, то я вигріб те, що вціліло від вогню, — розповідає Анатолій, — кам’яні сокири, глечики, давні сапи, плуг, бронзові бюсти місцевих героїв Другої світової — щоб мародери ту бронзу не покрали. Багато з того потім до Києва в музей забрали. А вже згодом навіть краном тракторець 1930-х років витягнули, він тепер у мене на подвір’ї стоїть, щоб ніхто не поцупив».
«Ми не за нагороди…»
Де нині зберігаються врятовані ним картини — Анатолій не знає (каже: «нам отчота ніхто не давав»). Переживає тільки, аби їх хтось спритний та не запроторив куди. Востаннє Анатолій бачив картини торік у вересні в Українському домі на виставці «Марія Примаченко. Врятоване». Анатолія та Ігоря Ніколаєнка журналісти тоді просто замучили своєю увагою. До них усміхалася правнучка Марії Примаченко, міністр культури Ткаченко тиснув їм руки й називав рятівниками, вони навіть на сцені коло нього постояли. Тодішній очільник Київської ОВА Олексій Кулеба сказав, що Анатолій врятував не просто картини Примаченко, а саму українську ідентичність. І теж тиснув Харитонову руку.
За врятовану українську ідентичність Надія Бірюк минулого року отримала звання Заслуженого працівника культури України (щоправда, каже, відповідний значок і посвідчення їй не вручили й досі). А в січні цього року Анатолію Харитонову дали грамоту за підписом міністра оборони Олексія Резнікова — як і належить: під склом і в рамці.
«Я в Будинку офіцерів одразу побачив на стільцях ті рамочки і подумав: ото для мене приготовлені, — сміється Анатолій. — Про мене тоді по телевізору так багато говорили, що аж незручно було. Село казало: що ти, придурок, із цього заробив, тра було б прикопати ті картини. Але ми не за нагороди, ми нашу історію рятували. Що змогли, те й робили. За парканом не сиділи, щоб зараз думати: міг спасти і не спас».
За словами пані Бірюк, громада подавала документи на нагородження Анатолія медаллю «За працю і звитягу», орденом «За мужність» («сто разів документи переробляли»), але обійшлося грамотою в рамці.
Мільйони на рядні
За словами Надії Бірюк, минулорічну вересневу виставку картин Примаченко влаштували в Києві для того, щоб громадськість переконалася: картини не пропали. Мовляв, чутку про їхню втрату пустили навмисне, щоб під час окупації Іванкова росіяни не шукали робіт знаменитої художниці. А після виставки картини повернулися до Іванкова. Як каже пані Надія, наразі лише кілька людей знають, де вони зберігаються — у надійному місці, за належного температурного режиму й вологості, усе з ними добре.
Залишається сподіватися, що з людьми, які знають таємницю, не станеться ніякого лиха і після війни вони зможуть показати місце схову. І що незастраховані шедеври переживуть війну. Як каже Надія Бірюк, жодна компанія в Україні не хоче їх страхувати, бо відповідальність, мовляв, дуже велика. А чому б незастраховані картини на час війни не віддати на збереження у спеціальне сховище десь у Києві? Тим більше, що, за словами пані Надії, Мінкультури пропонувало забрати картини до Києва на збереження і реставрацію.
«Віддай ці картини у Київ, то потім і кінців не знайдеш, — пояснює Надія Бірюк. — І що, хіба в Києві безпечно? Київ до картин не має ніякого стосунку. Їх іще на початку 1980-х років райвідділ культури купив у Марії Оксентіївни за 963 рублі. Наразі картини є комунальним майном громади, яке перебуває в оперативному управлінні відділу культури, туризму, молоді та спорту Іванківської сільради. Стосовно ж реставрації, яка коштує дуже великих грошей, то це питання доцільно відкласти до кінця війни».
А от сучасну оцінку картин в Іванкові провели після деокупації селища. Спеціального оцінювача не наймали — дуже дорого. Обійшлися своїми силами.
«Ми на місці створили оціночну комісію, порадилися з директорами музеїв і вийшли на суму приблизно у 8 мільйонів гривень за всі 14 робіт, — говорить Надія Бірюк. — На аукціоні минулого року картина Примаченко “Квіти виросли коло четвертого блока” була продана за 500 тисяч доларів. Але це аукціон, на якому збиралися гроші на ЗСУ, там по-іншому визначається вартість картин».
… Про всі ці «пристрасті за картинами» Анатолій, його дружина та теща нічого не знають. Як і не знають, скільки мільйонів лежало 25 лютого 2022 року на ряднині в їхньому дворі. Та й чи треба знати? Чого варті якісь гроші в неземному світі картин Примаченко…
Цей текст є частиною спецпроєкту hromadske до Дня Незалежності.