Захисник: Якби я не повернувся воювати, то залишився б назавжди військовополоненим. А це для мене безчестя

«Я ще у 2014-му для себе вирішив: у мене є країна. Добра чи погана — яка вже є. У мене є свої символи, зокрема місто, де я народився. І є люди: хороші чи не дуже, але вони називають себе українцями. І я діятиму з огляду на те, що відбувається навколо мене, що діється в країні. Мені байдуже, хто як учинить чи що скаже. Якщо це війна, мій вибір — воювати, наближати перемогу. Інакше я зраджу себе», — розповідає Анатолій Головченко, заступник командира роти 47 ОМБ «Маґура».

З вуст цього вимогливого до себе та інших 47-річного чоловіка часто звучать слова про те, що правильно, а що ні. Відчувається, що це характер, переконання, досвід. А воював він багато.

«Айдар», полон і знову війна

Колишній шахтар із Луганщини з 2000-го живе у Полтаві. Працював альпіністом на вежах мобільного зв’язку. Любив виїзди і в межах області, і далі, нові краєвиди та нові висоти. І любив Україну. Тому й пішов її боронити 3 березня 2014 року.

В «Айдарі» воював розвідником, а у червні того ж року опинився в полоні сепаратистів.

«Потрапив у засідку під Луганськом. Мене разом з пораненим побратимом узяли в полон “кадирівці”. Там до “айдарівців” було, ммм… не дуже м'яке ставлення. Одному з українських бійців чеченці вирізали на грудях слово “бандера”, а потім зарізали його. Мені намагалися ноги прострілити, але ми лежали на бетонній підлозі, і вони побоялися рикошету. А потім ополченець побіг за сокирою — хотіли мені пальці на ногах обрубати. На моє щастя, почався обстріл. І я вцілів. Через 31 день нас обміняли», — неохоче згадує боєць ті жахливі дні.

Запитую, чи залишилися сліди на тілі від катувань.

«Та є трохи: від шокера, ножа, плоскогубців».

Після кількох місяців лікувань, де йому ледве врятували ногу, боєць повернувся у стрій.

«Страшно, звісно, було. Але я виходив у місто, дивився, що багатьом людям той фронт по барабану, вони не розуміють і не уявляють, що на сході відбувається. Там справжня війна йде, а тут непритомніють від погляду на повістку. Комусь же треба моїх синів захищати (в Анатолія два сини від першого шлюбу, який розпався 2018-го, і всиновлений хлопчик у другому шлюбі — ред.)».

З роками він зрозумів про себе ще таку річ:

«Якби я не повернувся воювати, то залишився б назавжди військовополоненим. А це для мене безчестя. Я не міг цього допустити. Краще бути воїном. І краще загинути воїном, ніж бути живим у тилу і з відчуттям, що мене зламали».

І коли військовий зараз бачить, що хлопці в його роті демотивовані, пригнічені, депресивні, він їм роз’яснює:

«Поганий настрій мине, але якщо ви відмовитеся воювати й повернетеся додому, я точно знаю, що ви себе згризете. Бо в пам’яті у вас буде одне: ви зрадили самих себе. Ви не змогли пересилити страх. Я сам за природою похмурий, насуплений. Але розумію, де перебуваю, і вимагаю від себе робити те, що треба».

Як звільняли Роботине: просувалися через мінні поля на свій страх і ризик

2017-го Головченко демобілізувався, повернувся додому в Полтаву. Але він знав, що буде велика війна. Хоч і роздав якісь речі знайомим військовим, каску і бронежилет лишив собі. Ходив до спортзалу — готувався.

24 лютого 2022-го вирішував сімейні справи, а наступного дня вже був у Сєвєродонецьку.

«Хоч і минуло п’ять років, відразу згадуєш, як воювати. Жити ж хочеться», — сміється мені у слухавку. Зараз він на полігоні десь на Запоріжжі. Після того, як «Маґура» звільнила село Роботине у серпні, що було окуповане від початку вторгнення, чоловік побув у відпустці вдома. А днями повернувся до своїх: у бригаді — доукомплектація.

Періодично розмова переривається: то викликають Анатолія по рації, то зникає зв'язок.

Прошу розповісти, як звільняли Роботине.

«Ми брали його аж три місяці, бо кацапи (Анатолій вживає тільки це слово на позначення ворогів; якщо зустрінете інше, його додала від себе авторка — ред.) сиділи там півтора року і добре закріпилися. Грамотно й розумно вибудували свої пости, окопи та позиції, а все навколо замінували. Наше командування не все врахувало, і так вийшло, що перші штурми були невдалими. 

Та пізніше ми змінили тактику, і саме наша бригада стала просуватися невеликими групами піхоти. Біля моєї групи справа і зліва теж мали просуватися інші, але, на жаль, вони не змогли пройти мінні поля. Все відкочувалися й відкочувалися назад. Дуже багато мін і розтяжок. І чому, власне, перший штурм нашої бригади був вдалим? Бо ми просувалися через мінні поля на свій страх і ризик», — розповідає Головченко про бій, у якому теж брав участь як командир взводу.

«А хіба не сапери йдуть першими?» — питаю.

«Хе-хе, — сміється з моєї наївності офіцер. — Часто люди приїжджають із настроєм: ух, ого, всіх порвемо! А коли опиняються в реальності з вибухами й пострілами, а треба просуватися вперед, деякі не витримують. Не кажу, що це добре чи погано, але таке стається.

У першому штурмі йшли чотири сапери попереду. Одного поранило, я надав допомогу, і його відправили назад. Решта сказали, що далі не рушать, і я тричі їх завертав: “Назад!” Але до кінця вони так і не дійшли. Під час штурму їх з нами не було. 

Ми зайшли на позицію. Прийняли бій. Кілька кацапів утекли, кількох ми знищили, двох узяли в полон. Зайняли позицію, тобто забрали її в росіян. І організовуємо оборону: ми маємо там закріпитися, бо вони захочуть відбити позицію. Коли закріпилися повністю, і вона наша остаточно (а на це може піти кілька днів), плануємо наступну операцію. І так рухаємось потрошку від хати до хати». 

Боєць місяць жив у селі з росіянами, крав їхні сухпайки та псував міномети

Анатолій згадує випадки, які трапилися за ці три місяці.

«Під час одного зі штурмів нашого побратима контузило. Він залишився сам. Оглушений, збитий з пантелику побрів у бік села. А Роботине було ще під кацапами. Коли наш хлопець отямився, то зрозумів, де він, і що живим звідти не вийде. Там же через кожну хату жили росіяни. І от він цілий місяць переховувався у селі, десь там ночував, крав у них сухпайки, псував міномети, засипаючи туди пісок. А коли ми вже зайшли в село, вибіг назустріч Bradley, махав руками. 

Іншого разу кацапи поцілили в одну з наших бойових машин. Механік виліз, і контужений, дезорієнтований пішов полем — і впав там. Ми намагалися підлетіти дроном, щоб показати йому шлях, але він не розумів. Тоді деякі хлопці, серед них і командир нашого взводу, викликалися піти й забрати його пішки. А це поле, відкритий простір, до ворогів 150-200 метрів. Але побратими ризикнули, забрали його і привели назад».

Питаю, чи таке братерство, взаємодопомога, вчинки характерні саме для війни, чи можливі й у мирному житті.

«Я не героїзую військових, ніби на війні всі стають героями. Ні. Просто тут більша концентрація тих, хто й у житті герой. Люди, які здатні на самовіддані вчинки, зібралися в одному місці. А поводилися б вони по-геройськи скрізь, і в мирні часи, якби хтось топився, наприклад. Просто на війні більше можливостей себе проявити», — пояснює боєць.

Про іноземну техніку та характери, які рятують

Цікавлюся, чи справді така крута іноземна техніка. Чи нам віддають за принципом «на тобі небоже, що мені негоже»?

«Попри те, що ця техніка стара й часто ламається, Bradley дійсно круті. Для захисту екіпажу й десанту, які всередині, прекрасні. Одна з машин підірвалася на п’ятьох протитанкових мінах — і всі всередині вижили. У Bradley влучали з “градів”, стріляли з танка — і знову ж таки, всі люди живі. На жаль, ми втратили багато техніки. Коли машина наїжджає на протитанкову міну, вона “роззувається”, тобто спадають гусениці. Доводиться залишати на полі бою, а там її вже добивають. Аж поки не згорить», — зітхає Анатолій.

«Що рятує, підтримує на війні, коли ти злий, роздратований, насилу дожив до вечора? Гумор?» — запитую.

«Вважаю, що характер. Завдяки йому люди виживають. У мене трапився випадок, коли ми зайняли позицію, і заміни не було чотири доби. Там був такий викид адреналіну, ми не їли, майже не спали весь цей час. Таке напруження. І ось хлопці з інших підрозділів почали кричати: “Все, нам торба, всіх уб’ють, треба тікати”. І якби вони побігли, то загинули б. Таким масованим артобстрілом нас крило, що вижити було б нереально. Ми їм не дали цього зробити.

Якщо у підрозділі є людина вмотивована, з характером, котра думає, як і що організувати (скажімо, вдалий штурм), такий розділ воюватиме. Ця людина уникає розмов на кшталт “Ми — м'ясо”, “Нас уб’ють”, “Нам дають безглузді завдання” і починає логічно розбиратися, обґрунтовувати, що й до чого, пояснювати іншим. Я, наприклад, вважаю, що бардак в армії завжди був і буде. Не йти через це воювати — неправильно. Ми повинні захищатися. 

Якщо ж такого лідера зі стрижнем нема, то ці розмови швидко захоплять усі голови, і скоро весь підрозділ думатиме про “зраду”. Бійці падають духом, стають незібрані, байдужі й частіше гинуть», — роз’яснює військовий.

Найбільше лякає, що робити після перемоги

Запитую, як він змінився за роки війни. Анатолій каже, що став цинічнішим, особливо в питаннях, які стосуються втрат.

«Хлопців убивають, можуть убити й мене. Але попри моє огрубіле ставлення є випадки, які приголомшують. До нас у підрозділ прийшов молодий чоловік. Через кілька днів відпросився додому, бо в нього дружина народжувала доньку. Побув з ними тиждень, повернувся, через день пішов на завдання — і загинув. Шкода, що батько й дитина так і не пізнають одне одного, — видихає, а тоді додає: Нікого не забудемо, вшануємо, але після війни. Спершу треба перемогти».

Анатолій розуміє, що став інакшим, змінилася психіка. І в певні моменти навіть думав про те, що краще загинути, щоб не стати поганим прикладом для своїх дітей.

«Я нещодавно повернувся з відпустки, був два тижні вдома, і після цього маю двоякі відчуття. З одного боку, я дуже втомився з 14-го року від війни, від бездарних наказів і “відмовників”. Не фізично втомився, а морально. І мені добре було побути з родиною, де в мене любляча дружина, яка все-все для мене робить. З іншого боку, я не можу знайти себе вдома.

Знову переживав те, що було у 2014-му і 2017-му, коли я повертався з війни. Не знав, куди себе приткнути. Тоді залишив роботу, яку так любив, і почав працювати сам на себе: став промисловим альпіністом, утеплював і фарбував фасади. Висиш собі на мотузках, ніхто тебе не дістане. У всіх сенсах, — сміється. І відразу зізнається: Мене найбільше лякає, що робити після перемоги».

Хочеться відчувати вдячність і ходити на риболовлю

Протягом усієї нашої бесіди від чоловіка віяло самовладанням і спокоєм, про які б речі ми не говорили — смішні чи страшні. Щоправда, Анатолій зізнався, що і його, і побратимів дратують молоді здорові чоловіки під генделиками.

«Я вважаю це неправильним. Так само не має бути байдужості від цивільних, які бачать людину у формі й ігнорують її. Хотілося б хоч трохи вдячності, поваги до вояків. Не треба руку до серця, достатньо кивка голови, “спасибі”, щоб десь запропонували пропустити в черзі. Я не піду, мені не треба, але так побачу якусь шану. Військовим важливо і приємно, щоб люди розуміли, що ми робимо й навіщо.

А коли в очах порожнеча, коли усвідомлюєш, що ти для цих людей ніхто, що їм байдуже, то після такого стає дуже тяжко. І складно знову себе мотивувати».

Цікавлюся, що його радує, що розвантажує.

«Радує вдалий штурм і те, коли наша арта стріляє далеко і влучно. Радує повернення назад після вдалої операції. Не радують розірвані тіла. Моя друга освіта — богословська (перша — педагогічна, фізвиховання — ред.), я вірянин. Десь там далеко в душі мені їх (росіян) по-людськи шкода.

Та мені не важко поєднувати в собі любов до людства і ненависть до ворогів. Люди, які справді вивчають Біблію, знають, що ми маємо право, можемо, ба навіть зобов’язані захищатися зі зброєю в руках. Це не вбивство. Це захист своєї країни. А багато християн заповідями “не вбий”, “підстав щоку” виправдовують свій страх і небажання йти на війну. 

А розвантажує мене риболовля. Ото сяду після бою, завтикаю в ютубі на гачки, човни, ехолоти. Про все тоді забуваю. Мрію вибратися на риболовлю».

Минулого року Анатолій привіз додому з позицій кошеня. Зараз це вже котяра вагою понад 5 кг.

«То це такі ваші здобутки на війні?» — жартую.

«Так точно!» — сміється він у відповідь.