«Як живеться під обстрілами? Х*йово живеться». Репортаж із Куп'янська

У неділю, 10 вересня, виповнився рік із дня деокупації Куп’янська — стратегічно важливого міста на Харківщині. Днями на честь цієї дати тут перейменували вулицю та в'їзд Ватутіна.

За останні місяці на Куп’янському напрямку почастішали обстріли. Голова ГУР Кирило Буданов запевнив, що росіяни тут не нарощують сили, а проводять ротацію. Проте нещодавно голова Харківської ОВА Олег Синєгубов заявив, що окупанти формують штурмові загони і спробують захопити Куп’янськ вдруге.

Напередодні першої річниці визволення Куп’янська hromadske побувало в місті та поспілкувалося з його мешканцями про життя під обстрілами та небажання залишати рідні домівки, попри все.

«Як вам тут живеться?»— питаємо ми чоловіка в темних окулярах і капелюсі на велосипеді в центрі Куп’янська.

Навколо немає жодної уцілілої будівлі — лише вщент згорілі крамниці і будинки без дахів. Місто із прифронтового фактично перетворилося на фронтове. Навіть тиша сприймається гнітюче.

«Живеться… А як тут живеться під обстрілами? Х*йово живеться!»

На провулку Духовному — зруйнована історична будівля. Це головний корпус колишнього Духовного училища, збудований у кінці XIX — на початку XX ст. Крізь величезну діру у фасаді можна розгледіти декоративні зірки, що залишилися після якогось свята. Неподалік — центральний майдан із понівеченою будівлею міськради з патріотичними графіті і жовто-блакитними прапорами. Навколо — жодної людини, на горизонті видно чорний дим.

На фасаді п’ятиповерхівки — напис «русский солдат не умирает» із закресленим «не». Навпроти — пам’ятник Шевченку. У жовтні минулого року біля нього стирчав хвостовик від ракети РСЗВ, зараз його прибрали. Далі — руїни ще однієї історичної будівлі, у яку росіяни влучали не один раз, і місцевий краєзнавчий музей, від якого залишився лише фасад. Окупанти поцілили в нього у квітні, загинули дві працівниці.

На зупинці — графіті харківського художника Гамлета Зиньковского: «Обережно, життя триває». Його ж почерк — на забитому фанерою віконці, з якого продають каву. На будівлі — сліди від уламків.

«[Коли був “приліт” по музею], уламками посікло», — пояснюєбариста Софія.

Софія з Ізюма. До початку повномасштабної війни вона встигла закінчити 10 класів. Зараз від її школи залишилися руїни. Усю окупацію Софія з родичами провела в рідному місті, у своєму будинку. У підвал не спускалися, бо якщо «в будинку завалить, хоча б розберуть, а в підвалі не знатимуть, чи є ти там, чи ні».

У квітні 2022-го Софію з матір’ю затримали росіяни та три дні утримували в будинку, з якого виїхали люди. Окупанти звинуватили їх в тому, що вони є «снайпершами», а потім — «коригувальницями» та «наводчицями».

«Ми їхали в село Глинське з мамою, там жили бабуся і дідусь. Нас затримали через те, що щоразу, коли ми виїжджали з села, починалися обстріли, — згадує Софія. — Оскільки я була неповнолітньою, нам виділили кімнату в будинку. Під конвоєм ходили в туалет, кушати. Потім приїхали ФСБшники, почали перевіряти документи, наші портфельчики, валізи. Я тоді читала книгу українською, казки, стали її оглядати. 

Маму забрали, але перед цим сказали, що це ми [коригувальниці], бо три дні немає обстрілів. Приїхали до нас додому, усе перевернули. Привезли маму, сказали, що в нас є пів години, аби виїхати з цього села і більше туда не повертатися». 

У Куп’янськ Софія переїхала незадовго до звільнення, 3 вересня 2022-го. «Зелених коридорів», щоб потрапити на контрольовану Україною територію, тоді не було, виїжджати в росію вона не хотіла.

«Якраз нам сказали, що буде звільнення і Куп’янськ швидше, ніж Ізюм, братимуть, тому приїхали сюди, — пояснює бариста. — Фактично [в Ізюмі] як тут, але тут спочатку нічого не зачепили, бо місто ж просто здали (тодішньому міському голові Куп’янська Геннадію Мацегорі прокуратура оголосила підозру в державній зраді — ред.), а там, в Ізюмі, росіянам ще потрібно було поборотися за нього».

13 вересня вночі неподалік будинку Софії прилетів снаряд. У самій оселі від вибуху вибило вікна, у дворі уламками посікло паркан, пошкодило газову трубу.

«Була 11 година вечора, усі вже спали, я думала, що мені це наснилося, і легла далі спати, — згадує Софія. — А ніфіга — щось за двором шипить. Вийшли на вулицю, у нас газова труба пошкоджена. Перемотали ізолентою. Малій [15-річній сестрі] в голову попали гарячі уламки, довелося наголо голити». 

Після цього родина чотири дні пожила в сусідів, потім повернулася додому. Коли волонтери запропонували евакуюватися до Дніпра, за годину зібрали речі, приблизно опівночі вже були у Дніпрі.

«Нас поселили в колишній спортзал, в одній кімнаті мешкало 40 людей, — розповідає Софія. — Розповіли график — о восьмій встати, покушати, помолитися. Тричі на день треба було молитися, у п’ятницю їдеш на дитяче служіння, у неділю — на доросле. Це як секта була, тобі щоразу тлумачили одне й те саме: “Ти маєш молитися, ти маєш вірити в Бога”».

Софія з родичами не витримали такого тиску і через три тижні повернулися до Куп’янська. Потім спробували перебратися в Харків, але через високу ціну на оренду житла за тиждень знову поїхали в Куп’янськ.

Біля кав’ярні зупиняється мікроавтобус. Софія виносить із нього ящики. Уже майже рік вона волонтерить із центром гуманітарної допомоги«ХАБ Вокзал»,з волонтерами познайомилася випадково.

8 липня центр разом із мережею харківських кав’ярень відкрив у Куп'янську точку, Софію запросили працювати баристою.

«Мене порекомендовали як надійну людину, за два тижні я поїхала [в Харків] навчатися на баристу. Після навчання минуло менше тижня, і тут уже відкрилася кав’ярня». 

Софія працює щодня без вихідних.Графік роботи кав’ярні — з 8:00 до 17:00. Іноді зачиняються раніше. 20 серпня, коли росіяни поцілили в будівлю «Нової пошти», що за 400 метрів звідси, змушені були припинити роботу опівдні. Тоді від артилерійського обстрілу середмістя постраждало 11 людей, виникло кілька пожеж.

«Бубух — вибух. Виходжу на вулицю, там стовп диму, в мене істерика дика. Потім ми з сестрою вже йдемо додому, і проноситься на швидкості машина з відкритими вікнами — у хлопця вся шея у крові. Мене взагалі накрило, я прийшла додому, наковталася заспокійливих і лягла спати», — пригадує Софія.

До великої війни в її рідному Ізюмі вчителька української мови «не переварювала росіян», але більшість мешканців ставилася до них нейтрально. Проте в селах, які ближче до кордону, «звеличували росію». Зараз, за її спостереженнями, мешканці Куп’янська налаштовані проукраїнськи. Усі, хто хотіли в рф, виїхали.

«Відразу манатки зібрали і за росіянами поїхали, — стверджує вона. — Тих, хто на росіян працював, — таких тут багато було — зараз зовсім не бачу. Якщо хто мені щось за росію каже — так це все погане, матами». 

На тлі нашої розмови раз у раз лунають віддалені звуки, схожі на вибухи. Софія каже, що вже звикла до них, а спить «як вбита».

«Уже півтора року чую такі звуки, звикаєш, — усміхається вона. — У Харкові, коли проходила навчання, вже незвично, що нема вибухів, “прильотів”, “вильотів”, якось нудно».

Зараз дівчина мешкає в будинку із шістьма родичами, вітчим служить під Херсоном. У майбутньому Софія збирається їхати до Києва, аби навчатися на слідчу.

«Бажання залишатися в Харкові не було, тягне в Куп’янськ, тут уже все своє, рідне, — пояснює вона. — Ні, [в Ізюм не хочеться повертатися], двох будинків нема, і бажання туди їхати — теж. У майбутньому бачу себе в Києві в Академії внутрішніх справ і далі в поліції. А якщо не вийде вступити в Академію, то військовою». 

Поруч із кав’ярнею в ящиках із секонд-хендом копирсається сива літня жінка в окулярах. Волонтерка записує інформацію про відвідувачів та їхні «надбання» в таблицю. Поруч на вітрі майорить продірявлений український стяг.

«Внучєчка старша зробила з мене прабабушку, вуже чотири місяці, щас йшла за покривалом, а ще й правнучкі найшла штани і курточку, — розпливаючись в усмішці, розповідає вона. — Дівчата і на правнучучку давали памперси, і для мене. Каждий [“приліт”] я дьоргалася, потому тепер у мене недєржаніє, і у моїй сестри тоже. Но на сьогоднішній день я не дергаюся, а чому — не знаю. Навєрно, звикаю». 

Ганна Миколаївна народилася в селі Вільшана на Харківщині, що зараз розташоване поблизу лінії фронту і перебуває в окупації. У Куп’янську мешкає з 1961 року. Працювала в торгівлі, санітаркою, двірничкою, зараз на пенсії. Не виїжджала з міста і під час окупації.

«Уходила от разговоров [із росіянами], увілівала і старалася не контактувать, єслі бачила, що хтось дивиться, дєлала від, що в мене шнурок розв’язався, — розповідає вона. — А от над хлопцями іздєвалися вони. Напрімер, підходили до тих, що бізнес ведуть, набирали все, що хотіли, платить — не платили. Ще в мене один був знайомий, бивший міліціонер, він в больниці скончався після побиття росіян».

На шиї Ганни Миколаївни — кулон з національною символікою, у вухах — такі самі сережки. Патріотичні аксесуари вона замовила в телемагазині. Напередодні деокупації Куп’янська Ганні Миколаївні наснилися два сни про звільнення міста. В одному з них також був її покійний син, який 5 з половиною років тому поїхав працювати на меблеву фабрику в Підмосков’я та зник безвісти напередодні великої війни.

«Я така чувствітєльна, і в сни вірю, і в буси натуральні, лечуся намистами, оберігами, — позіхає вона. — Во снє вродє спала, встаю і говорю: “Синок, помніш, як ти сказав: “Ма, залєй в лєтній душ води”?” А він: “Ти тільки тєпленьку і не наливай холодну”. І от я лізу на душ, виливаю і кажу: “Ух ти, Боже! Танки їдуть з нашими флагами!” А мені во снє отвєчають: “Ма, злазь, каждий баче те, що хоче”. Я говорю: “Нє, подивись!” І синок залазе і маше: “Наші вернулись!”».

Інтенсивні обстріли Куп’янська почалися невдовзі після деокупації, згадує Ганна Миколаївна, а нове загострення — близько місяця тому. Проте їхати з міста вони з сестрою не планують.

«Коли до нас хлопці [із ЗСУ] вєрнулися, один каже: “Матушка, єслі є на чом і є куди, виїжджайте, потому шо єслі не вдасться Куп’янськ взяти, вони його розіб'ють вщент”. А другий каже: “Не весь, ім нужен тільки лєвий берег”, — згадує вона. — Тут немає [примусової евакуації], но а хто желає, пише заяви і звоне, тих евакуюють. Тікать нікуди не собираюся, тут все рідне. І я шо, криса? Ми, українці, нічого не боїмся і своє будемо отстаювать. Якщо судьба погибнуть — погибнем на свої рідній землі. Ну а молодєжь хай їде». 

Ганна Миколаївна мешкає сама у приватному будинку. З чоловіком розійшлася, дві її онуки і правнучка мешкають у Харкові. Пенсія в неї 3700 грн, у грудні отримала її за п’ять місяців, каже, що на життя вистачає.

«Дівчата мої в Харкові. “Єслі шо, — сказали, — медікамєнти будем передавать”. Я говорю: “Нічо не надо, вам і так там важко без мене, а я буду камєшками лечиться”», — розповідає пенсіонерка.

Ганна Миколаївна радіє, коли із фронту надходять позитивні звістки та щотижня молиться в церкві за українських військових. Коли взимку у храмі збирали гуманітарку для бійців, віддала ватні штани сина, власноруч в’язала шкарпетки.

«Я тільки прошу у Господа перемоги і шоб менше наші хлопці гибли, — наголошує вона. — Молоді хлопці, у них батьки, сем’ї, діти, но путін про це не думає. 

Мені кажється, шо у нього криша поїхала. Я йому желаю, шоб у нього пам’ять вернулася і шоб він вєчно прокручував те, що натворив. А вообшє желаю нашим українцям, шоб вони його спіймали. І оте все руководство. 

У церкві ми всьо служєніє плачим. Із Закарпаття, зі Львіва, з Харкова артісти приїжджають, співають пєсні за Україну, за Куп’янськ, про войну. Без сльоз не послухаєш».

Переїжджаємо на лівий берег Оскола повз стовп із вицвілими літерами Z. До лінії фронту звідси — близько 10 кілометрів. Навпроти розтрощеної заправки — рештки бронетехніки з написом на підтримку фейкового кандидата в президенти, який став мемом, — «За Лебіговича». Серед постапокаліптичного пейзажу така іронія виглядає сюром.

«Це *** (російські — ред.) танчики — вони тут із самого початку», — пояснює Олександр Лузгарь, наш водій і волонтер організації Help People, яка займається евакуацією та допомагає з гуманітаркою. Ажіотажу на виїзд із Куп’янська, каже він, зараз немає.

«Дуже багато заявок було, коли оголосили примусову евакуацію з дітьми, — згадує волонтер. — Тоді багато виїжджало, переважно лівий берег, бо там гучніше. Буває, що люди не хочуть виїжджати, потім десь прилетіло, розбило пів хати, вони зібралися і поїхали. А по правому — заявки є, але вже не так багато». 

Повертаємося на правий берег, до мікрорайону Ювілейний із п’ятиповерхівками. Тут біля торгового центру працює кілька кіосків. Позаду одного з них чоловік складає пакети з продуктами у синій ВАЗ-2104. На годиннику лише близько другої, але він вже зачиняється.

«Здебільшого рух тут зранку, торгівля не сказати, що дуже гарно йде, — зізнається Сергій Борисенко. — Ми торгували під час окупації, ні з ким із росіян не спілкувалися, у гривнях розрахунки були».

Борисенко народився в Куп’янську. З міста не їде через бізнес і батьків-пенсіонерів.

«Під 80 обом, переконати [їхати] їх неможливо, кидати теж не можна, — пояснює він. — Певно, четверта частина мешканців Куп’янська залишилася. Переважно до Харкова їдуть, у нас також діти в Харкові. Часом, як вихідний, катаємося туди». 

Раніше, згадує Сергій, Куп’янськ був майже курортним містечком: на пляжах на березі Оскола було багато людей, на центральній площі давали концерти. Тут працювали великі підприємства — зокрема, молочноконсервний комбінат і м’ясокомбінат, які зараз пошкоджені обстрілами. Знайти логіку в обстрілах, на його думку, складно.

«Коли наші у вересні 2022-го відкинули їх, перегнали на той бік Осколу, ті почали огризатися, — розповідає Борисенко. — Думаю, обстрілюють, аби нанести більшу шкоду інфраструктурі міста: “Не змогли втримати, тепер давайте розвалимо його вщент”. Чуєш свист — бігом у льох, якщо вдома. Якщо тут, на роботі, — куди бігти? Раніше пригиналися, зараз простіше до цього ставишся».    

За дві з половиною години в Куп’янську лунає не менше двох десятків глухих «хлопків». І хоча місцеві кажуть, що це «вильоти», перебувати в місті психологічно некомфортно.

Попри наші висновки, волонтер Олександр Лузгарь, який був тут неодноразово, резюмує: «Сьогодні було тихо». Завтра він повертатиметься сюди знову.