Зберегти пам'ять про сміливого й талановитого українського митця. Окупаційний щоденник Володимира Вакуленка
З початку повномасштабного вторгнення я поставила перед собою завдання — видати якомога більше книжок про цю війну. Бо це не просто книжки, а історія нашої боротьби за незалежність і свободу, розказана мовою фактів та почуттів у моменті.
Зараз вони потрібні нам для саморефлексії. У майбутньому — для того, аби пам’ятати, якою ціною була здобута перемога, і щоб воєнна статистика ніколи не стала для нас просто цифрами.
Одна з таких знакових і важливих для українського читача книжок — «Я перетворююсь…» українського поета і прозаїка Володимира Вакуленка-К. Навесні 2022 року його вбили росіяни. У вересні того ж року тіло Володимира знайшли у могилі під номером 319 в ізюмському лісі.
Про те, що росіяни за ним прийдуть, він знав: активний учасник Революції гідності, проукраїнський письменник, який мріяв, щоб усі спілкувалися державною. Він був надто помітним для окупантів. Тому незадовго до того, як його викрали росіяни, закопав у батьківському саду під вишнею свій окупаційний щоденник, сказавши татові: «Коли наші прийдуть — віддаси».
Через пів року після цієї розмови батько разом із письменницею Вікторією Амеліною відкопав той щоденник. Саме тоді, коли Володимира знайшли мертвим. У передмові до книжки «Я перетворююсь…» Вікторія щемко описує пошуки рукопису та відчуття радості, яке охоплює її, коли вони нарешті його знаходять: «“Знайшла!” — вигукую радісно, ніби дістала з-під землі не щоденник, написаний в окупації, а справді всю загублену українську літературу».
Саме Вікторія Амеліна зробила все для того, щоб окупаційний щоденник Володимира потрапив до рук читачів, як і обіцяла його батькам. Її теж убила росія. 27 червня 2023 року вона потрапила під ракетний обстріл Краматорська, зазнала важких поранень, а 1 липня померла.
На жаль, Віка так і не побачила книжку, над якою ми разом працювали. Книжку, перший наклад якої — 1500 примірників — українці розкупили за три тижні. Другий наклад у 2600 примірників наразі майже закінчився, тож ми готуємо до друку третій, найбільший — 3100 примірників.
Видаючи окупаційний щоденник Володимира, ми, по-перше, хотіли зберегти пам’ять про сміливого й талановитого українського митця, якого закатували росіяни. Прагнули зафіксувати цей жахливий факт в історії сучасної України назавжди, щоб нинішні та прийдешні покоління ніколи не шукали серед росіян хороших людей. Адже мовчання і позиція «а що ми можемо зробити?» — це теж вибір.
По-друге, закликали українців долучитися до допомоги родині Вакуленка. Усі гроші з продажу першого накладу книжки ми, як і обіцяли, віддали його родині. Від продажів усіх наступних накладів передаватимемо 15%.
У письменника залишився син, який має інвалідність, і літні батьки. Ці гроші не повернуть їм сина, а хлопчикові — тата, з яким він від народження фактично не розлучався, але зараз вони стануть для них відчутною підтримкою.
І так вийшло, що ця болісна для всіх нас книжка, пов’язана з жорстокою смертю двох прекрасних людей, укотре об’єднала українців, за що я їм неймовірно вдячна. Бо поки ми читаємо щоденник Володимира, поки пам’ятаємо про нього та Вікторію Амеліну, вони — митці, слова яких мають силу.
Окупаційний щоденник «Я перетворююсь…» фактично став бестселером, але мозок відмовляється це сприймати. Мені хочеться, щоб його ніколи не було, як і повномасштабної війни. Адже тоді Володимир і Вікторія були б живими і продовжували творити бестселери в реальному часі.
З іншого боку, видати її було для мене справою честі, бо це не просто книжка, а символ боротьби українців за свободу всупереч усім обставинам. Володимир міг залишити Капитолівку (село на Ізюмщині), яка згодом була окупована, і врятуватися. Але вирішив, що не покине дім, не буде ховатися чи коритися ворогові. Свого часу так само вчинили митці Розстріляного відродження — Лесь Курбас, Микола Хвильовий, Микола Куліш.
Ота додаткова літера «К» в ініціалах Володимира — це відсилання до Капитолівки, де він народився й виріс, за яку віддав своє життя. І в цій літері — любов до сина, батьківський дім, боротьба за Україну та сміливість, яку неможливо відібрати навіть після смерті. А його окупаційний щоденник — врятована і не загублена українська література.
Це авторська колонка. Думка редакції може не збігатися з думкою авторки.