Шукаючи сина живого, мати шукала його й мертвого. 463 дні

Мати й сестра — на захід, Влад — на схід

Влад ріс, як і всі хлопці: ганяв на велосипеді, грав у футбол і рибалив. Благо, річка біля хати. Він, тато, мама і сестра Ліза жили в селищі Варва на Чернігівщині. І бабуся поруч.

«Його всі любили, і він усіх любив, добре серце мав», — каже Надія.

Юнак вивчився на електрика, їздив на будівництво у Францію. Коли мама зібралася на заробітки в Європу глядіти стареньких, на першу поїздку гроші дав їй Влад: «Якщо обдурять, щоб було за що повернутися».

Хлопець ще з 16 років хотів на фронт, але остаточно до війська дозрів у 23. Пішов на контракт у 95 десантно-штурмову бригаду, був командиром відділення, коли та воювала в ООС. Велика війна застала його на навчанні в Житомирі.

«Його та хлопців одразу на вертушці відправили в аеропорт. Він мені дзвонить: “Мам, аеропорту нема, все розбомблено”. А я чомусь про Бориспіль подумала. Як це нема? Там же тихо наче», — розповідає Надія.

Уже пізніше здогадалася, що йшлося про Гостомель. Син його захищав.

Тоді ж, у перші дні вторгнення, зателефонував і тихенько сказав, що їхня група потрапила в оточення. Де саме, не повідомив.

«Розказав, що сидять і не можуть вибратися. Я тоді бігом до військкомату: “Ви знаєте, що ваша бригада в оточенні? Робіть щось!” А ввечері син написав: “Вибралися!”» — згадує жінка.

Владислав наполіг, щоб мати й сестра виїхали з країни: Чернігівщину окупували, тож могли дійти й до їхнього села.

Надія скидає скриншоти листування із сином в соцмережах:

«Хочу бути ближче до тебе», — пише мати.

«Ну я — то таке, це моя професія. Зі мною може статися що завгодно. А в тебе Ліза, тому подумай, як виїхати. Хоча б на Закарпаття», — відповідає син.

Вони всі вирушили в один день: жінки — на захід, у Німеччину, до родини, де раніше працювала Надія, Влад — на схід, захищати Харківську область.

Пізніше він вітатиме з 8 березня: «Щоб залишалася завжди найгарнішою мамою у світі. Сил якомога більше на ту підтримку, яку ти нам надаєш. Люблю».

Коли мати питала, що йому вислати, писав: «Я вже звик жити без нічого. Просто трішки спокою — і я радий».

Коли ж вона писала, що хоче повернутися, відповідав: «Сиди. Прийде час, і вернешся. Я повинен бути впевнений, що з вами все нормально й мені нема за що переживати. Люблю, цілую, обіймаю. Лізі й бабусі привіт!»

Над листуванням у Telegram напис біля контакту: «Відвідини — дуже давно».

Два почуття в серці матері: надія, що син живий, і бажання знайти тіло, якщо ні

«Востаннє ми розмовляли 1 квітня. Дуже коротко. “Мам, ми були на завданні. Оце вийшли в таку зону, де можна трошки подзвонити. У мене все нормально, живий, здоровий. Спишемося пізніше в Telegram”».

І все. Пізніше жінка отримає роздруківку дзвінків сина: він намагався зателефонувати їй 5 квітня в Німеччину, але не склалося.

Тиждень батьки в постійному напруженні. Що б не робили, всередині колотнеча, очі не відриваються від телефону: а раптом пропустили звісточку? Думки скачуть: може, немає зв'язку; можливо, ніяк зарядити телефон; може, близько до ворогів, і тому нічичирк?

Зрештою Надія телефонує в частину до пресофіцерки: «Ну що там? Як там?» — «Все добре» — «Передайте Владику, що ми його дуже любимо, чекаємо. Я, бабуся і сестричка — всі».

Та обіцяє, що юнак перетелефонує. Але — тиша.

Наступного вечора з частини озвалися: «Хлопці кажуть, що у Влада поцілив снайпер. Але невідомо, загинув чи ні. Ми постараємося його дістати. Уже ж допомагали хлопцям вибратися з оточення, то й цього разу надіємося».

У жінки обірвалося серце. Відтоді у ній коливатимуться два протилежні почуття: надія на те, що син живий, і бажання знайти його тіло, якщо ні. Часом переважатиме одне, часом інше. І так 463 дні.

Офіційно Владислав значився безвісти зниклим, тож батьки розпочали свої пошуки. Найперше з’ясовували, хто був біля сина у тому бою, хто бачив своїми очима, що сталося. А це дуже непросто.

Кілька друзів підтвердили загибель, але це їм хтось переказав. Через декілька ланцюжків знайомств батько виходить на командира взводу, який визнає: «Так, це мій солдат. Але я не в курсі, що і як було».

«І я надіюся: якщо немає свідків, що Владик помер, може, він живий? І всі помиляються?» — розмірковує Надія. Вона просила рідного брата з росії допомогти шукати хлопця там, сама писала листи у в'язниці й СІЗО на окупованих територіях. Нічого. Влада розшукували однокласники, друзі, родичі.

«Де я тільки не була, кого лише не просила. Хіба що до ворожки не ходила, не вірю в таке. А інші мами по 4 тисячі гривень за таке ворожіння віддавали. Але у серпні знайшлися хлопці, які були поруч із сином», — голос її гасне.

Тепер жінка знає, як усе сталося.

«… але він загинув»

У селі Сулигівка Ізюмського району на Харківщині група українських військових ішла на зачистку й нарвалась на ворожу ДРГ.

«Владик зі своїми був в одній хаті, росіяни в іншій. І вони перестрілювалися. Наші викликали підмогу. То були хлопці з іншої бригади, незнайомці. Він з ними й залишився. Застрелений 7 квітня. Тоді ж кількох побратимів поранили. Їх забрали звечора, а троє інших бійців лишилися до ранку. І тіло Владика з ними. Вони й розповіли нам, що син загинув як герой, — шморгає носом Надія і додає тихо, для себе, — … але він загинув».

Цю фразу жінка повторить ще кілька разів. І це означатиме, що всі слова, навіть найвагоміші у світі, ніщо проти цих трьох: «Але він загинув».

«Куля влучила йому в плече, — продовжує жінка. — Інша якась пробила б та й вилетіла. А це така куля, яка змінює свій напрямок, зустрічаючи перешкоду. Ця пішла йому в серце. Буквально хвилина-півтори… і він помер. Йому почали надавати допомогу, заклеїли дірочку. Вона крихітна була… але він помер».

Коли українські військові у серпні 2022-го звільнили Сулигівку, знищивши понад сотню росіян, Єфременки поїхали туди.

Але пошуковець із бригади сина, який їм допомагав, помилився. Завернув не до тієї хати. Подружжя походило навколо — жодних ознак, що тут хтось лежить. І в голові Надії колесом закрутилися думки: може, син знепритомнів, а не помер? Оклигав і відповз кудись.

Вона глянула погоду тієї ночі. З одного боку холодно, але не до такої міри, щоб замерзнути. Та чи була під ним тепла куртка, щоб не застудився? З іншого — не жарко, тоді кров не так швидко витікає.

Коли думки крутилися в інший бік, їй ставало страшно. Якщо син загинув, і його тіло ніколи не знайдуть? А раптом його розірвало на атоми? Чи звірі розтягли плоть по частинах? А може, його пораненого вивезли в Сибір, помер там, і ніхто про це ніколи не повідомить?

Шукаючи сина живого, вона шукала його й мертвого. У моргах Дніпра. Подейкували, що там знаходили «зниклих безвісти, ще й з документами».

Єфременки вирішили: якщо до тепла Владислав не знайдеться, поїдуть у село з лопатами. І копатимуть самі.

«Ти загинув?» — «Ну що ж тут вдієш?»

У березні 2023-го у групі 95 бригади з'явилося оголошення: найближчими днями у тій місцевості працюватимуть пошуковці, військові та кінологи — загін «Антарєс».

26 березня жінці зателефонував пошуковець. Знайшли. Військові наштовхнулися на череп: Владислава прикопали побратими, але дощі розмили землю — і кістка забіліла. Через 5 хвилин на місці були собаки, які підтвердили знахідку.

Сумнівів не лишилося: у тому місці загинув лише один боєць — Владислав Єфременко. Але материнське серце не вірило.

«Пришліть мені фото його зубів. Владик перед цим робив зуби у Львові, і я мала світлини з клініки. Військовий засумнівався: “Мамам такого не можна показувати”. — “Я в моргах таке бачила, що коси сторчма, я готова, висилайте”. Там такі нерівності спереду, і вони збіглися. Це були його зуби», — голос її гнітючий.

Але відразу ж нервово сміється: «Все одно думаєш: а раптом у когось іще такі зуби…»

Перед тим, як Надія отримала аналіз ДНК, їй наснився син. Уперше за понад рік пошуків.

Зайшов у хату в цивільному. Обійняв. Вона — його. І стоять. «Владику, мені сказали, що ти загинув». А юнак відвертається і сумно каже: «Ну що ж тут вдієш?» 

Уранці мати зрозуміла: треба готуватися до похорону.

13 липня 2023-го Владислава поховали у рідному селі. Біля його бабусі й дідуся. А на місці загибелі в Харківській області батько встановив прапор, поклав квіти й цукерки.

* * *

Під час похорону на машину з тілом військового сів метелик. Потім опустився на плече його матері.

«Я не вірю, що Владика немає. Нема такого відчуття. В моїй уяві він живе в іншому місці», — каже жінка за три місяці після поховання і через півтора року після загибелі сина.