Жартують усі: молоді птахи, блазні, Тіль Уленшпіґель та горила Тоні. А префронтальна кора визначає, наскільки це смішно
Сьогодні, 1 квітня, hromadske попросило розповісти про феномен сміху історикиню, зоологиню та фізіологиню.
Увага! Для прикладів у тексті наводяться жарти про фекалії, відригування та копняки.
СМІЮТЬСЯ ТВАРИНИ
Горили не літають. Але жартують про це?
Ссавці як найбільш розвинені тварини сміятися вміють. У тому сенсі, що такий фізіологічний процес для них властивий. Коли ж ідеться про гумор — про те, чи здатні тварини його сприймати та жартувати самі, — то тут усе значно складніше. Але, як стверджує головна зоологиня київського зоопарку Марина Шквиря, більшість дослідників вважають, що почуття гумору у тварин є.
Як один із прикладів часто наводять самицю горили Коко. Завдяки участі в дослідницькій програмі Стенфордського університету, де вона зробила великі успіхи у вивченні мови жестів, Коко стала однією з найвідоміших представниць свого виду.
Вона вказувала на пташку, яка летить, і говорила: «Я пташка, я літаю». Коли ж їй пропонували підтвердити свої слова на ділі, Коко відповідала: «Я пожартувала».
«У нас, людей, є багато анекдотів, які базуються на якомусь сюрреалізмі, абсурді. На чомусь, чого не може бути. Чому б не вважати гумором подібну поведінку горили? Але дуже складно проаналізувати, чи справді вона вважала смішним те, що назвала жартом», — пояснює Марина Шквиря.
Тупі жарти. Просто як у людей
Ось приклад від інших близьких родичів людини. Самиця шимпанзе Уошо, яка брала участь в подібній програмі досліджень, могла жестами покликати до себе асистента, до того ж наполягала, що підійти треба якомога швидше, бо справа, мовляв, не терпить зволікання. Людина підходила, а тварина давала їй копняка. І дуже тішилася з того.
«Це доволі примітивний гумор. Але багатьом людям він також властивий. Щось на зразок того, коли ми сміємося з людини, яка послизнулася на банановій шкірці», — каже Марина Шквиря.
Подібні нехитрі жарти, за словами дослідниці, не мають певної прихованої функції. Вони потрібні, аби було весело. Принаймні одному з учасників. Як можуть реагувати людиноподібні мавпи, коли самі стають об’єктом жартів, ми ще побачимо.
Пташині жарти про серйозне
Молоді птахи можуть буквально знущатися з хижака, наприклад, із кішки. Вони вдають, що крило в них поранене, тому літати не можуть. Мовляв, вони легка здобич. Хижак вірить, наближається достатньо, щоб кинутися на жертву, але в останній момент пташка легко злітає і кішка лишається ні з чим.
Тут може скластися враження, що птахи розважаються в такий спосіб, і їм весело. Але, навіть якщо це правда, то не вся. У такий спосіб пташка репетирує зовсім несмішну ситуацію, на яку вона може натрапити в майбутньому. Наприклад, коли їй буде потрібно віднадити хижака від гнізда.
«І ось тут уже слід замислитися: чи це просто жарт заради жарту, чи це тренування дуже серйозних навичок. Адже еволюція — річ прагматична, і багато речей у поведінці тварин мають ту чи іншу мету, навіть якщо здається, що вони “просто так”», — пояснює Марина Шквиря.
Немає більшої радості для ведмедя
У ведмежому притулку «Біла скеля», співвласницею якого є Марина Шквиря, вона має нагоду практично щодня спостерігати за поведінкою та емоціями ведмедів. Зовсім нещодавно вона стала свідком того, як самець вмовляв самку вийти з укриття до вольєра, щоби погуляти разом. Коли вона вийшла, він сам сховався в укритті й зачинив за собою двері. Самиця була здивована, а він очевидно задоволений своїм жартом. Принаймні, якби це зробила людина, ми б не сумнівалися в тому, що це жарт.
А ще поруч із огорожею ведмежих вольєрів є електросторож. Коли тварина торкається його, він відповідає електричним розрядом — не надто болючим, але неприємним. У такий спосіб ведмедів привчають тримати дистанцію з огорожею, щоб тварини, наприклад, не зробили підкоп.
І вони добре знайомі з електросторожем. На відміну від місцевого собаки, який одного разу зайшов до вольєра, поки люди там прибирали й робили дрібний ремонт. Двоє ведмедів у цей час були в сусідньому вольєрі та дуже уважно спостерігали за собакою, що крутився поблизу електросторожа. Вони причаїлися так, ніби бояться налякати пса, якого вони знали та не любили.
І коли нарешті собака отримав електричний розряд і почав від переляку гавкати, ведмеді збадьорилися. Один впав на спину і був явно задоволений, а інший почав видавати звуки, що нагадують людський сміх.
«Якби ми побачили таке в людей, ми б сказали, що це зловтіха. Звичайно, ми не можемо впевнено стверджувати про тварин, що вони зловтішаються. Але для мене було очевидно, що вони всю цю ситуацію прогнозували. Вони дочекалися, що це сталося, і відреагували: “Нарешті! Ми цього чекали — і це сталося”. Й особливо приємно, що сталося не з ними, а з кимось іншим», — каже зоологиня.
Тоні, з якого не можна кепкувати
Але як і багато людей, тварини не дуже радіють, коли жартують із них.
В київському зоопарку живе Тоні — самець горили поважного віку. Як і в його знаменитих родичів, людиноподібних приматів із дослідницьких програм, із гумором у нього теж усе гаразд. Він може показати самиці людини паличку, яку він їй подарує, якщо вона підійде ближче. А коли вона наблизиться — підстрибне і вдарить себе в груди.
Марина Шквиря, яка не один рік працює з дикими тваринами, зокрема з великими хижаками, каже, що це страшно. Але Тоні в цьому випадку точно не має на меті заподіяти людині якусь шкоду. І його дуже веселить витівка.
А от інша ситуація. Співробітники, що доглядають за Тоні, занесли до його помешкання помідори, але не поклали на помітному місці, а заховали. Не заради жарту, а щоб він їх шукав — на зразок того, як його родичам доводиться робити це в дикій природі.
Тоні був дуже розчарований, що помідори не чекають його на видноті. Потім їх знайшов, але все одно був ображений. Він усім виглядом показував, як йому все це не подобається. Він перекинув каструлю з улюбленим компотом, повернувся спиною до людей і час від часу озирався, щоб переконатися, чи всі бачать, як глибоко він засмучений.
Дещо дуже подібне до того, що часто можна спостерігати й серед людей.
СМІЮТЬСЯ ТЕМНІ ВІКИ
Надто темні для сміху?
Ми часто уявляємо Середньовіччя як час, де не було місця сміхові. Хіба можуть важка праця, голод та хвороби, які чекали на людину щодня, а головне — сувора релігійність — залишити хоч якесь місце чомусь такому легкому й безвідповідальному, як сміх?
От і впливовий ранньохристиянський теолог Іоанн Хризостом, який жив у кінці ІІІ – на початку ІV століття, вчив, що Христос (із якого всі мають брати приклад), ніколи не сміявся.
«Але правда в тому, що людина без сміху жити не може. І в Середньовіччі, звісно, також сміялися. Були улюблені теми, герої, а також дні, коли сміх не просто був дозволений, але й вітався», — розповідає дослідниця Середньовіччя, кандидатка історичних наук, асистентка кафедри історії мистецтв КНУ імені Тараса Шевченка Стефанія Демчук.
День дурнів, свято Віслюка, Великдень та інші приводи посміятися
У Середньовіччі теж було Свято дурнів. Щоправда, не 1 квітня, а 1 січня — у День обрізання Господнього. Саме тоді служили свою месу іподиякони (молодші клірики).
«Напевно, це звучить не дуже смішно, однак, запевняю, учасникам було з чого посміятися: вони вибирали єпископа чи папу дурнів (згадайте опис цього свята в “Соборі Паризької Богоматері” Віктора Гюґо), перевдягалися жінками й танцювали у церкві, грали в азартні ігри на вівтарі та пародіювали месу», — розповідає Стефанія Демчук.
А 14 січня знову наставав час для веселощів — свято Віслюка, яке відзначали на згадку про того самого віслюка, що перевозив Марію з Дитям під час їхньої втечі до Єгипту. На початку свята до храму заїжджала жінка з немовлям. Віслюк залишався біля вівтаря, а священник, замість традиційного «Ідіть, меса звершена», тричі ревів наче віслюк. На що паства відповідала йому тим самим.
І навіть на Великдень теж сміялися — особливим «пасхальним сміхом» («risus paschalis»).
«В церкві сміялися з анекдотів, якими пересипав свою проповідь сам священник: після сорокаденного Посту й переживання Страстей можна дозволити собі трохи побешкетувати», — розповідає Стефанія Демчук.
Про священника, який наклав купу в церкві
Одним із приводів посміятися у Середньовіччі були розповіді про трикстерів — спритників і шахраїв, далеких від звичних етичних норм: лиса Ренара, попа з Каленберґу і, звісно, Тіля Уленшпіґеля. От одна з таких типових історій.
Якось Тіль Уленшпіґель служив паламарем і допомагав священнику одягатися. Раптом священник дуже гучно пукає, за що йому докоряє Тіль.
«Адже церква моя і влада тут моя. Так що можу навіть і накласти посеред церкви», — відповідає йому священник.
Так вони побилися об заклад на діжку пива, чи наважиться священник зайти так далеко. Але той виявився не слабаком — зробив купу, де обіцяв, і мав би виграти суперечку. Але Тіль здійснив необхідні вимірювання і з’ясував, що купа лежить не зовсім посередині церкви. Так він і виграв свою діжку пива.
«Впиваймося!»
З одного боку, саме духовенство та релігійні норми мають перешкоджати надмірним веселощам. Але з іншого, ніхто інший, як вони, і є головним об’єктом висміювання.
Так, над духовенством кпинили мандрівні клірики та студенти, яких називали вагантами. Вони проводили численні «літургії п’яниць та гравців», які пародіювали католицьку месу та натякали на п’янку вдачу духовенства.
«Замість “молімося” (“oremus”) у своїх пародіях вони закликали “упиваймося” (“potemus”) та зверталися до свого власного бога: “О найсильніший Бахусе, боже п’яниць, який із мудрих робить дурних, а з добрих — поганих, прийди і сп‘яни нас, не зволікай!”», — розповідає історикиня.
Вічна тема для жартів
Інша категорія середньовічних гумористів — блазні. Такі як Маркольф, герой літературних творів, де він виступає опонентом мудрого Соломона. Наприклад, у такому діалозі.
Соломон каже: «Роби добро справедливому — і ти отримаєш велику нагороду, якщо не від нього, то точно від Господа».
На що Маркольф відповідає: «Роби добро пузцю — і ти отримаєш велику відрижку, якщо і не з рота, то точно з ануса».
Як бачимо, жарти «нижче поясу» були в пошані в середні віки. А втім, як і сотні років потому.
СМІЄМОСЯ МИ
Сміх у нашій голові
Із точки зору фізіології сміх залишається все ще недостатньо дослідженим і недостатньо зрозумілим.
«Ясна річ, це відповідь на певну емоцію. І в цьому сенсі, до речі, сміх подібний до плачу. Для обох характерні схожа вокалізація і схожі рухи діафрагми. А також обидва вони здатні викликати сльози, хоча й з різним успіхом», — розповідає нейробіологиня, завідувачка відділу сенсорної сигналізації Інституту фізіології ім. О. О. Богомольця НАН України Нана Войтенко.
Щодо дивного, на перший погляд, зв’язку між сміхом і сльозами, то пояснити його загалом не так і складно. Як розповідає Нана Войтенко, сьогодні за допомогою функціональної МРТ ми знаємо, які саме зони та відділи мозку активуються, коли людини сміється. Зокрема, це стовбур головного мозку, мозочок, гіпоталамус, лімбічна система та префронтальна кора.
Але коли ми плачемо, то також залучені префронтальна кора й лімбічна система. Оскільки вони пов’язані з нервами, що контролюють слізні залози, то ми можемо плакати за сильного збудження в цих відділах мозку — незалежно від того, викликане воно позитивними чи негативними емоціями.
Щодо префронтальної кори, то це надзвичайно важливий відділ кори головного мозку, який відповідає за складну когнітивну поведінку, вияви особистості та нашу соціальну поведінку.
«Хтось розуміє британський гумор, а хтось — ні. Не всі однаково сприймають чорний гумор і не всім до смаку жарти нижче поясу. Іншими словами, що смішить одного, не буде смішити іншого. І саме наша префронтальна кора визначає, що для нас є смішним», — пояснює Нана Войтенко.
Чому лоскотання викликає сміх?
Якщо говорити про сміх від лоскотання, то пояснити його з точки зору фізіології ще складніше. Але зрозуміло, що лоскотання певною мірою схоже на біль.
«Якщо ми обпеклися чи вкололися, то відсмикуємо руку. Це така захисна реакція. А якщо по нас повзає комаха чи павук, то нам лоскотно і ми вже знаємо, що його потрібно скинути. Бо краще не перевіряти, наскільки сильна отрута в цих членистоногих або носіями яких саме вірусів чи бактерій вони є», — говорить біологиня.
Тобто лоскотання пов’язане із захисною реакцією. У тих ділянках, де людям зазвичай лоскотно, наприклад, під пахвами, справді є великі нервові вузли, завдяки яким ми сприймаємо лоскотання. Але чому воно викликає в нас саме сміх — до пуття не зрозуміло.
Чи додає сміх здоров’я та років життя?
Навряд чи хтось це перевіряв у серйозних наукових дослідженнях, якщо говорити саме про сміх. Але сміх обумовлений позитивними емоціями. А вони впливають на наш організм позитивно, і є дослідження, які це підтверджують.
«Тут можна припустити (але поки не більше), що більше ми сміємося, то більше в нас позитивних емоцій та менше хронічного стресу. І саме в такий спосіб сміх може додавати нам здоров’я», — зауважує Нана Войтенко.