Зовнішня політика України: підсумки 2022 року та прогнози на 2023-й
Повномасштабне вторгнення росії до України оприявнило важливість ще одного фронту війни — дипломатичного.
Зовнішня політика Києва 2022 року була підпорядкована фактично двом головним цілям: наближенню перемоги у війні та максимальній ізоляції москви. На цьому шляху стались і очевидні прориви — як-от надання Україні статусу кандидата на членство в Європейському Союзі, — і невдачі або принаймні не такі помітні здобутки.
Про підсумки дипломатії України у 2022 році й очікування на прийдешні місяці — у матеріалі hromadske.
Ізоляція рф: завдання з багатьма невідомими
У перший же день повномасштабного вторгнення президент США Джо Байден пообіцяв зробити росію ізгоєм на міжнародній арені. Йшлося насамперед про санкції, які мали обвалити російську економіку та ізолювати її від глобальної фінансової системи. І звісно, лобістські зусилля української дипломатії тут мали б відігравати далеко не останню роль.
Чи стала росія ізгоєм? На жаль, відповідь на це питання ствердна лише частково.
Уже в середині березня рф стала світовим «лідером» за кількістю накладених санкційних обмежень (станом на зараз їх, згідно з базою даних Castellum.AI, більш як 13 тисяч, причому понад 10 тисяч були запроваджені після 22 лютого 2022 року). Але — принаймні нині — російська економіка не обвалилась і продовжує вести торгівлю енергетичними ресурсами попри «стелю цін» (просто тому, що нафта зараз коштує дешевше).
Санкційний механізм Сполучених Штатів і Європейського Союзу ще не вичерпав себе повністю. По-перше, важливі для рф газову та ядерну сфери обмеження поки фактично не зачепили. По-друге, не менш важливо відстежувати шляхи, якими росіяни чинні санкції обходять (й успішна робота в цьому напрямі триває). А по-третє, західні країни починають упроваджувати механізм конфіскації заморожених активів підсанкційних росіян на користь України (Канада вже почала це робити; аналогічні кроки очікуються у США та ЄС).
І нагадаємо про ще кілька важливих моментів, які за понад десять місяців могли забутись. У перший день повномасштабного вторгнення Україна остаточно розірвала дипломатичні відносини з росією, а з літа Київ запровадив візовий режим для російських громадян.
Шлях до ЄС: вибоїста дорога
Те, у що ще на початку року було важко повірити, сталося: на саміті Європейського Союзу в червні Україна отримала довгоочікуваний статус кандидата на членство в ЄС. Заразом кандидатство лідери Євросоюзу схвалили й для Молдови, а от Грузія, яка в «Асоційованому тріо» зазвичай була флагманом реформ, нині опинилася за бортом.
Розгляд заявки України відбувся, без перебільшення, рекордними темпами. Її Київ надіслав на п’ятий день повномасштабного вторгнення, далі — заповнив опитувальник із кількома тисячами (!) питань, після чого Європейська комісія їх проаналізувала й дала рекомендацію Європейській раді. Усе це — за три з половиною місяці.
Однак на кандидатському статусі шлях України до ЄС, звісно, завершитися не повинен. Це важлива, та далеко не визначальна віха євроінтеграції. Важливим є наступний крок — початок переговорів про вступ. І він, як відомо, зумовлений виконанням так званих семи критеріїв Єврокомісії: від антикорупційної реформи до законодавства в галузі медіа та захисту національних меншин.
Українська влада стверджує, що зі свого боку зробила все, що необхідно для виконання критеріїв, і чекає на оцінку Єврокомісії — її мають надати, судячи з усього, вже навесні 2023 року. Це важливо, бо в середині 2023-го відбудуться вибори до Європейського парламенту і склад Єврокомісії зміниться (а отже, українську заявку оцінюватиме нова команда).
Та чи справді всі критерії були втілені? Навіть поверховий погляд показує: аж ніяк. Найбільшого розголосу набула зміна порядку відбору суддів Конституційного Суду — президент підписав законопроєкт, проігнорувавши рекомендації Венеційської комісії (до того ж у день поїздки до фронтового Бахмута), і в ЄС не змогли цього не помітити. До законопроєкту про нацменшини має істотні претензії Румунія, яка стверджує, що Київ не відповів на її запит про консультації. Є ще призабутий законопроєкт про деолігархізацію, ухвалений до його аналізу «Венеційкою»; підозри в недоброчесності призначення членів Вищої ради правосуддя та Вищої кваліфікаційної комісії суддів; негласна критика ЄС щодо вимкнення з етеру трьох інформаційних телеканалів, так чи інак пов’язаних з опозиційною «Європейською Солідарністю»...
Словом, шанси, що 2023-го всі ці — подекуди істотні — недоліки будуть швидко виправлені, є. Та чи достатньо буде цього для початку переговорів про вступ до кінця наступного року — питання відкрите.
НАТО: спершу політика, потім — безпека
30 вересня президент України Володимир Зеленський, прем’єр Денис Шмигаль і спікер парламенту Руслан Стефанчук підписали заявку про «пришвидшений вступ» до Північноатлантичного альянсу. Цей крок мав підкреслити, що в умовах, коли Києву вдалося стримати потужний наступ росії, він у військовому та політичному плані заслуговує на членство в Альянсі.
Але що ж маємо насправді?
По-перше, жодної «пришвидшеної» процедури вступу до НАТО не існує. Українська сторона роз’яснювала, що йдеться про «шведсько-фінську» модель, за якої майбутні члени Альянсу пропустили такий крок, як План дій щодо членства. Нагадаємо, що 2008 року лідери держав НАТО на Бухарестському саміті відмовилися схвалювати цей політичний документ для України та Грузії. Цілком можливо, що ПДЧ вдасться оминути й у випадку України. Та принаймні зараз порівнювати за ступенем сумісності з НАТО Україну та Швецію й Фінляндію, які не один рік співпрацюють із Альянсом, не випадає. Тим паче, що НАТО — не просто військовий, а військово-політичний союз, і його стандарти стосуються також питань демократії та прав людини.
По-друге, рішення про вступ України до НАТО ухвалює консенсус, тобто всі 30 (а в недалекому майбутньому — вже 32) його членів. Навряд чи зараз можна говорити про такий консенсус, коли заява про «пришвидшений вступ» щонайменше була несподіванкою для США, а американські посадовці публічно казали, що в умовах війни це питання не на часі. На заваді тут не стільки війна з росією, скільки політична дилема, якої досі ніколи не виникало: як в умовах конфлікту потенційного члена НАТО з ядерною державою має реагувати решта Альянсу?
А отже, ідея про швидкий вступ до НАТО наразі видається малореальною. Натомість плин агресії рф сам по собі прискорив перехід України на західні стандарти озброєння та військового управління, і в цьому, до слова, українським військовим допомагає й спеціальна місія Європейського Союзу.
США vs Китай: опинитися на «тому боці»
2022 рік ще більше загострив суперечності між двома, якщо послуговуватися термінами теорії міжнародних відносин, наддержавами сучасності — США й Китаєм. І війна в Україні не могла не вплинути на це протистояння.
Про підтримку Києва Вашингтоном говорити не випадає, а от позиція Пекіна — менш однозначна. Публічно вона зводиться до прагнення якнайшвидшого миру шляхом переговорів. А непублічно ж Китай продовжує підтримувати росію — щонайменше економічно й політично, виставляючи як цінного союзника та партнера «без обмежень». Також варто нагадати, що Пекін доклався до стримування російських ядерних погроз.
На початкових етапах війни Україна, принаймні якщо судити з публічних заяв, намагалася заручитись підтримкою Китаю. Серед іншого, голова МЗС Дмитро Кулеба називав його одним із можливих гарантів безпеки України, а Володимир Зеленський висловлював бажання поговорити із Сі Цзіньпіном. Власне, погляд на КНР як чинник стримування росії, ледь не «миротворця», не був поодиноким.
Але на початок 2023 року ніщо не свідчить про те, що Київ прагне хоч якось взаємодіяти з КНР на цьому треку. І йдеться не лише про відмову від Китаю як гаранта безпеки в межах «Київського безпекового компакту». Уже понад рік українське посольство в Пекіні лишається без керівника, і жодних офіційних контактів високого рівня між українськими та китайськими посадовцями за час повномасштабного вторгнення не було.
В умовах, коли Захід є активним донором військової та фінансової допомоги України, «замороження» контактів із Пекіном може й зіграти Києву на користь. Адже зближення з блоками, які прямо декларують Китай як стратегічного конкурента, слабко корелює зі статусом «стратегічного партнера», який Китай досі має в українських доктринальних документах. Та й що далі, то більше загострюватиметься американсько-китайське протистояння — і то важче буде зберігати українсько-китайське «партнерство».
Поворот на Південь: Африка у фокусі
Війна також показала, що українська дипломатія не повинна обмежуватися Заходом. Важливо заручитися підтримкою й доносити позицію в країнах так званого Глобального Півдня — цей термін охоплює країни Азії, Африки та Латинської Америки. Тим паче, що з ними давно й наполегливо працює росія.
Найбільш системною у 2022 році була співпраця саме на африканському треку.
Президент України провів близько двох десятків розмов із лідерами африканських держав, виступив на асамблеї Африканського Союзу, спілкувався з африканськими ЗМІ, призначив спецпредставника з питань Африки й Близького Сходу. А глава МЗС Кулеба вирушив у турне країнами Африки в жовтні (яке перервали через початок обстрілів росією української енергетичної інфраструктури) й планує ще одне на початку 2023 року.
Крім того, у новому році планується відкриття десяти посольств України в країнах Африки й заснування економічного інструменту співпраці — торговельного дому «Україна — Африка». Не варто забувати й про «зерновий коридор» та ініціативу Grain from Ukraine, спрямовану насамперед на африканські країни.
«Африканський напрямок несе нові можливості для посилення України, нові можливості для українського бізнесу, нові можливості для української воєнної економіки. Бо сучасна війна — це протистояння не лише військових, а й економічних потенціалів», — писав Кулеба напередодні свого африканського турне.
І важливо наголосити: йдеться також про питання безпеки України та всього континенту. Найяскравішою ілюстрацією є діяльність приватної військової компанії «Вагнера», керованої наближеним до кремля олігархом євгеном пригожиним. Найманці не лише відомі жорстокістю на війні в Україні, а й також фактичним контролем діамантових копалень у Центрально-Африканській Республіці, підтримкою хунти в Малі, звідки були змушені вийти миротворці західних держав, і Буркіна-Фасо тощо.
Тому й заклики українського міністра закордонних справ про визнання ПВК «Вагнера» терористичною організацією пов’язані далеко не лише з їхніми воєнними злочинами в Україні.
Африка — безумовно перспективний для України напрямок. Тим паче, що деякі країни, як-от Кот-Д’Івуар та Гана, самі прагнуть зменшити вплив росії на континент. Але так само не варто очікувати швидких успіхів і, що головне, не ставитися до посилення співпраці з Африкою винятково як до інструмента збирання додаткових голосів у Генеральній Асамблеї ООН.