«Зварили гороховий суп, який їли потім три дні, щоразу розбавляючи водою»
Надворі гучно гупало. Валентина Агафонова розчищала сніг біля свого оздоровчого центру в Сєвєродонецьку. 24 лютого мав бути звичайний робочий день: упродовж 12 років центр допомагав клієнтам позбутися проблем із хребтом.
Ще до відкриття прийшов тренер Євген, удвох із власницею вони випили чаю і зрозуміли, що «кіна не буде»: гупало дедалі відчутніше. Тоді зателефонувала клієнтка, у якої був запис на 9 ранку. Жінка мешкала в сусідньому селі — Новій Астрахані. Дзвонила повідомити, щоб запис скасували — на трасі не було жодної маршрутки.
Далі до центру потягнулися люди. Він був розташований у підвалі, тож усіх цікавило, чи прихистять їх у разі обстрілів. 2014-го, коли Сєвєродонецьк звільняли від окупантів, люди тут уже ховалися.
Люди в підвалі не витримували, істерили й панікували
У перший тиждень повномасштабного вторгнення до підвалу прийшли 86 людей — переважно мешканці будинку. Багато хто не знав ні сусідів, ні працівників центру. Валентина у підвалі пригадала свої вміння керувати групами людей — роки в бізнесі навчили цього.
Мешканців «новоствореної комуни» зареєстрували, розподілили обов’язки між усіма, призначили «фінансового директора». Люди скидалися грошима, а найсміливіші йшли під обстрілами купувати продукти — спочатку ще працювали деякі магазини. Донька Валентини відповідала за кухню. Варили супи, плов, вівсянку.
«Лунала команда: зараз будемо їсти! Усі йшли мити руки й сідали у довгому коридорі, вздовж якого розносили їжу. Продукти намагалися економити. Одного разу зварили гороховий суп, який їли потім три дні, щоразу розбавляючи його водою. Кожного дня суп ставав усе прозорішим, але всі були нагодовані», — розповідає Валентина.
У підвалі забезпечили не лише їжу для тіла, а й для душі. Попри те, що сюди постійно приходили нові мешканці, одну маленьку кімнатку залишили для тих, хто хотів «побути на самоті».
«Туди ходили люди, у яких вже не було сил залишатись у спільному просторі. Побути наодинці, поплакати, помолитися. Іноді в людей не витримували нерви».
Валентина згадує, що якось одну жінку «накрило» просто під час обстрілу. У неї була істерика, вона кричала, кудись рвалася, вимагала від інших терміново йти і зупиняти танки. Жодні вмовляння не допомагали. Від заспокійливого категорично відмовлялася. Істерика передалася іншим. Наростала паніка. І тоді Валентина вголос почала молитися. «Отче Наш» підхопили й інші, і всі заспокоїлися.
У місті ставало небезпечніше. Багатоповерхівки зовсім поряд обстріляли. Машина Валентини згоріла у дворі. Люди почали виїжджати. Донька Валентини вирішила, що і їм пора. Але сама жінка вагалася. Замість неї вирішив онук: гладив її обличчя і вмовляв не кидати його.
«Сльози дитини стали останньою краплею». Родина покинула Сєвєродонецьк.
Тікала з міста, в якому на операційному столі лишався син
Усю дорогу до Дніпра жінка плакала. В Сєвєродонецьку, який здригався від обстрілів, на операційному столі залишився її син — напередодні в нього сталася внутрішня кровотеча. Вона ж із донькою, зятем та онуком тікали від війни розбитою дорогою.
18 людей на п’яти машинах рухалися на захід країни, залишаючи позаду все своє життя. Прямували на Хмельниччину, в Нову Ушицю. Там мешкав давній друг Валентини, який наполіг, щоб вони приїжджали до нього.
Її син у Сєвєродонецькій лікарні провів 11 днів. Коли прийшов до тями, сказав мамі: «Якби ти була поруч, мені було б набагато гірше. Я б не пробачив собі, якби через мене моя мама опинилась у смертельній небезпеці».
Сьогодні родина Валентини мешкає на туристичній базі. Тут вони облаштовують територію і працюють. Валентина допомагає таким, як сама — переселенцям. Знаходить «гуманітарку» і просто говорить із тими, хто цього потребує.
«Саня, ти бачив, що бахнули наш аеродром?»
24 лютого Олександр Кобець прокинувся о 07:37. Він був у Чорнобаївці — приїхав до друга напередодні, щоб допомогти йому запустити в будинку котел. Потягнувся по телефон і страшенно здивувався: 18 пропущених викликів. Одразу ж передзвонив своєму другові й почув: «Саня, ти бачив, що бахнули наш аеродром?» «Де?», — розгублено перепитав Олександр. «У Чорнобаївці». Сашко підхопився з ліжка й підбіг до вікна, яке виходило прямо в бік аеродрому. У небі стояли чорні клуби диму.
Удвох із другом вони повернулися в Херсон. Забрали близьких і виїхали в бік Миколаєва. Дорогою бачили українські БТР, на яких сиділи добре екіпіровані військові. Уже виникли затори, але проїхати ще можна було. Дорога до Тернополя, де мешкали батьки друга, зайняла 22 години.
Сашко з дівчиною винайняли в місті квартиру: ще в Херсоні він розумів, що їдуть надовго, тож зібрав усі весняні речі. Перший місяць Сашко пам’ятає погано — стежив за новинами, відновлював контакти з друзями та колегами, які також переїхали на захід України, допомагав у волонтерських центрах. Наприкінці березня запустив власну гуманітарну програму — нині допомагає переселенцям із Херсонщини.
Каже, що до 24 лютого не усвідомлював, яким комфортним і безтурботним було його життя в Херсоні. Він там народився й не збирався виїжджати. До 2019-го працював на держслужбі. Після цього долучився до громадської діяльності, співпрацював із міжнародними організаціями.
Влітку 2021-го до нього звернулися іноземні партнери, які замовили його команді моніторинг стану бомбосховищ та системи оповіщення. Тоді Олександр задумався про ризики. Але в місті про потенційну загрозу не хотіли й чути. У Херсоні вони знайшли тільки одне сховище, та й те було у приватній власності.
Херсон плюс Сєвєродонецьк дорівнює «Баштан-фест»
Валентина Агафонова із Сєвєродонецька та Олександр Кобець із Херсона познайомилися навесні 2021 року — на зустрічі громадських активістів. Вони спілкувалися, ділилися досвідом, мріяли, будували плани. Валя і Сашко вирішили провести у Сєвєродонецьку «Баштан-фест» — перший фестиваль херсонських кавунів на Луганщині. І в серпні 2021-го вони це зробили.
Тепер і Сєвєродонецьк, і Херсон — під російською окупацією. Сашко та Валентина мешкають у чужих містах. Проте вірять, що другий фестиваль херсонських кавунів на Луганщині точно відбудеться.
«Але це буде мандрівний фестиваль. Великий автобус, на якому ми мандруватимемо всіма звільненими містами України. Поїдемо в Херсон, у Сєвєродонецьк, у донецький Нью-Йорк і в сам Донецьк. Ми будемо їздити і святкувати нашу перемогу!» — впевнено каже Олександр.
Матеріал створений у межах проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та IWM.
Авторка: Олена Ніжельська