«З донькою знайомилися по відео, а сина побачили в рекламі». Історія «усиновлення онлайн»
«Люди пишуть різне. Переважно слова підтримки, але прилітало в коментарі й побажання, щоб я в пеклі горіла. Я зайшла на сторінку: дивлюсь, а коментаторка і сама мама… Ну от як так можна? Хоч я і не сприймаю це близько до серця. Усім неможливо подобатися», — розповідає 31-річна Анастасія Васильченко.
Вони з чоловіком у Кривому Розі взяли в родину двох діток під час повномасштабної війни. Спершу хлопчика-підлітка. Дізнавшись, що він має молодшу сестру, взяли за дочку і її.
Майбутнього сина подружжя побачило в рекламі в соцмережі, а з донькою знайомилися під час відеодзвінка.
«Буває, пишуть, що це “лазівка від мобілізації”. Згодна з тим, що зараз таке справді побутує. Та коли ми почали процес усиновлення, ніхто ще й не казав, що це даватиме звільнення. Ми просто хотіли стати для когось сімʼєю».
Я не безплідна, як багато хто думає
Я давно думала над усиновленням. Було б добре хоча б одну дитину прийняти в родину. Та якось завжди не складалося: то фінансової можливості не було, то забагато працювала.
Коли почалася війна, вплинуло те, що в новинах постійно було, як діти залишаються без батьків. Я розуміла, що таки готова усиновити.
Готовим не був мій тодішній чоловік. Коли я порушила якось цю тему, він одразу сказав: «Ні, я не зможу прийняти чужу дитину». Ну, ми й закрили це питання — розуміла, що з цього нічого хорошого не вийде. Потрібно, щоб обоє з подружжя були налаштовані. Ми з ним розійшлися, але не через це.
З теперішнім чоловіком, Олексієм, ми у шлюбі майже чотири роки, ще рік перед цим зустрічалися. Ще до одруження ми обговорили питання усиновлення. Він не був проти, навпаки, підтримав таку ідею. У дитинстві в родині Льоші жила дівчинка під опікою, а ще його батьки допомагали дитячим будинкам. Тому це для нього не було чимось незрозумілим.
Мені — 31, а чоловік на рік старший. Маю власний невеличкий бізнес, а ще займаюся дресуванням собак. Льоша працює телеоператором на місцевому телеканалі. Зараз у нас двоє усиновлених діток: 12-річний Микита і 3-річна Руслана.
Я не безплідна, як багато хто думає. У нас із чоловіком усе нормально зі здоров'ям. Ми розглядаємо варіант, що колись народжу. Я навіть була колись вагітна, але на другому триместрі плід завмер. Після цього ми більше не пробували, однак так проговорили, що колись до цього повернемося.
Після того були процеси усиновлення, потім адаптація дітей, а зараз оформлюємо статус Подружжя чи окрема особа, яка взяла на виховання та спільне проживання не менш як 5 дітей-сиріт або дітей, позбавлених батьківського піклування. Така сім’я отримує від держави соціальне та фінансове забезпечення.дитячого будинку сімейного типу. Тобто в нас мають бути ще декілька прийомних дітей. Думаю, як у всіх завершиться адаптація, зможемо повторити спроби завагітніти.
Та реально зібрати ті документи!
Весь процес збору документів зайняв дев'ять місяців. Це від моменту нашого першого візиту в Служба у справах дітей та сім'ї Міністерства соціальної політики, органи якого діють при місцевих адміністраціях.службу і до моменту, коли Микита опинився вдома. Було б довше, якби ми одразу усиновлювали. А ми спершу його взяли під опіку.
Усе почалося через «Дію», де ми реєструвалися на консультацію з усиновлення дитини. Хоч уже зараз розумію, що було б швидше одразу йти до служби у справах дітей. Усе одно з ними доведеться спілкуватися.
У службі нам дали перелік документів, який треба зібрати. Там нічого страшного немає. Люди, буває, кажуть: «Боже, неможливо зібрати це все». А що там неможливо зібрати? Звичайні ксерокопії документів — як-от паспорт, ідентифікаційний код. Довідку про несудимість можна за хвилину отримати з «Дії».
Так, треба показати, що в тебе є офіційна робота. Якщо це подружжя, можна дохід одного за останні шість місяців. Цього доходу має бути достатньо, щоб покрити прожитковий мінімум кожного члена родини разом з очікуваною кількістю усиновлених діток. Тобто про захмарні зарплати не йдеться. І ще серед документів майнові права на житло або договір оренди, як у нашому випадку. Це теж не є якоюсь перешкодою.
Забігаючи наперед, попереджу, що соцпрацівники прийдуть перевіряти умови проживання. Вони звертають увагу на звичайні речі: які в будинку комунікації, чи є де приготувати їжу. Класно, якщо для дитини буде окрема кімната, але це не обов'язково. Можна просто показати: «Ось тут я поставлю ліжко, а ось тут — шафу».
З того, що в нас забрало найбільше часу, — це медобстеження. Довелося побігати по лікарнях. Психіатр, нарколог, терапевт, фтизіатр, дерматовенеролог. Ще ми здавали два аналізи: на ВІЛ і Серологічна реакція, призначена для діагностики сифілісу.реакцію Вассермана.
Це все можна зібрати за кілька тижнів. Потім з документами ми поверталися до служби й писали заяву: яка форма влаштування в родину нас цікавить, скільки хочемо дітей, якої статі та віку.
Далі обовʼязкові двотижневі курси для майбутніх усиновлювачів. У нас у Кривому Розі їх не проводили, тому ми з Льошею щодня їздили в Дніпро. Це як повний робочий день. Зранку до вечора ти сидиш, навчаєшся, тобі дають домашні завдання. Ми робили якісь презентації, щось малювали, робили герб сімʼї, вигадували девіз родини. А ще нам фільми різні радили.
Курси для усиновлювачів дуже класні. Здавалося б, ну що вони там можуть розповісти — особливо людям, у яких вже є свої діти. Були там досить скептично налаштовані батьки. Проте акцент саме на відмінності у вихованні біологічних і прийомних дітей: зокрема, як спілкуватися з дітьми, які пережили травми.
Нам розповідали про інструменти, які необхідні, якщо певні ситуації траплятимуться. Після закінчення курсів дали рекомендації та висновки: як ти себе проявив, чи був активний, чи включався в роботу. І, що важливо, вони прописують свою думку: чи можеш, наприклад, взяти дітей з проблемами зі здоров'ям; чи можеш взяти декількох; чи підійде тобі підліток. Рекомендації писали окремо для мене і для Льоші.
Після курсів ми попросили викладачів змінити наші вікові межі, які ми вказували в заяві — з 8 до 13 років. Я якось про підлітків узагалі не думала раніше. А потім подивилася на групу: усім подавай немовлят. Подумала: «Блін, на такий вік багато охочих, а мені ж не принципово, я можу мати й біологічних дітей. То ще матиму маленьких».
Ну і все. Після цих рекомендацій служба готує загальний висновок, чи можеш ти бути кандидатом. У нас було все добре, тому нас внесли в базу. Тоді почався пошук дитини.
На сина натрапили в рекламі
Микиту ми знайшли самі, скажімо так. Його служба пропонувала моїй знайомій, яка теж хотіла усиновити дитину. Він їм ніби й сподобався, але зрештою вирішили, що він для них занадто дорослий. Тож я вже знала, що такий хлопець є в базі. А коли ми востаннє поверталися з курсів, він ще й трапився мені в рекламі у соцмережах. Ми побачили про нього допис і звернулися до служби за деталями.
Ще до того, як ми познайомилися, я знала, що Микита буде в нас. Я собі не уявляла, як можна прийти, подивитись на дитину і сказати: «Ну, ти нам щось не дуже сподобався. Ми підемо ще на когось подивимося. Якщо нікого кращого не знайдемо, повернемось по тебе». Я розуміла, що якщо ми йдемо, то вже по нього. Нащо ще когось шукати?
Микита дуже хвилювався. Та й ми теж. Коли їхали, продумували наперед теми, про що можна поговорити. У підсумку ж просто сиділи й дивились одне на одного — не знали, що казати. Його запитали, чи хоче він до нас, і Микита сказав: «Так». Через кілька днів ми його забрали.
Тут, розумієте, у дитини немає вибору. Вони й самі усвідомлюють, що всі дорослі хочуть малечу. Це в кандидатів є можливість обирати, а в дітей такої можливості немає.
Для Микити ми стали не другою і навіть не третьою родиною. Він прожив у біологічній родині до шести років — звідти його вилучили через недбале ставлення. Потім його усиновила родина з Києва, але щось надовго їх не вистачило — «розусиновили» через суд. Відтак опинився під опікою в родині в нашому місті — цього разу опікун помер, а дружина не захотіла брати опіку. Потім вже до нас потрапив.
У його минулому все не надто райдужно. Хоча, якщо подивитись з іншого боку, у дитини принаймні був досвід комунікації з дорослими й уявлення про те, як це — жити в родині. Він бував у магазинах, виходив на вулицю. Бо коли дитина весь час перебуває в закладі, адаптація може бути значно важчою.
З донькою знайомилися по відео
Руслана опинилась у нас випадково. Ми декілька разів питали, чи є в Микити брат або сестра. Нам казали, що немає. І це логічно, адже якби була, то їх не можна було б розділяти. Та якось із нами звʼязалися зі служби й запитали: «У вас вказано, що ви можете взяти декількох дітей. Це ви так написали, тому що хочете сестру забрати?» Ми були дуже здивовані цьому питанню, мʼяко кажучи.
Зʼясувалось, що в Микити є сестра, але він її ніколи не бачив. Руслану біологічна мама залишила в пологовому і втекла. Служби це трактували так, що вони не є однією сім'єю, тож нічого страшного, якщо їх розділити.
Руслана була в Нідерландах в евакуації. Знайомилися ми з нею (знову ж, як і минулого разу, суто формально) через відеодзвінок. До того ж під час нього були присутні і наша служба, і вихователі, ще й обласна служба — бо зазвичай, коли йдеться про евакуйованих діток, область бере в цьому участь.
Ми собі підготували питання, але, як і минулого разу, розхвилювалися — розмова пішла інакше. На цьому зідзвоні можна було подивитися на дитину, поспілкуватися з вихователями. От дитина зовсім маленька, що в неї можна запитати?
Вихователі розповіли, що в Руслани не все добре зі здоров'ям, є затримка в розвитку. Були охочі її всиновити — вони знайомилися, але коли дізнавалися про діагнози, то відмовлялися. Та й багато кого відлякує те, що батьки зловживали алкоголем і наркотиками.
Ми ж вирішили, що заберемо дівчинку — і від свого рішення після знайомства не відмовилися. Микита, до речі, на цьому наполягав. Хоча прямо перед моїм виїздом до Руслани його перемкнуло: мовляв, йому забракне нашої уваги. То ми ще багато обговорювали з ним, що все буде добре, що нас з Льошею вистачить на обох.
Формально «контакт з дитиною встановлений» пишуть після фізичного знайомства. Тому я поїхала побачитися з Русланою. Льоша, як опікун Микити, теж мав право на виїзд, але оскільки він був завантажений роботою, то я поїхала сама. І тоді був другий зідзвон: вже я з Русланою, служба і Льоша. У нас ще раз запитали, чи ми згодні стати опікунами.
Далі — візит у консульство по дозвіл на вивезення дитини. А щоб поїхати в консульство, треба ще документ від служби, що нам надали опіку. Усе швидко зробили — у той самий день, як я приїхала туди. Видали рішення, що я є її тимчасовим опікуном. На кордоні випустили без проблем, хоч і запитали, чому в Руслани немає закордонного паспорта. Кажу: «Бо от тільки забрала дитину. Після усиновлення буду все робити».
У перші дні син звертався на «ви»
Адаптація Микити тривала, може, з рік. Він уже нормально звик до нас, не зашуганий. Нормально каже, що йому хочеться. Перші рази бувало таке, що коли щось накоїть, то потім каже: «Ну то що тепер? Відвезіть мене назад». Для дитини це як покарання.
У перші дні він узагалі до нас на «ви» звертався. Ми йому казали: «Чому на “ви”? Давай на “ти”. Ну чого ти?». Ми представилися іменами: «Ось я Настя, а це — Льоша». Для мене було не обов'язково, щоб він називав нас «мама» і «тато». Він чудово пам'ятає свою біологічну маму, тож, як мені здавалось, недоречно йому це нав'язувати.
Десь на початках він мене випадково кілька разів назвав «мамою». Але це не звучало якось сплановано з його боку. Навпаки, він дуже соромився, що в нього це виривалося. Але потім, коли минув тривалий час, чоловік з ним поспілкувався на цю тему. В Олексія позиція була така: «Ми ж тебе взяли як сина. Ми твої батьки. Ми до тебе ставимося як до сина, у тебе є “тато” і “мама”».
Русланка ж одразу почала до мене «мамкати». Але маленькі дітки «мама» і на вихователів кажуть, і на бабусь. Для них будь-яка жінка, яка виявляє турботу, — це «мама». А Микита тоді походив кілька днів, подумав і сам почав звертатися так. Це приємний момент, бо минулі родини батьками не називав.
Я питала в Микити, чи хоче він побачити біологічну маму. Спочатку він не хотів. А потім сказав, що йому було б цікаво подивитися на квартиру, де він жив. Я йому відповіла: «Повернімося трохи пізніше до цієї теми. Через декілька років, коли ти будеш більш дорослий, коли твоя психіка трохи сформується».
Цікаво, як діти блокують неприємні спогади. Може, він, як дитина, щось дофантазовує, але він не пригадує нічого прям жахливого про своє дитинство. Памʼятає, як гуляв з мамою, як бачився з бабусею. А коли я читала рішення суду, то там був жах. Дитина взимку ходила без одягу, на вікнах не було скла, вдома взагалі не було їжі. І батьки не хотіли нічого виправляти, хоч їм давали таку можливість.
Можливо, я дам йому почитати рішення суду, коли він подорослішає. Проте не хочеться руйнувати його ілюзію, що це були гарні, нормальні люди, які піклувалися про нього. Хай це буде так, якщо Микиті з цим легше жити.
Воно того варте
Ми з Льошею вирішили, що зможемо стати батьками ще для кількох дітей — зараз оформлюємо дитячий будинок сімейного типу. Уже подали документи. Оскільки це інша форма влаштування, то знову потрібно проходити навчання. Зараз чекаємо на початок курсів.
А ще ми хочемо проводити в нашому місті групи підтримки для батьків. Ми пішли до виконкому, отримали дозвіл й уже один раз збиралися своїм районом. Я б хотіла, щоб це було на місцевому рівні, щоб і з інших районів люди також приходили й ділитися досвідом.
Допомагає розуміння, що ти не один. Це як такий, знаєте, сеанс психотерапії. Прийшов, виговорився, послухав, як у всіх справи, і думаєш: «Так у мене ще не все так погано». І пішов додому з гарним настроєм.
Ми з Олексієм радо ділимося своїм досвідом у соцмережах. Хочемо донести, що усиновлення — це не простий шлях. Це не те, що робиться за один-два дні. Тут потрібно набратися терпіння. Десь є якісь бюрократичні моменти, десь з тими папірцями потрібно побігати, десь почекати. Не все так швидко відбувається, як нам хотілося б.
Та якщо брати глобально, зібрати документи — це ще не важко. «Важко» починається потім, коли дитина починає адаптуватися. Тож якщо у вас не вистачає нервів зібрати документи, то, мабуть, ви справді ще не налаштовані на все це.
Не слід одразу чекати якоїсь супервдячності від дітей. Вдячність — властивість дорослих людей. Для дітей це зазвичай непритаманно. Якщо ви берете дитину й очікуєте, що вона буде дивилася на вас як на героя, то це не так. Вона не просила її забрати. Це ваше бажання — бажання дорослої людини.
Не варто на старті будувати якихось нереальних очікувань. Налаштовуйтеся на працю — у будь-якому разі будуть складні моменти, але зрештою все буде добре.
Не бійтеся звертатися по допомогу, якщо у вас щось не виходить. Нам слід мінімізувати випадки, коли люди вже не витримують і повертають дітей назад до системи. Це дуже впливає на них — ми не маємо права так вчиняти. Якщо не можете впоратися, не соромтеся, кажіть про це своїм службам. Вони також зацікавлені в тому, щоб діти залишались у родині, тож допоможуть знайти спеціаліста, порадять щось.
Десь є дитина, якій ви потрібні, яка на вас чекає. Тому варто набратися терпіння й зробити все, що від вас хочуть служби опіки. Якщо ви усвідомлено йдете на такий крок, пройти цей шлях не стане проблемою. Для нас не стало, і ми тепер щасливі батьки.
Цей матеріал створено за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини.