«У 22 роки я себе втратила». Ірина Геращенко про травми, роботу з психологами й те, як дострибнула до олімпійського п'єдесталу

«Недівчачий вид спорту»

У спорті я опинилася випадково. Батьки хотіли знайти мені якесь заняття, і спершу мама привела мене на фортепіано. Звідти мене культурно попросили піти. Приходили на фігурне катання — там сказали, що я зависока, тому «нічого не вийде». А я дійсно вдалася зростом і виділялася з-поміж однолітків.

Мені було сім, другий клас. У нашій школі відбувалися дитячі змагання «Козацькі розваги», і саме в той час Ірина Григорівна прийшла набирати у свою тренувальну групу дітей. Вона підійшла до нас із подругою й особисто вручила візитки. Сказала: «Дівчатка, приходьте. Я саме набираю групу зі стрибків у висоту. Буде цікаво, будете займатися».

Вона так класно все розповіла, я в неї закохалася прямо з перших секунд. А ще така стильна: з гарною зачіскою, макіяжем, нігтями. Я прямо дивилась і думала: «Хочу бути такою самою, точнісінько». Прийшла до батьків проситися. Вони сказали, що якщо мені це цікаво, то вони готові мене водити. Хоча бабуся вважала, що це «недівчачий вид спорту» і «краще б я пішла на танці чи співи». Але в мене це не виходило.

До речі, на Машу, мою подругу, Ірина Григорівна мала більше амбіційних планів. Може, вона була сильніша, не знаю. Але вона трохи походила, а потім у неї з'явились інші інтереси. Я ж натомість щосили намагалася довести, що я тут не дарма.

Ми тричі на тиждень тренувалися — у звичайній школі, у спортивному залі. А щосуботи рідні возили мене в Спеціально облаштована закрита спортивна споруда, призначена для тренувань і змагань з легкої атлетики.манеж на базі столичного коледжу імені Івана Піддубного. Там зараз, до речі, працює мій чоловік дитячим тренером.

Що мені подобалося, то це те, що Ірині Григорівні було не важливо, де ми і яка є інфраструктура. Вона обов'язково вигадувала якусь роботу, щоб залучити всі групи м'язів, зробити те, що нам потрібно, і щоб це ще й було цікаво.

Тому в мене тільки найпрекрасніші спогади з перших моїх тренувань. Пам'ятаю, ми були в невеликій залі, тримали одне одному резинку для того, щоб перестрибувати. Це було моє друге чи третє заняття. І тренерка мені каже: «Іро, тримай резинку, нехай Імʼя вигадане, оскільки Ірина не памʼятає достеменно, яке імʼя звучало в цитаті.Аліна стрибає». Я ж відповідаю: «Але я теж хочу стрибати». Тренерка вважала, що це зависоко для мене, але я наполягала. І я таки пішла стрибати.

Пізніше, згадуючи той випадок, Ірина Григорівна розповіла, що саме в той момент зрозуміла, наскільки я наполеглива. Каже: «Ти коли стрибала, я заплющувала очі, бо думала, що ти зараз як впадеш і як ударишся». Але все було добре.

Тоді ж, у дитинстві, якось я сказала тренерці, що хочу поїхати на Олімпійські ігри. Цю фразу вона мені пригадала якраз перед літніми іграми цього року. Каже: «Я взагалі не розуміла, звідки ти знаєш про Олімпійські ігри. Але розуміла, що маю довести тебе до них, бо ти дуже цього хотіла».

Варто вміти керувати своєю психікою

У дитинстві я хотіла стати психологинею. Не можу згадати, чому саме, але я чітко бачила себе в цьому напрямі. І навіть планувала вступати на цей фах. Та й батьки хотіли, щоб у мене була якась «стабільна робота», бо спорт тоді таким не вважався. 

Але Ірина Григорівна, хоч мене і підтримала, дала зрозуміти, що це поставить крапку на міжнародних досягненнях. Адже мене навряд чи відпускатимуть з навчання на тренувальні збори, змагання тощо. А в мене на той момент уже були високі результати як для свого віку. Я не була готова з цим покінчити.

Зрештою, я все ж передумала. Вступила в інститут фізкультури, але пообіцяла собі, що якщо захочу, то повернусь до психології пізніше. І от буквально днями я подала документи в кабінеті вступника, перед цим склавши фахові іспити. Таки виконаю дитячу обіцянку.

Уже зараз, як атлетка вищих спортивних досягнень, я розумію, що без психології спортсмен не зможе досягнути олімпійського результату, до якого прагне.

Бо змагання — це найбільший стрес, і варто вміти керувати своєю психікою. Я вирішила, що надалі, пройшовши свій шлях психотерапії, хочу допомагати майбутньому поколінню більше володіти собою і розуміти, де заховані наші резерви і як ними можна користуватися.

Сама я вперше звернулася до психолога у 2017 році. Тоді з життя пішла моя бабуся, а за нею майже одразу і дідусь. Для мене це була дуже важка втрата, бо я до них була дуже прив'язана. Я наполовину київська, наполовину «сільська». Там, у Сокільчі, що на Житомирщині, у мене було багато друзів, перше кохання. Я дуже тепло згадую свою юність там. Коли бабуся хворіла, я її доглядала, возила в лікарню. І коли їх не стало, щось усередині мене перемкнулося. І тоді, у 22 роки, замість того щоб розвиватися у спорті, я себе втратила. На тренування я продовжувала ходити.

Узагалі жодного разу за своє життя, і навіть у той момент зламу, я не пропускала тренувань, бо мені так захотілося. Я приходила і просто машинально робила якісь вправи, не аналізуючи, як я їх роблю, з якою силою і навіщо. Це була просто як робота, від якої ти не отримуєш задоволення.

А стрибок у висоту і взагалі спорт — це процес, від якого ти маєш отримувати задоволення для того, щоб це було корисно й ефективно. Як наслідок — довгий час я не показувала жодних результатів.

Я була як у якійсь мушлі, з якої не могла вийти. Розуміла, що роблю щось не так, не викладаюся на повну, перестала чути тренерку. Але ж до цього я показувала результат. А в той момент мені потрібно було знайти до себе якісь переналаштування. Добре, що поруч був Сергій — тоді мій хлопець, а зараз чоловік. Він знаходив потрібні слова, щоб мене підтримати. Це саме робила і тренерка, і батьки. Саме мама сказала: «Іро, напевно, треба звернутися до спеціаліста».

Я змінила трьох психологів, перш ніж знайшла свою людину. Вона знову відродила в мені цікавість до занять, ніби я роблю це вперше. З її допомогою я зрозуміла, що не треба бути сфокусованою на результаті — варто насолоджуватися процесом. З цією позицією живу і досі. І так, це допомогло мені вийти з кризи й знову здобувати перемоги. 

Думала, поболить — і перестане

Медаль на Олімпійських іграх — це найголовніша мета атлета. Усі тренування, збори, змагання є лиш шляхом до Олімпу. Коли я ці три роки готувалася до ігор у Парижі, у мене були різні змагання. Десь я здобувала медалі, десь ні, але сприймала все це лише як тренування перед іграми в Парижі. Останнім штрихом мав стати зимовий чемпіонат України й світу у приміщеннях. Але мені довелося його пропустити.

Ми були на зборах, нормально тренувалися, але потім у мене почала боліти нога. Тренерка зменшила мені навантаження, та це не допомогло. Тож Ірина Григорівна порадила відпочити трохи від тренувань, припускаючи, що в мене було завелике навантаження. Минуло три дні, але біль не минув.

Я собі подумала, що в мене запалилися надкісниці від зміни покриття, на якому ми тренувалися. Почала прикладати пластирі, пити протизапальні таблетки. А воно не минало. Тоді я зрозуміла, що, напевно, це щось гірше і з цим я ніколи не стикалася. Я зробила МРТ, пройшла консультацію. Діагноз — Мікротріщина в кістці, що виникає через повторювані навантаження або перенапруження, часто без прямої травми.стресовий перелом малогомілкової кістки. Мене відправили на реабілітацію. Лікар сказав, що зимовий сезон я пропускаю точно.

І от за ту зиму я дійсно перезавантажилася. Бо в якийсь момент мій спорт перетворився на рутину. Тренування, змагання, тренування, змагання. А тут у мене зʼявилося більше часу на домашню рутину: я частіше бачилась із друзями, готувала вдома їжу. Але подумалося: «Це все класно, але понад усе я хочу до кінця реалізуватися як спортсменка».

Тренування я не закинула. Пропрацьовувала лише ті групи мʼязів, які було можна. І, до речі, на які раніше не вистачало часу. Я усвідомила: «Так, це зі мною трапилось, у мене є травма. Але я маю зробити все для того, щоб я стрибала влітку».

У літній сезон я зайшла не найслабшою. Тобто коли ми почали перевіряти показники, вони через чотири місяці були майже на тому самому рівні, що й тоді, на зборах. Це також додало впевненості, що весь цей час я не просто лежала рівно в ліжку і чекала, поки в мене загоїться нога, а робила все від себе залежне для якнайшвидшого відновлення.

Я рада, що впоралася. Десь знайшла в собі ці сили. Завдячую медикам, родині й підтримці тренерки, бо для неї це також стало сильним шоком. У неї не було жодного спортсмена зі стресовим переломом.

Загалом я справді класно провела цей літній сезон. Страх був, але я з ним працювала. Намагалася не думати про те, що в мене щось може не вийти, бо «а що як вийде?» І вийшло ж.

Від цієї медалі моя тільки стрічка 

«Ми це зробили!» — перше, що я сказала Ірині Григорівні після переможного стрибка. Це було неймовірно круто. Я дуже щаслива, що вона була зі мною в той момент, що вона була першою, до кого я підійшла. Я — її перша вихованиця, яка здобула медаль на Олімпійських іграх. «Так, ми це зробили. Я тобою пишаюся. Я знала, що ти це можеш», — відповіла вона.

Я поцілувала їй руки. Це було щиросердно. Це моя вдячність тренерці за те, що моя дитяча мрія перетворилася на ціль, а вона мені допомогла її реалізувати.

Увесь цей шлях я пройшла з одною тренеркою. Був момент, коли Ірині Григорівні намагалися навіяти, що вона «дитячий тренер» і не зможе довести дорослих спортсменів до олімпійського рівня. Інші тренери хотіли переманити нас, атлеток із результатом, до себе в групу. Й Ірина Григорівна вже навіть була повірила в це трохи. На що я їй тоді сказала: «Ні, я від вас ніколи не піду». Люблю її, як маму. Ну як можна піти кудись від мами? Нас ніколи не розривали й ніколи не розірвуть.

Коли я приїхала додому, дивлюся на цю медаль і кажу чоловіку: «Від цієї медалі моя тільки стрічка. Усе інше — це ваші заслуги». Ірини Григорівни передусім, а також батьків і друзів, які мене підтримують. І, звісно, мого чоловіка, який весь цей час поруч, хоч ми буваємо й порізно. Коли я їду на кілька тижнів на збори, він гуляє з собакою, сам готує, максимально підтримує мене. Ми це зробили разом. І ми ще стільки зробимо.

Дуже багато людей підлаштувалися під наш графік. Взяти хоча б чоловіка Ірини Григорівни. Він також звик бути сам удома, з котом, бо вона весь цей час із нами на змаганнях і на зборах. Тому Олімпіада — це хоч й індивідуальне змагання, але це перемога команди.

Кожен має йти до свого пʼєдесталу, і не важливо, у якій сфері. Потрібно обов'язково вірити в себе, шукати можливості для реалізації мрії й бути завжди в позитивному налаштуванні.

Наші думки матеріальні, і ми самі формуємо свою реальність. Загрузнути в негативі — це найлегше, а працювати в позитивному напрямку — найважче. Але це дає свої плоди й свої результати.

Ми, українці, — дуже сильна нація. І ми мусимо одне одного витягувати, підбадьорювати, давати приклад і мотивувати. Треба вірити у власну справу і долати перепони на шляху до успіху.