«Йому бракувало унітаза». Американець, який не зміг стати воїном Інтернаціонального легіону

«Думав, українська бабця мене вб’є»

Джеймс почув про українців 2014-го. В ІТ-компанії, де він працював у США, було кілька найманих працівників з України. Вони працювали онлайн з Києва і ходили на Майдан. Захоплений колегами, Джеймс вирішує коли-небудь відвідати Україну.

Нагода випала за п’ять років. Саме закінчився його контракт з однією з компаній, де він працював адміністратором мереж.

«Я мав гроші й вирішив відвідати Європу. Мій дід був норвежцем, я шукав своє коріння, але людей з таким прізвищем виявилося повно: я думав, що воно рідкісне, а знайшов ціле місто таких, як я», — сміється чоловік у піцерії. Це його улюблений заклад у Городищі, офіціанти тут знають його вподобання. Одна з них несе йому капучино.

Слідів свого роду він не знайшов і поїхав далі. Мандрував Європою велосипедом, а коли зламав ногу й оклигав — автостопом. Норвегія, Швеція, Німеччина. І ось нарешті 2019-го він в Україні. 

Перше, що вразило в Києві, — величезний Він був на столичному Будинку профспілок, що постраждав від пожежі під час Революції гідності.банер із написом: «Свобода — наша релігія».

«Американці схиблені на свободі й демократії. В Україні це витає в повітрі. Крім того, тут менше правил, ніж, скажімо, в тій самій Німеччині», — ділиться своїми першими враженнями Джеймс.

Тоді його здивувало, що в Україні майже ніхто не усміхається, адже у США такого не побачиш.

«Думав, що в Україні кожна бабця хоче мене вбити, я їх боявся, —  слово “бабця” Джеймс вимовляє українською. — Вони ходять з такими серйозними обличчями! Загалом “бабця” в Україні — це якесь окреме явище, я не розумію, чому в маршрутці в найстрашнішу спеку вони не дозволяють відчинити вікна!»

Американець оселився в Києві, влаштувався викладачем англійської у приватну школу. Аж тут — локдаун через COVID-19. Кафе й парки зачинили для відвідування, спілкування здебільшого перейшло в онлайн. Так Джеймс і зустрів Оксану.

«Полюбив українку, бо вона попросила вибачення»

За два роки до пандемії Оксана вирішила, що їй замало працювати операторкою в «Епіцентрі», хоче розвиватися. А для цього треба вивчити англійську. Пішла на курси: одні, другі, треті. Практикувалася з носіями англійської на різних сайтах, де й познайомилася з Джеймсом. Трохи полистувалася — і цей веселий голосистий чоловік запав їй у душу. Тоді якраз відкрили літні майданчики кафе, тож Джеймс запропонував їй зустрітися.

«У мене тоді був ще не такий словниковий запас, як зараз, але врятувало те, що говорив переважно він. В американців заведено відразу виливати правду про всю сім'ю. Тому за годину я знала про його дідусів, бабусь і тіток з дядьками», — згадує перше побачення чорноволоса жінка, яку чоловік називає baby.

Дізналася вона і про його минулі стосунки: від перших є дорослий син. Друга дружина після розриву залишила йому на виховання їхнього спільного сина з аутизмом. Хлопець уже виріс й одружився. Утретє Джеймс спробував знайти щастя у стосунках із жінкою, у якої вже була дитина. У цьому шлюбі народилася їхня спільна донька.

«Тобто, по факту, у нього троє дітей рідних і одна усиновлена. Є й онуки. Коли ми з ним зустрілися, мені було під сорок. Так сталося, що все життя прожила сама. Його досвід сприйняла мудро й розважливо: що було, те було», — розмірковує Оксана. 

«Вона мені сподобалася відразу, бо вміє вишивати, і я відразу замріявся про вишиванку», — жартує чоловік. 

«У кожному жарті є частка жарту», — Оксана зиркає на чоловіка. Знає, що той любить цікавий одяг. 

Джеймс захоплюється історичними реконструкціями, особливо періоду вікінгів. Відвідує фестивалі, б'ється на мечах, має шолом і обладунки. Сам пошив чимало взуття, сорочок, сумок, поясів під старовину. Каже, що його повне ім’я — Джеймс Артур, як у короля Артура. 

«Насправді мене вразило, що Оксана за щось попросила вибачення. У США такого не почуєш. Жінки, якщо чогось хочуть, маніпулюють. Це так ускладнює стосунки. У Європі теж із цим непросто: жінок цікавить насамперед те, скільки ти заробляєш. Під час моєї подорожі мені пропонували шлюб дві жінки в Німеччині й один чоловік у Швеції. Він був моїм другом і в такий спосіб хотів полегшити моє перебування в країні, якби я вирішив там залишитися.

Оксана ж була такою щирою, що аж незвично. Вона проста, одягнена у звичайні джинси, губи не накачані. Мені сподобалося, що на ній немає корони. Хоч вона і принцеса», — він цілує жінку у скроню, вона його у плече. 

«Але одружуватися він не збирався, занадто обпікся в минулому. Ми побралися, щоб не загубити одне одного у війні», — чесно зізнається Оксана.

«Хіба я — боягуз, щоб тікати?»

До початку великої війни вони встигли прожити разом близько року. З'ясували, що жінка проти взутих гостей у хаті й гострої мексиканської кухні, а чоловіку не подобається холодець і поділ одягу на домашній та для виходу в люди. 

Практична й раціональна натура українки зіткнулася з романтичною натурою американця. Коли він ділився своїми планами — відкрити свою англомовну школу чи відновити старі хати по селах силами волонтерів і віддавати переселенцям, — Оксана бачила стільки перешкод, що відразу заперечувала.

Та вони приловчилися одне до одного: кожен готує собі окремо, капці можна взувати, головне, що є кохання, розуміння та спільні інтереси. Оксана вишила йому сорочку, де орнамент схожий на руни, Джеймс змайстрував їй Довга сукня-сорочкаодяганку для фестивалів історичних реконструкцій. Щоправда, встигли побувати лише на одному.

За кілька днів до вторгнення росії пара одружилася. Тоді американське посольство з усіх сил закликало своїх громадян повертатися у США, але чоловік і не думав.

«Не думайте, що життя в Америці краще, — роз'яснює він. Запитання від українців “Чому не виїхав?” його вже відверто дратує. — Там життя просто інше. Так, там нема війни, але вона може розпочатися в будь-який момент. Крім того, хіба я — боягуз, щоб тікати?»

Джеймс попросив дружину евакуюватися потягом з Києва до Львова, а сам збирався йти воювати. Але потяги на захід вирушали переповнені, й подружжя поїхало в Городище, до Оксаниних батьків. 

Серед ночі, коли жінка спала, Джеймс кілька разів поривався йти у військо. Вона його спиняла у дверях.

«По-перше, це комендантська година, я не хотіла, щоб із ним щось сталося. По-друге, він не знає мови. А ще він трохи як дитина, живе в ілюзіях: вважає себе героєм, вікінгом, суперменом. Як це, він не піде воювати? Як дивитиметься в очі тим, із ким змагався на реконструкціях? Але війна — не гра, і я чітко це усвідомлювала», —  пояснює жінка.

«Я не унікальний в тому, щоб захищати не свою країну. Якщо росія переможе, це вплине на демократію в усьому світі. Важливо, щоб хтось боровся за свободу», — рішуче заперечує їй Джеймс. 

Тоді, у 2022-му, втомившись із ним сперечатися й доводити, що боротьба буває різною, Оксана погодилася, щоб чоловік пішов до армії. Але за руку вести його у військкомат не стала.

Він знайшов у ТЦК англомовного працівника і пояснив, чого хоче. Пообіцяли передзвонити. Минув цілий рік, поки Джеймса запросили на вишкіл на Яворівський полігон.

«Був уже сформований Інтернаціональний легіон, там були тренери з НАТО й українські командири. Приїхали воювати добровольці з інших країн: колумбійці, мексиканці — різні. 

Його там оформили, жив у казармі з усіма. Наші хлопці знають, що це таке. А для нього вуличний душ і туалет — це стрес, шок і страхіття. Як це, дірка в підлозі? Як це, немає унітаза? Треба на щось сісти. Я питаю: “Як ти воюватимеш у лісі, в окопі?” А він сміється, що за собою унітаз носитиме», — розповідає про той вишкіл Оксана.

Чоловік дзвонив їй із тренування щодня: каші, курячих крилець чи риби він не їсть. Ходив голодний. Вона лише те й робила, що висилала гроші, щоб він пообідав у кафе, і повторювала: «Таке армійське життя. Тут не перебирають. А як ти збираєшся воювати?» 

Їй навіть телефонував один із командирів, коли Джеймс надумав поставити унітази в казармі, і пояснював, чому це неможливо. За словами жінки, у перші ж дні добровольці, які не мали фізичної підготовки й бачили «танчики» у відеоіграх, відсіювалися. Після зустрічі з українськими реаліями швидко поверталися додому.

Її чоловік розповідає, що пройшов усі завдання з нормативів, крім останнього, коли треба було евакуювати пораненого. Неправильно закинув на плечі стокілограмового військового у броні й з автоматом, підірвав собі спину, вивихнув зап’ястя.

Джеймса відпустили додому на два тижні. Але травми не минули, тож нових тренувань на полігоні він не потягнув через біль. Зараз чоловік відновлюється й допомагає Україні в інший спосіб.

«Почуваюся українцем»

Американець веде канал на YouTube, де розповідає співвітчизникам новини з війни в Україні. Також проводить там стрими, де відповідає простим американцям на їхні запитання. А ще збирає донати. Каже, що витрачає їх на потреби Інтернаціонального легіону, зокрема на деталі для дронів: уже вдалося зібрати кілька десятків тисяч доларів.

Крім того, Джеймс Віш їздить українськими школами, де вчить підлітків збирати дрони та керувати ними. Мріє організувати школу дронів у Городищі. Якраз шукає людей, які б цьому сприяли. 

Оксана його майже не бачить: то він у відрядженнях, то вона. Зі своїм знанням англійської жінка влаштувалася в туристичну компанію.

«До мого чоловіка вже прийшло розуміння: що робити те, що вмієш найкраще, корисніше для фронту, ніж просто нищити здоров’я», — каже вона.

Зараз Джеймс чекає відповіді на свій запит: чи візьмуть його оператором дронів у якийсь військовий підрозділ. Його молодша донька досі відмовляється з ним розмовляти, бо він не залишив країну, у якій триває кривава війна.

«Мені це болить, — звіряється чоловік. — Але я не можу поїхати з України, бо тут твориться історія боротьби за демократію і свободу. Я почуваюся українцем. Мені добре тут».

Під час нашої розмови тривогу оголошували п'ять разів. Джеймс не зважав.

«Україна — країна великих можливостей, і я вдячний долі за можливість зробити щось добре тут», — каже він на прощання.