«А підсуньмо їм зека». Володимир В’ятрович про «готель тисячі зірок», «не такого» Ющенка та Помаранчеву революцію

Про Ющенка

Велике бачиться з відстані. Мені було дуже боляче, що людину, яка справді так багато зробила, щоб українці звернули увагу на важливість питання національної ідентичності, історії, мови, настільки зневажили. Його вважали якимось таким фріком, людиною, яка займається чимось неважливим. Мовляв, у той час, коли треба щось вирішувати, він, бачите, якимись там своїми горщиками, бджолами зайнятий. 

Це все було предметом насмішок — українське, національне, «Боже дивіться який дивак, вважає нормальним фотографуватися в якомусь там солом’яному брилі й показувати якусь свою чергову віднайдену вишиванку», «Міг би мерседеси колекціонувати, а він за якимись вишиванками бігає, бугага». На початку 2000-х років це було предметом для кпинів у політичному середовищі, у середовищі журналістів. 

Цей карикатурний образ, створений за допомогою, звичайно, і російської пропаганди, зараз зруйнувався, зокрема й тому, що зараз дедалі менше можливостей для впливу цієї пропаганди в Україні. Мені здається, до нас поступово приходить розуміння важливості його ролі в тому, якою стала Україна.

Зараз, коли ми розуміємо, наскільки важливими є ці вишиванки, горщики й так далі, що це основа нашої глибинної культури, це те, що свідчить, наскільки ми інші, ніж росіяни, ми починаємо нарешті оцінювати те, ким є і ким був Віктор Ющенко. Мені здається, що він зараз набуває якогось трошки образу одного з батьків нації. 

Це не означає, що його треба ідеалізувати, не бачити помилок. Звичайно, у нього, як у політика, були якісь правильні рішення, якісь неправильні. Але ми зараз, у часи війни, розуміємо, як багато зробленого ним тоді, лягло в основу того, що є зараз стовпом, на який ми опираємося, чинячи опір цій геноцидній війні росії.

Про передчуття напередодні Помаранчевої революції 

Були передчуття, що влада на чолі з Український політик і державний діяч, 2-й президент України (1994-2005).Леонідом Кучмою не збирається поступатися. Думали, що, можливо, Кучма піде на третій термін, якісь будуть зміни в Конституції чи ще щось. Або призначить собі наступника. Вважали, що, можливо, кандидатом від Кучми буде політик і бізнесмен Український політик та підприємець, голова партії «Сильна Україна». У різний час обіймав посади віцепрем'єр-міністра України, міністра соціальної політики, міністра економіки. Був кандидатом у президенти України у 2010 та 2014 роках, головою Національного банку України. На виборах президента України у 2004 році був головою виборчого штабу Віктора Януковича.Тігіпко. Він був більш-менш притомний. Проросійський, а проте симпатичний для багатьох.   

Влада пішла другим сценарієм, але використала найбільш брутальну його версію. Я думаю, що в цьому теж було закладено якийсь російський сценарій — а підсуньмо по приколу для них зека президентом, класно ж буде. І коли влада, думаю, за участю кремля, обрала кандидатом Віктора Януковича, стало зрозуміло, що вони не збираються поступатися. 

Про підготовку до протестів

Мені було 27, я вже був кандидатом історичних наук і був у нашій тусовці одним зі старших. На той момент я був уже достатньо зрілим громадським активістом, мав за собою досвід, зокрема, протестних активностей: Кампанія протестів в Україні у 2000-2001 роках, організована політичною опозицією; спрямована переважно на відставку президента Леоніда Кучми.«Україна без Кучми» 2000 року, Всеукраїнська неформальна громадська організація, що виникла у грудні 2000 року на тлі політичної кризи, яка поглиблювалась в Україні через утиски свободи слова, що вилилося у переслідування журналістів та найгучніший випадок зникнення журналіста Георгія Гонгадзе.«За правду» 2000-2001 рік. 

Я тоді ще зі Львова їздив у Київ на ці протести. Ми вимагали, щоб влада розказала правду про 2000 року був викрадений журналіст і засновник інтернет-видання «Українська правда» Георгій Гонгадзе. За 1,5 місяця його обезголовлене тіло знайшли в Таращанському лісі. Під час «касетного скандалу» були опубліковані аудіозаписи, на яких Кучма, Володимир Литвин та інші високопоставлені чиновники нібито обговорюють необхідність змусити замовкнути Гонгадзе через його інтернет-статті про корупцію на високому рівні.вбивство журналіста Гонгадзе. Тоді було оприлюднено плівки, на яких нібито президент Кучма по суті давав замовлення на вбивство цього журналіста. А потім його знайшли обезголовленим і, безперечно, це стало шоком для значної частини суспільства. Ми піднялися на протести, але вони закінчилися нічим, тобто поразкою. 

Спроба протестувальників штурмувати Адміністрацію президента 9 березня 2001 року закінчилася силовим розгоном, потім затриманнями багатьох людей. Людей ми повитягали, але, по суті, на цьому протестна хвиля захлинулася. І тоді, власне, ми зрозуміли, що треба набагато ретельніше готуватися до протестів. 

На 2004 рік були призначені президентські вибори, і ми ще у 2003-му вирішили, що оце середовище, яке мало якісь зв'язки між собою з 2001 року, — Київ, Львів, інші області — будемо якось нарощувати контакти з іншими людьми, щоб творити якусь організаційну структуру. Так ще в кінці 2003-го зародилася Недержавна громадська організація, активний учасник Помаранчевої революції у листопаді — грудні 2004-го та подій, що їй передували. Від самого створення «Пора!» діяла у всіх обласних центрах України та в Автономній Республіці Крим.громадянська кампанія «Пора!», яка з самого початку готувалася до того, що треба буде організовувати акції протесту. Бо, звичайно ж, влада не поступиться, будуть фальсифікації й нам треба бути готовими виводити людей на вулиці. 

Фактично ми мали рік підготовки, яка полягала в тому, що ми їздили по всій країні й зустрічалися з різними людьми. Збиралася молодь, здебільшого студенти (це була серцевина нашої організації) і дискутували, що було не так зроблено і що ми маємо робити далі. 

«Наша революція буде веселою і зухвалою»

На весну 2004 року в нас були осередки, ланки, фактично, по всіх областях України, включно з Донбасом і Кримом. І ми вирішили, що пора стартувати. 

У нас було гасло таке, що наша революція буде веселою і зухвалою. І ми справді робили прикольні стьобні акції. Одна з найбільш успішних називалася Серія викривальних флешмобів, яка пройшла на центральних вулицях Києва та інших міст України: там з’явилися колони «зеків», які закликали голосувати за провладного кандидата.«Смугастий рейс». Суть полягала в тому, що ми ходили в смугастих арештантських шапочках, які собі пошили зі звичайних простирадл, і роздавали агітки нібито за Януковича: «Всі за зека!», «Заживьом як в зоні!», і так далі. 

Людей це шокувало. Міліція, коли отямилася, зрозуміла, що тут щось, кажись, проти кандидата в президенти, тодішнього прем'єр-міністра, почала, звичайно, нас пресувати. Але це тільки додавало нам якогось драйву, додавало нам значущості та звучання.

У нас була дуже класно опрацьована система, скажімо так, тривоги. Тобто, коли когось затримували. Тоді мобільні телефони ще були рідкістю і ми користувалися акцією від мобільних операторів, за якою перші 5 секунд розмови були безплатні. Нам вистачало 5 секунд, щоб сказати:  «Менти взяли в такий-то відділок, всі сходимось». І всі сходилися. 

Ми мали хороші контакти з депутатами. Тоді депутати були недоторкані, тому їх ще трошки боялися менти. Депутати вривалися в відділки, витягали нас за шкварку, звільняли. І це все набувало розмаху. Спочатку дуже веселого і зухвалого. Але на осінь 2004-го веселого стало менше, тому що десь у вересні ми дізналися, що громадянську компанію «Пора!» оголошено терористичною організацією. 

Нас уже вважали терористами. Почалися серйозні утиски й доходило навіть до того, що наших активістів заарештовували. Одного з них, Сашу Ломака (зараз, до речі, в.о. мера Чернігова), заарештували під приводом того, що в нього в духовці нібито знайшли тротил, який він готував для якогось теракту. Йому загрожувало 10 років. Тобто, якби не відбулася Помаранчева революція, він би, напевно, тільки у 2014-му вийшов на волю.

Про «готель тисячі зірок»

Помаранчева революція тривала десь 35-40 днів. Станом на тепер це звучить смішно, але тоді здавалося довго. Насправді ми не розраховували, що так довго буде. Думали, що після першого тижня протестів, коли він постійно йшов на зростання, влада посиплеться, перелякається. Тому ми були дуже обурені, здивовані й розчаровані, коли штаб Ющенка пішов на переговори з владою.

Ми ж були молоді й безкомпромісні. Ми вважали, що «будьте реалістами, вимагайте неможливого, жодних переговорів». Що треба вже і негайно оголошувати Віктора Андрійовича президентом України, а там хай собі що хоче робиться. 

Я зараз розумію, що ті процеси, які відбувалися, зокрема переговори з Кучмою, який, слава Богу, злякався, і вирішив не послухати Януковича і не застосовувати сили, все це було потрібне. Але, з іншого боку, був потрібен наш відчайдушний радикалізм. Політики могли покликатися на нас: «Ми на цих переговорах висуваємо такі серйозні вимоги, тому що бачите, там ті радикали, вони ж можуть бозна-що зробити, ми на них не маємо такого впливу». Це й було двигуном процесу. 

Ми називали намети на Майдані «готель тисячі зірок». Це насправді класно було, але сніг, зима, хвороби, грип. Вакцину нам привозили, ми там щеплення робили. До речі, коли ми зрозуміли, що це надовго, почали звертатися до киян з проханням когось забирати на квартири. І стали свідками просто небаченої такої щедрості й відкритості, коли люди просто приходили, давали ключі. Казали, що адреса написана на бирочці, на дармовисі, а як будете виселятися, покладіть ключі під килимок.

Про методи боротьби

Я пам'ятаю, коли, власне, вже почалася сама революція, я брав участь у засіданнях штабу Віктора Ющенка, а потім увечері ми збиралися з активістами громадської кампанії «Пора!» і планували, що робимо завтра. 

Що ми робили? На початку зривали навчальний процес. Це була приємна така процедура, коли ми просто вривалися в аудиторії з криком «Революція, всі на страйк, на Майдан!». Потім робилися смішні речі, коли студентів закривали й нам увечері телефонували: «Добрий день, з університету такого-то, прийдіть, будь ласка, щоб нас відпустили на Майдан, бо викладачі не пускають». Бувало таке, що ми таки виносили двері, щоб студентів вивести назовні.

Була складна ситуація з репресіями студентів по всій Україні. У Києві трохи менше, а по Україні достатньо серйозно, тому що регіональні «проянуковицькі» еліти дуже серйозно контролювали ректорів. 

Це спонукало нас піти штурмом на Міністерство освіти. Ми ввійшли й були готові там ночувати, приковувати себе кайданками, щоб нас звідти не забрали. Вивели тодішнього міністра, пана Василь Кремень — український вчений, державний, політичний та громадський діяч, президент НАПН України (з 1997). Упродовж 1999—2005 рр. перший міністр освіти та науки України об’єднаного Міністерства освіти та науки України (в урядах В. Ющенка, А. Кінаха та В. Януковича).Кременя, на вулицю з вимогами, що він бере на себе зобов'язання, що не буде жодних репресій проти студентів. 

Він реально злякався, і я його розумію. Всі настільки накручені були. Звичайно, ні до яких бійок не доходило, але така енергія йшла від цих людей, що чинити їм спротив було важко. Звичайно ж, під нашим тиском пан Кремінь сказав: «Жодних репресій не буде, я беру на себе зобов'язання, Ющенко — так!».  

Ми пробували налагодити контакт з «прихильниками» Януковича, хоч ніякими прихильниками вони не були. Їхній табір розбили біля вокзалу, їх звозили вагонами й там просто вивантажували. Здебільшого це були звичайні люди робітничих професій, які не знали, чого їх туди привезли, але їх налаштовували проти нас. Там уже доходило до якихось конфліктів, шарпанини з цими людьми. Але вони недовго трималися, тому що було холодно, не було якоїсь мотивації. Але ми намагалися якось їх переманювати на свій бік. 

Про третій тур

Я добре пам'ятаю, як прийшли в наш штаб зі штабу політичного з новиною, що буде третій тур. Який називався не «третій тур», а 3 грудня 2004 року Верховний Суд України визнав результати другого туру недійсними, у зв'язку з численними системними порушеннями на користь Віктора Януковича. Суд вирішив призначити переголосування другого туру на 26 грудня 2004 року. Під час цього переголосування більшість голосів, за висновками ЦВК, отримав Віктор Ющенко: Віктор Ющенко — 51,99 % (15 115 712 голосів); Віктор Янукович — 44,20 % (12 848 528 голосів). Загалом у голосуванні брав участь 29 068 971 виборець.«повторне голосування у другому турі». 

Політиками це сприймалося як перемога. Я це сприймав не як перемогу, а мої друзі, яким я цю новину приніс, взагалі сприйняли це, як зраду — як же ж так, ми протестували, а тут знову якісь вибори. Але насправді на той момент, об'єктивно кажучи, ми свою роль виконали. Країна вже палала і настрій такий був у суспільстві, що не ризикнули би просто повторити той безпрєдєл, який робили на другому турі.

В принципі, ми могли сперечатися, наскільки це для нас була перемога, але для тодішньої влади це точно була поразка. Мені здається, тут уже Кучма шукав для себе варіантів збереження обличчя. Він уже списав Януковича, зрозумів, що той програв. Янукович дуже злився, тоді, здається, вперше Під час своєї першої після втечі з України пресконференції в Ростові-на-Дону Віктор Янукович зламав ручку, коли просив вибачення в українців. Він зламав ручку на словах «хочу звернутися до всього народу України. Перше, хочу попросити вибачення у всіх, хто постраждав і страждає».зламав цю свою ручку. Він уже ні на що не впливав, тому що Кучма взяв такий курс, що окей, раз таке сталося. Він готував свій відхід для того, щоб потім його не переслідували, щоб за ним не було якогось шлейфу людини, яка пролила кров на Майдані.  

Тут йому треба віддати належне. Один правильний вчинок з його боку був — він не дав можливості для силового розгону Майдану.

Після Помаранчевої революції

Янукович десь на рік зник. Казали, що він знайшов якихось американських політтехнологів, які його трохи переформатовували, починаючи від зачіски й закінчуючи мовою. Він почав реабілітувати себе як політик на тих тріщинах, які з'являлися в помаранчевої влади. 

Треба розуміти, що ця неймовірна єдність, яку продемонстрували українці на Майдані, це, в принципі, вичерпуваний ресурс. Ти не можеш постійно тримати м'язи напруженими — все одно доведеться розслабити. Тобто, процес часткової демобілізації був неминучим. 

Але проблема була ще й в іншому. Помаранчева революція, з одного боку, була за якісь конкретні цінності — європейську інтеграцію, справедливість, реформи, питання національної ідентичності. Але, разом з тим, вона була дуже персоніфікована. І ця персоніфікація призвела до того, що для багатьох українців відповідальним надалі залишився Віктор Андрійович Ющенко.