Поклали в урни шкарпетку, пляшку води з Азовського моря та босоніжки. Як рідні ховають загиблих без тіл

«Я сама втратила чоловіка, але я його поховала. А є люди, у яких загинули рідні, але їм не було куди приходити погорювати: ні місця на цвинтарі, ні хреста, ні таблички з прізвищем. Хіба що куби з фото у центрі міста», — ділиться Анастасія Ярова з «Ветеранського хабу» Хмельницького — комунального закладу, який опікується родинами військових, зниклих безвісти. І коли виникла ідея заочного поховання, вони з родичами зробили все, щоб це здійснилося.

9 грудня минулого року у Хмельницькому на Алеї Героїв у новій колумбарній стіні Поховання Сергія Зелінського, Олександра Сербієнка, Олександра Дубового, Альони Кушнір-Новіцької, Максима Капріци, Олексія Яніна, Олексія Чернявського та Богдана Демчука, котрі загинули у 2022-2023 роках і тіла яких тоді не вдалося повернути з поля боювідбувся заочний чин поховання чотирьох «азовців» (одна з них — жінка), двох прикордонників, одного бійця з 8 полку спеціального призначення та воїна зі 128 бригади. 

Загиблі або родом із Хмельниччини, або їхні родини переїхали сюди з окупованих районів.

До цього суд встановив, що всі ці військові, попри те, що їхні тіла не знайшли, точно мертві. Це підтвердили свідки. Це перша умова для заочного поховання. Друга — згода родичів. Якщо колись трапиться диво і тіла знайдуть, родини вирішать, чи ховати їх у землю, чи кремувати і покласти прах до урн з речами.

Вдова: «Важче, ніж загибель чоловіка, прийняти те, що його тіла немає»

Початок літа 2017-го. Юнак і дівчина піднімаються на гору Писаний Камінь у Карпатах. Їй дуже хотілося там побувати. Раптом хлопець хапає її за плечі, розвертає до себе і схвильовано тарабанить: «Слухай, я не знаю, як це робиться, але я дуже хочу, щоб ти стала моєю дружиною назавжди». Шарудить у кишені й дістає каблучку. Надягає дівчині на пальця, не дочекавшись відповіді.

«Це було так кумедно: сталевий, мужній воїн, який не знав страху, чемпіон України з кікбоксингу та чемпіон світу з бойових мистецтв муай-тай — у цю хвилину безпорадний і схвильований», — згадує щасливо Тамара із Хмельницького. Їй освідчився хлопець із Запоріжжя, снайпер-розвідник з полку «Азов» Олексій Янін, який познайомився з нею в інтернеті зовсім недавно, проте встиг уже стати таким любим її серцю.

На горі дівчина почувалася немов на вершині світу: всі її мрії збулися в одну мить. А в серпні закохані вже відсвяткували красиве весілля з вінчанням на острові Хортиця.

«Церемонія вийшла надзвичайно прекрасною: я збираю старовинний народний одяг, тож на мені був полтавський стрій молодої, а чоловікові сорочку я вишила сама», — розповідає жінка.

Молодята прожили під одним дахом на Маріупольщині мало: чоловік на службі, на бойових завданнях по 6-8 місяців. Вирішили: Тамарі з сином  Назарчиком, який народився у 2019-му, краще лишатися на її батьківщині. Там батьки, брати, сестри, бабуся — словом, уся родина, яка і допоможе, і підтримає молоду жінку з дитиною. А плани на майбутнє були такі: Олексій звільниться з «Азову», переїде до Хмельницького, служитиме (бачив себе лише в армії), народять ще одну дитину.

Їхній світ 24 лютого 2022-го зруйнували перші прильоти по місту Марії. Олексій боронив його і впевнено писав дружині: «Ми їх зупинимо. Я захищу дім, я захищу тебе з дитиною. Я не хочу, щоб вони вас скривдили, я не дам цього зробити».

10 березня куля прошила навиліт його ногу вище від коліна. Поки три тижні лежав у шпиталі, дружині й не обмовився, яке тут пекло, не скинув жодної світлини розбомбленого Маріуполя, не записав голосового повідомлення чи відео, щоб не чула стогонів, не бачила вибухів. Коли запитувала, чи це щось подібне до 2014-го, відказував коротко: «Ні, це ні на що не схоже, такого ми ще не бачили». Вона розуміла, що чоловік давно на війні, пройшов усяке, але те, що відбувається зараз, його  вразило й приголомшило. Проте він рвався з лікарні до хлопців.

6 квітня, 19:51. «Що ти сьогодні робив, що їв? Чим наповнені твої дні?» — написала дружина. Олексій одним махом відповів щось на кшталт: «Бігав по багатоповерхівках, ховався від танка, знайшов жменю цукерок, приніс дітям у підвал. Поїв в обід супчику, який зварив чийсь дідусь, і побіг далі на позиції».

Це було останнє повідомлення від 38-річного чоловіка з позивним Індіанець. Він кожну вільну хвилину читав книжки, любив футбол і море, захоплювався зброєю, цінував справжніх друзів і міг бути категоричним, коли щось не подобалося.

Наступного дня Олексій Янін загинув у човні, який переправляв на інший берег Кальміусу боєприпаси. Бійці, які в ньому перебували, мали замінувати позиції. По них двічі пальнули із ПТУРів вороги. Пізніше росіяни передали для обміну два тіла військових із човна. Олексія серед них не було.  

Оце чекання і пошуки тіла забирали в жінки останні сили.

«Для мене важче, ніж загибель чоловіка, прийняти те, що його тіла немає, — зізнається вона. — Я злилася на тих, хто поховав хлопців з човна, хоча вони ні в чому не винні. Потім зрозуміла, що в мене два варіанти: або схибнутися, або змінити свій світогляд, щоб не зненавидіти цей світ. Я стала втішати себе, що він усюди зі мною в моєму серці, у сонці, у вітрі, у хмарах. 

Але оця думка про поховання все дужче мене мучила. І коли почалися розмови про колумбарну стіну, я погодилася без роздумів. Знала, що покладу в урну не землю, бо на землі його нема. І всіма правдами й неправдами дістала воду з Азовського моря, бо Кальміус впадає туди».

Тамара виплакалася на похованні й почувалася як жінка, яка справді прощається з чоловіком. У цьому вся суть обряду, впевнена вона.

«У мене є фото вдома, але мені важливо ходити на цвинтар щотижня, бо там плачеться, тужиться, сумується», — додає Тамара.

Її синові Назару в лютому виповниться шість. Він часто запитує у мами: «А тато любив апельсини?», «А  тато любив лоскотатися?», «А тато любив гратися потягами?». І, отримавши відповідь, каже: «О, оце я в тата вдався», або «Хм, це я в тебе пішов».

Він розумний і гарний хлопчик. Викапаний тато. Олексій Янін.

Батько: «Приходжу на Алею Слави до халата і босоніжок»

Коли старша сестра Альони померла від раку, а потім відійшла і мама, їй було вісім. Дівчинка одно допитувалася в тата: «А чому не можна було врятувати? Хіба так не буває, що можна вилікувати?». Микола Новіцький заспокоював доньку як міг: «Така хвороба, Альонка. Десь можуть, десь ні».

«Тоді я всіх лікуватиму!» — заявила дівчинка твердо. І пішла вчитися на медикиню. Після коледжу медсестра Альона попросилася на роботу у військовий шпиталь Хмельницького — реабілітувати бійців. На вечірці познайомилася з «азовцем», закохалася, вийшла заміж і потяглася, як нитка за голкою, за ним у Маріуполь. Там і сама підписала контракт із полком «Азов». Почала службу санінструкторкою, згодом стала бойовою медикинею.

Народився Ілля, але життя з його батьком в Альони не складалося. Шлюб розпався, а пізніше жінка зустріла свою долю. Підполковника Нацгвардії Максима Грідчина.

«Вони не встигли оформити шлюб. Донька лише показала мені весільну сукню», — зітхає батько.

За кілька днів до 24 лютого 2022-го Микола Новіцький був у Маріуполі на прохання дочки: «Тату, заберіть Іллюшу, бо тут намічається щось недобре. Я знаю, що з вами онук не пропаде». — «Альонко, дитинко, може, поїдеш з нами?» — «Батьку, ви ж сам військовий, ви ж мене вчили, що службу кидати не можна. Не переживайте. Ми відбили орків 2015-го, і зараз відіб'ємо».

Батько з донькою проговорили всю ніч. З настановою «виховати з онука справжнього мужика в разі чого» Альона Кушнір-Новіцька випровадила рідних людей на евакуаційний потяг. Вони встигли на останній.

Поки коханий боронив місто, жінка рятувала поранених. Її слова, якими вона відповіла близькій подрузі, що благала її тікати, поширилися соцмережами:

«Не жалій мене: я медик, я військова, і я українка».

Бійчиня розповіла світу про трагедію «Азовсталі». У відеозверненні з бункера закликала:

«Деблокуйте Маріуполь і дайте можливість привезти медикаменти, евакуювати поранених і по-людськи поховати мертвих. Місто, яке воювало за всю країну вісім років і чинить опір зараз. Ми не мученики, ми — борці! Але нині потребуємо допомоги всієї України!»

Ці слова поширювали в медіа. Батькові ж у телефонній розмові казала: «Якби хтось хотів побачити пекло, то це воно».

Першим загинув Максим Грідчин: поряд з ним розірвалася міна. Чоловік помер на руках нареченої 7 березня. «З тобою загинула частинка мого серця і душі», — написала вона.

А 15 квітня Альона бігла з однієї «нори» — так називали бункер — в іншу до поранених, і в цей момент окупанти скинули на «Азовсталь» тритонну бомбу. Кілька поверхів бетонного приміщення обвалилися, поховавши під собою людей. Батьку побратими розповіли, що тіла знайшли і саме кудись переносили, як інша бомба розкидала геть чисто все.

Так не стало 30-річної військової, що народилась у селі біля Хмельницького. Жінки, яка обожнювала спорт і малювання, збиралася мешкати лише в Маріуполі, бо вважала його найкращим містом на землі. Мами, яка готувала сина до військового училища, зрощувала в ньому сміливість. Патріотки, яка вірила в перемогу України понад усе. Людини, що старалася прожити кожен день насичено і яскраво. 

Посмертно її нагородили двома орденами «За мужність» II й III ступенів.

В Альони залишилося два брати.

«Один сєпар, він десь у Москві, нічого про нього чути не хочу. Інший воює на Харківському напрямку», — каже Микола Новіцький. Онука Іллю забрав його батько. А сам 65-річний чоловік рік тому оженився. Узяв за дружину хрещену своєї доньки, вона теж овдовіла і зараз його дуже підтримує. До колумбарної урни подружжя поклало перший медичний халат Альони та улюблені босоніжки з бісеринками. Більше нічого не помістилося.

«Після заочного похорону мені трохи відлягло. І зараз прийду, постою, поговорю з дочечкою. Люди зупиняються, квіти ставлять. Якась жінка запитала: “А хто у вас?”. У неї син. Так розговорилися! Тут розуміють мій біль. Це святе місце для мене тепер: моя Альонка поміж героями, може, вона їх знала, а вони — її. Мені легше, що дочечка не сама. Хай навіть приходжу до халата, до босоніжок. На душі вільніше, що таке місце є. А як колись цих гадів з Маріуполя виженуть, я пішки дійду, буду перший, і землі звідти привезу.

Мої дівчатка були для мене всім. Мені більше нічого не треба, тільки б почути голос Альончин. Не побачити, а лиш послухати голос. Ми вмикаємо відео з нею, фотографії дивимося, цим тільки й живемо…»

Мама: «Дійшло до того, що ми вітаємо одна одну з похованням»

До жінки на відео тулиться хлопчик у жовтій курточці. То внук і бабуся. Поруч — чорна урна з намальованим гербом. Туди 8-річний Михайлик за підказками бабусі висипає землю з Донецького напрямку, де воював його батько Богдан Демчук. Зверху кладе одну сіру шкарпетку, а на неї — крихітний слоїчок із землею з полігонів «Азову», де військовий тренувався: біля сіл Урзуф, Юр’ївка, селища Ялта. 

«По ній ходив мій син, це земля, де він сформувався, зростав як військовий. Вона священна для мене. Урну з нею ми поставили в колумбарну стіну», — ділиться 49-річна Тетяна Демчук із села Шарівка на Хмельниччині — мама Богдана, якого вона впродовж розмови називає лише Богданчиком.

У жінки два сини й донька, яких ставила на ноги сама.  

«Я весь час боялася, щоби хлопці не виросли мамійками, щоб були самодостатніми, уміли брати відповідальність і за себе, і за інших, а не лежали на дивані й чекали, аби хтось їх обслуговував. На жаль, такого чоловічого населення у нас багато, і від мам залежить, які в нашій країні виростуть чоловіки», — розповідає Тетяна.

І їй це вдалося.

Старший Богдан юнаком записався у Громадське формування з охорони громадського порядку і державного кордону, базується у ХмельницькомуПлоскирівську сотню й у 2014-му отримав завдання возити волонтерів у Приазов'я. Там почув про батальйон «Азов». Пройшов курс молодого бійця: для цього пів року щодня займався на спортивному майданчику і в будь-яку погоду бігав з центру села до дуба на околиці, а це далеченько.

2015-го він попросив: «Мам, допоможи купити військовий одяг» — «Ти нікуди не поїдеш! Війна! Ти що?» — «Мамо, всі документи підписані».

«Я зрозуміла, що переді мною стоїть не хлопчик, а 19-річний чоловік. І мені лишилося тільки підтримати його», — згадує жінка.

Павлопіль-Широкинська наступальна операція — бойове хрещення Богдана Демчука з позивним Вогник. Мама думала, що з'їде з глузду: всі діти біля батьків, а її син — на передовій, де постійно гинуть люди. Вона тинялася як примара поміж земляків, не чула і не бачила нікого. А син зумів її витягти, стабілізувати. Своєю впевненістю, мудрістю. Дзвонив, розповідав кумедні історії та повторював: «Все добре, мамо».

Богдан дуже хотів сім'ю і дитину. Оселився з дружиною Надією в Маріуполі, у 21 став батьком. Назвав сина на честь дідуся — Михайлом. І був біля малого кожну вільну хвилину. 

«То вони у войнушки граються, то ялинку збирають, то виставку динозаврів їдуть дивитися, то замовляють Михайлику машину велику. Вона прийшла в розібраному стані, тож Богданчик забрав її на військову  базу. Там з хлопцями складали й самі пробували їздити. Як діти… Він дуже дбав про родину, любив їх і жив заради них. Мене називав "мамулічка". Я була така щаслива своїми дітьми», — ділиться Тетяна.

За кілька днів до вторгнення боєць випровадив дружину і сина на захід, до мами: «Ви їдете на три дні, все буде добре», — посміхався.

26-річного водія-механіка БТР, бійця «Азову» Богдана Демчука не стало 29 квітня 2022-го. Страшну звістку повідомив телефоном його молодший брат Олег, котрий, як і він, став «азовцем», обороняв «Азовсталь»: «Мамо, Богданчика більше нема», — і заплакав.

«Моя невістка стояла в коридорі, мала йти з Михайликом гуляти. І тут цей дзвінок. Ми не мали права заплакати чи закричати. Дитині 5 років, що буде з його психікою? “Надю, йдіть гуляти”, — сказала я, а сама пішла мити ванну. І мила її своїми слізьми».

Богдан був у машині з сімома побратимами, які везли генератор до «Желізяки» — шпиталю «Азовсталі». Вулиці вже сильно прострілювалися. На одному з поворотів, де їхня «газелька» стишила хід, їх накрило. Приліт. Ще приліт. Богданові уламком перерізало шию. Місяцями матір з'їдали думки: чи дуже він страждав? Чи конав у муках? Їй стало легше, коли дізналася: помер миттєво.

Родин «азовців», яким не повернули тіла загиблих рідних, зараз понад сто. Вони об'єдналися в групу. «Дійшло до того, що ми вітаємо одна одну з похованням», — зітхає жінка.

Зовсім недавно їй повідомили, що синове тіло згоріло відразу в машині, яка вибухнула. І хоча пошуки завершені, заочне поховання відбулося, жінка все ж сподівається, що тіло чи якісь останки таки знайдуть. Тримає її на світі ще одна надія: на повернення другого сина, Олега, з полону. Минуло вже 32 місяці, відколи він вийшов з «Азовсталі». Мама каже про себе: «Моя душа в полоні».

Після заочного чину поховання Тетяна надягла чорну пов'язку на голову. Вирішила ходити у траурі сорок днів. «Ця процедура, яку я пережила разом з людьми, що прийшли підтримати нашу родину, наче дозволила мені горювати. Є місце, де лежать наші герої, і мій син разом з ними. Тепер я маю право туди піти, бо там і моя частинка. Це місце, де мій онук шукатиме тата. Йому ми чітко сказали: “Твій тато тут”. І він це прийняв. 

Я звернулася до дівчат, які теж не дочекалися тіл своїх рідних: “Ідіть до місцевої влади й вимагайте такий же заочний чин поховання, бо вона не здогадується, як вам це потрібно”. Так має відбуватися по всій Україні».