Крапковий час. Як дружба незрячих дівчат народила книжки шрифтом Брайля
Анна
Надворі 1981-й. Анні три роки. Вона знайшла буквар свого старшого брата та вивчила всі літери. Нічого, що майже не бачить: книжка — яскрава, а букви в ній — великі. Коли Анна не хоче спати, бабуся сідає на краєчок ліжка й читає їй «Малого і Карлсона, що живе на даху». А втім, скоро Анні доведеться забути літери. У спеціальній школі для незрячих вона навчатиметься читати шрифтом Брайля.
Нині Анні сорок шість, і вона бачить на один відсоток. Жінка працює літературною редакторкою книжок — її друкарня Braille Studio випускає книги шрифтом Брайля. У дитинстві Анна читала лише те, що пощастить знайти у шкільній бібліотеці. Та й у зрілому віці переконалася, що незрячі мають значно менше книжок. Тому заснувала місце, яке має це виправити.
Приборкання крапок
«Дітки, відкладіть, будь ласка, олівчики й ручки, вони вам не знадобляться…» — чує Анна від вчительки на початку першого класу.
Спершу за допомогою спеціальних вправ діти усвідомлюють, як працює абетка Брайля. Після — вивчають літери та знаки. Водночас навчаються писати брайлем. У підготовчому класі Анна опановує брайль, щоб читати улюбленого Всеволода Нестайка.
Марина
1981-й. Марині три роки. Вона бачить частково, а її батьки незрячі. Утім батьки багато слухають книги на магнітофоні, який їм видали в Українському товаристві сліпих. Тільки от література вельми доросла. Марина хоче чогось дитячого, тож їй вмикають вініловий програвач і платівку з «Аладіном». Так дівчинка опиняється посеред середньовічного східного міста.
Батьки Марини передплачують дитячі журнали «Веселые картинки» й «Мурзилку», у яких дівчинка намагається розгледіти яскраві картинки. Інколи до них приходять сусіди й, на радість Марині, читають їй ці журнали вголос.
Читацька дружба
Надворі 1980-ті. Анна й Марина навчаються у спецшколі, подружаться не відразу. Марина навіть заздрить Анні: її єдину щодня забирають додому, ще й ніжно кличуть — то «сонечком», то «Анечкою». В родині Марини все інакше.
Анну й Марину поєднують книги. Вони читають однакові, бо вибору небагато — беріть що є. Якось Марина шукала казки, і шкільна бібліотекарка видала їй збірку творів росіянина Павла Бажова — казки про російську глибинку з незрозумілими для українськомовної дитини словами. Тато ходив сваритися: нащо, мовляв, дитині таке давати?
Старший брат Анни щовечора вмощується в ліжку й береться за свої книги. Він прочитав уже всю домашню бібліотеку. Дівчинка теж про таке мріє.
На виховних годинах Анні й Марині читають книги, яких немає брайлем. А Марина, яка ночує у школі, слухає казки ще й перед сном. Найбільше їй подобається вчителька, яка артистично читає про хлопчика Нільса та його подорожі з дикими гусаками.
1 вересня 1991 року. Анна й Марина переходять до шостого класу. Вони приходять до школи на лінійку — єдині серед своїх однокласників, бо інші просто не з’явилися. Після лінійки сідають поруч в автобусі, щоби поїхати на екскурсію до Пирогова, київського музею просто неба. Відтепер дівчата сидітимуть разом за шкільною партою. Разом бігатимуть до бібліотеки. Разом тікатимуть із незатишного класу, щоб усамітнитися в коридорі й спокійно виконати домашку.
Вони захоплені Фенімором Купером, Джеком Лондоном, Вальтером Скоттом. Обидві читають «Вершника без голови» Томаса Майн Ріда, найперше — бо там є кохання. Марину захоплює ще один твір Ріда — «Оцеола, вождь семінолів», у якому індіанці борються проти американських колонізаторів, але невіддільною сюжетною лінією є все те саме кохання.
На читацькі смаки Марини впливає її тато. Чоловік закінчив лише середню школу, але самостійно вивчав польську, італійську й англійську. За рекомендацією батька, Марина прочитає «П’ятнадцятирічного капітана» Жуля Верна — книжку, яку автор присвятив своїй дитині.
Анна й собі багато читає. У середній школі стає за бібліотекарку для свого класу. Збирає замовлення — зі шкільною працівницею бібліотеки спускається до підвалу, де лежать велетенські брайлівські видання. Як же їй подобається там через запах старого паперу!
Крім української, у школі подруги вивчають ще й німецьку абетку Брайля. Але дев’яносто відсотків літератури у шкільній бібліотеці — російською. Утім різниця між російським та українським шрифтом Брайля десь така сама, як і між мовами.
У старших класах дівчата йдуть до різних шкіл. Анна — до спецшколи для слабозорих у Пущі-Водиці, поряд із Києвом. Марина — аж до Харкова. У харківській гімназії для незрячих Марині видають магнітофон, аби вона слухала книги. Одного дня дівчина заходить до спеціального кабінету для прослуховування — просторого приміщення, яке зазвичай пустує, — ставить магнітофон і вмикає на ньому «Диво» Павла Загребельного, ту саму книжку, про яку батько постійно каже: «Ти мусиш його прочитати!».
«Сподобалось, що там три пласти історії перетинаються. І давній, і Друга світова війна, і сучасний. На той момент, початок 90-х, ми в такому форматі мало читали книжок — переважно йшлося про лінійну оповідь», — говорить Марина вже зараз.
У новій школі Анни брайлівських книг немає взагалі, немає і магнітофона. Вдома їй читають мама, бабуся чи дідусь. Але дівчина не скаржиться — дідусь розбавляє підручники власними історіями.
Внутрішній спротив
Ми зустрічаємося з Мариною та Анною в київському центрі для людей із порушеннями зору «Трініті Хаб». Жінкам зараз по 46. Поруч з Анною її 78-річна мама. Їх нечасто зустрінеш порізно. Хоч орієнтуватися в просторі Анна може й сама, але в читанні мама досі їй за помічницю. Помічаю особливий зв’язок між ними. Вони вельми жваво обмінюються думками — ніби подруги, що сидять за шкільною партою та обговорюють домашку.
Сьогодні Анна готує книжки до друку, а Марина керує бібліотекою товариства сліпих у Києві.
Розповідають, як обидві після школи вступили на українську філологію. Марина — у київський університет Шевченка, Анна — у Драгоманова. Ні там, ні там не було якихось поступок для незрячих. Хотіли вчитися разом, але навіть не спробували через страх.
«Одного незрячого до університету ще б узяли, а двох…» — Анна не закінчує речення. Згодом уточнюю в неї: невже кількох незрячих могли не взяти?
«Ми на собі не перевіряли, — каже. Але між абітурієнтами ходили такі перестороги. Думаю, усе це не без “зусиль” шкільних вчителів. — У школі наші педагоги з профорієнтування не завжди розмовляли коректно. Вони взагалі відмовляли нас вчитися далі. Ідіть, мовляв, працювати в товариство сліпих, там вам точно знайдеться робота, кому ви треба в тих університетах? Тільки це лише породжувало спротив і наполегливість».
В університеті дівчата мусили шукати когось, хто б читав їм книжки. Анні читала мама. Марина шукала тих, хто міг би їй допомогти. У тій самій бібліотеці, яку вона нині очолює, у спеціальному кабінеті їй на касету начитувала підручник із мовознавства старша пані. Марина слухала й часом нотувала щось. Ця касета допомогла не лише Марині, вона також пішла у фонд бібліотеки.
На останньому курсі Марина потрапила на конференцію про міф в українській літературі. Там підійшла до хлопця, щоб спитати, як можна придбати підручник, який їй був потрібен. Парубка звали Євгеном. Через місяць вони зустрілися в ботанічному саду, де Євген начитував Марині на диктофон книжки. Першою став «Алхімік» Паоло Коельйо. Сьогодні їхній доньці 17 років.
Перевага
Чи була незрячість суцільним недоліком? У своєму есеї The Whole World In Harmony Of Dots, яке відзначить Європейський союз незрячих на Міжнародному конкурсі есе у 2016 році, Анна напише:
«Глибинне розуміння того, що знання шрифту Брайля додає мені лише плюсів, наче володіння іноземною мовою, з’явилося не абиколи, а саме під час захисту дисертації… Захист відбувався восени, у другій половині дня, надворі вже добре звечоріло. І тут раптово, наче за велінням якоїсь магічної сили, згасло світло в приміщенні університету. Серед професорського складу почалися прояви паніки, опоненти почувалися вкрай схвильовано, розгублено й дещо навіть безпорадно (тулилися до вікон, підсвічували телефонами й ліхтариками), а я говорила впевнено й переконливо, наче нічого й не сталося, точніше продовжувала читати доповідь, надруковану шрифтом Брайля, та відповідати на поставлені запитання…»
Завдання
У прохолодному кабінеті в «Трініті», де друкують брайлівські книжки, Анна намагається дістати коробку з верхньої полиці шафи. Я допомагаю, ставлю коробку на стіл. Звідти жінка дістає дошку для письма брайлівським шрифтом (пристрій, схожий на теку, де на одному боці рядки виямок із шестикрапками, а на іншому — отвори, що повторюють послыдовнысть цих шестикрапок), грифель для письма, схожий на маленьке шило, та цупкий аркуш паперу. Жінка закладає папір між двох боків дошки, фіксує його, щоб не ковзав, бере стилус і намацує пальцями перший рядок. А потім швидко, ніби на клавіатурі, відбиває коротку фразу — «тук-тук», «тук-тук».
Дістає папір і перевертає його, адже шрифтом Брайля пишуть справа наліво. Власне, моя задача на вечір — розшифрувати послання Анни.
Книги, що вижили
Листопад 2016 року. Дев’ятирічна Саша сидить за столом в одній зі столичних книгарень «Є» і водить пальцями по сторінках книжки «Літо з амазонками» Надії Гуменюк. Дівчинка незряча, їй першій пощастило отримати нову книгу шрифтом Брайля, яку надрукував новостворений волонтерський проєкт Braille Studio.
У книгарні сидить і Анна. Вона разом зі своїми колегами, окрім дитячої книжки, презентує видання «Волонтери. Мобілізація добра» з творами Сергія Жадана, Ірени Карпи, Андрія Любки та інших авторів, яке роком раніше вийшло в плоскодрукованому (тобто звичайному, для зрячих людей) форматі.
У 2017 році Braille Studio матиме стенд на сьомому «Книжковому арсеналі». Там представить книжку Braillebook — про шрифт Брайля й особливості тактильного друку. Книга інклюзивна — тобто прочитати її можуть і зрячі, і незрячі.
Того самого року Braille Studio буде на львівському «Форумі видавців». Студії ж лише рік. На перший принтер збирали самі. Ще один згодом докупили меценати.
У 2022 році через повномасштабне вторгнення Анна з мамою виїде до Польщі, і Braille Studio на рік стане на паузу. Відродить студію одне приватне замовлення — надрукувати першу частину «Гаррі Поттера». Анна показує мені ту саму книжку. Замовники її так і не забрали. Але завдяки їй Анна познайомилася з поттеріаною і згодом переслухала всі інші частини.
Зараз у команді Braille Studio всього троє волонтерів.
«Читати та робити книги доступними для інших незрячих людей — це і є джерело мого натхнення і, без перебільшення, у цьому моя суперсила», — каже Анна.
Її супермісія — щоб книги шрифтом Брайля в Україні видавали приблизно в один час із плоскодрукованими книгами, а не з інтервалом у десяток років.
Своїй подрузі дитинства Марині Анна теж допомагає. Бібліотека товариства сліпих списує багато радянської та російської літератури, але держава вже три роки не фінансує Будинок звукозапису і друку, який мав би забезпечувати бібліотеку новими книжками і є підприємством Українського товариства сліпих, тож фонд поповнюється тим, що видають недержавні видавництва й організації, зокрема Braille Studio. За рік бібліотека отримує десь 50 нових книжок шрифтом Брайля.
Розв’язане завдання
Після розмови з Анною та Мариною приходжу додому й дістаю з портфеля цупкий лист паперу з посланням від Анни. Беру брайлівську абетку з крапковими відповідниками до літер і символів. Починаю розшифровувати брайлівський напис, і з другої літери передбачаю, що далі.
«Доброго дня!» — пише мені Анна.
«Дякую, Анно, день був справді добрий», — подумки відповідаю я.
Автор: Владислав Лесик