Ферма доброти: як любов і сир змінюють життя людей з ментальною інвалідністю

«Моя дочка навчається за індивідуальним планом у загальноосвітній школі — до міри своїх можливостей. Я розумію, що з кожним роком прірва в розвитку між нею і її здоровими однокласниками буде зростати, відчуження між ними буде зростати. А тут усі — скільки б їм не було років — на одній хвилі. Тут постійно нові враження, тут комфортно, тут дружнє спілкування», — говорить Надія, мама Яринки.

Тут — це у спільноті фонду, що його у Золочеві організував Парох — парафіяльний священник.парох храму блаженного Миколая Чарнецького Українська греко-католицька церква.УГКЦ. При фонді для спільноти діє реабілітаційний центр.

Ментальні особливості дозволяють моїм новим друзям жити в необтяженій житейськими проблемами невинності. І вони ніколи не дізнаються, скільки праці доклали отець Михайло та його однодумці, щоб створити милостивий до них світ. 

Обійняти кожну живність

Разом із вихованцями отця Михайла їдемо із Золочева двома бусиками на ферму й сироварню фонду до села Підгірʼя, що на Львівщині. Свого часу, щоб зробити дорогу більш-менш прийнятною, парох угатив на ці схили понад 150 вантажівок землі зі щебенем.

Останній поворот, і пасажири мого бусика радісно аплодують: ферма!

У теплу пору тварини вільно пасуться на території, і підопічні отця Михайла можуть досхочу з ними гратися. Але в березні худоба ще у хліві й у загородах — її можна погодувати, погладити, але не обійняти. 

Ми накладаємо в пакети різаної капусти й сухариків. Малий Ігорчик бере мене за руку.

«Свині не їдять капусту», — інструктує він мене. «Свині їдять сухарі», — уточнює весела ватага.

Величезний чорний кабан і дві його подруги займають чималеньку територію: з будиночком, ванною для купання, схованками в коріннях дерев. Свині відпочивають на вершечку пагорба, далеченько від нас, але ми всі дуже хочемо їх погодувати.

Яринка починає заклично рохкати, зі сміхом і веселими вигуками до неї приєднується весь гурт. Свині спускаються до нас — радість! Їдять сухарики — радість! Ледь не тикаються рильцями у наші руки — оце-то паці!

«Бачила? Бачила?» — щасливо перепитують мене Марія з Тарасом.

«Бачила!» — сміюся я. І за мить ми всі регочемо.

Для курей у нас немає їжі — ми просто кудкудакаємо, вітаючись з ними, і заходимо до хліва.

Тут кози, вівці, корови, коні, а в окремих вольєрах — кролики. Вони просувають голови у віконця годівничок, хрумають нашу капусту й сухарі, жмутками ми носимо їм сіно з маленької копички, зібраної у хліві. І хто голосніше кричить своє задоволене «бе»-«ме»-«му» — тварини чи їхні гості?

Юрко, помічник отця Михайла, виносить із загорожі маленького баранця: «Хто хоче, погладьте».

Хочуть усі. Баранець просто тоне в наших обіймах.

… Кози, вівці, корови на фермі — не для виробництва молока, а для веселого з ними спілкування, для сеансів так званої Пет або анімалотерапія — це вид терапії, у якій використовують тварин та їхні образи для надання психотерапевтичної допомоги.петтерапії. (Отець Михайло, який свого часу вивчив курс Біоетика — система знань, що охоплює моральну проблематику, пов'язану з розвитком біомедичних наук, які стосуються питань генетики, медичних досліджень, терапії, турботи про здоров'я і життя людини.біоетики в Католицькому університеті Місто в Республіці Польща.Любліна, абсолютно довіряє її цілющим можливостям у справі реабілітації.) А сироварня працює з молока, яке фонд закуповує в навколишніх селах. 

«Ми з дружиною свого часу спеціально їздили на Київщину до однієї доброї людини, щоб освоїти технологію сироваріння. Наша сироварня тут починалася з перероблення 20 літрів молока на добу, а тепер ми переробляємо щодобово понад півтори тисячі літрів», — розповідає отець Михайло.

Екскурсію сироварнею мені проводять Влад, Тарас і Василь — поки я роззиралася, вони вже встигли вдягнути халати, шапочки й рукавички.

Пані Оксана, Їгомость — дружина пароха УГКЦ.їгомость, пояснює: «Наші підопічні щоразу, коли приїздять на ферму, обов’язково допомагають працівникам сироварні — сортують сир, ламінують готові кавалки, перевертають головки на стелажах у кімнаті для витримки сиру».

Технологічний процес вони знають добре. Безпомилково показують мені і ванну для соління сиру, і прес, і місткість із сироваткою, і пастеризатор, і охолоджувач молока… І в сортах сиру вони чудово розбираються. Перевертаючи головки на полицях, безпомилково за зовнішніми ознаками визначають: цей із горіхом, ось копчений. Пояснюють: рожевого кольору сир, бо він із томатами, зеленого — бо з базиліком.

Василь у дитинстві відвідував До 2016 року в Україні існували спеціалізовані школи-інтернати для дітей із затримкою психічного розвитку. З 2016 до 2020 року всіх учнів із цих інтернатів перевели для навчання у загальноосвітні школи — відповідно до принципів інклюзивної освіти.школу-інтернат і непогано вміє читати. Тож дістає з верхньої полиці головку сиру й розбирає напис на етикетці: «Базилік без часнику». Гмикає і додає: «А я люблю сулугуні з горіхом».

За словами пані Оксани, усі молодші члени спільноти, які наразі здобувають Інклюзивна освіта — це система освітніх послуг, що ґрунтується на принципі забезпечення основного права дітей на освіту й права здобувати її за місцем проживання, що передбачає навчання дитини з особливими освітніми потребами в умовах загальноосвітнього закладу.інклюзивну освіту, можуть читати. Серед старших — лише ті, хто, як Василь, був учнем спецшкіл. 

… Готові головки, залежно від виду сиру, витримуються на стелажах від кількох місяців до кількох років — а потім надходять на продаж до місцевих магазинів. Фонду — дохід, адже ферма належить йому.

Підтримати

Кожен день додає досвіду

Поїздки на ферму, як і інші види реабілітації, для підопічних фонду — за бажанням. Сьогодні фонд може запропонувати їм багато цікавинок на вибір: оздоровлення в соляній шахті й масажному кабінеті, плавання в басейні, заняття з малювання, музики, танців і гру Бочча — рухлива гра з м'ячами, що входить до переліку паралімпійських видів спорту.бочча.

Дехто зі спільноти, як-от Тарас із Владом, допомагають під час церковних служб, беруть участь у підготовці релігійних свят — влаштовують, наприклад, різдвяні вертепи. Фонд проводить також заняття для батьків та опікунів своїх вихованців — без їхньої допомоги успішна соціалізація підопічних неможлива.

«Зазвичай у сім’ях, де народжуються діти з інвалідністю, чоловіки щезають, залишаючи проблеми матерям. Я вже помітив: що швидше ми беремо таку сім’ю до себе, то більша гарантія її стабільності. Ми фактично забезпечуємо соціальний супровід таких сімей, допомагаємо їм соціалізувати їхню дитину. Так, щоб вона на побутовому рівні могла дати собі раду.

Якщо батьки не хочуть співпрацювати, не прагнуть соціалізації дитини, а натомість вдовольняються виплатами за її інвалідність, ми таким кажемо до побачення. Бо толку не буде, якщо батьки чинять спротив», — пояснює отець Михайло.

Реабілітаційний центр відвідують люди із Золочева й навколишніх сіл. Наразі їх 20. Хто приходить до центру самостійно, кого Юрко забирає бусиком. Заняття в центрі щодня різні — для розвитку людей із ментальною інвалідністю зміна вражень дуже важлива.

«Чесно скажу: я спочатку думав, що процес їхньої соціалізації відбуватиметься швидко. Я не мав досвіду. Я не знав, що роботу цю не можна планувати, як зі здоровими дітьми. І того, чого здорову дитину можна навчити за день, людину з особливостями розвитку — хіба за пів року.

Я ж не проходив спеціального вишколу — заробляв досвід, набиваючи ґулі. Тепер я знаю межі своїх і їхніх можливостей. Але з кожним днем мій досвід стає більшим», — говорить парох.

Замість льотчиків — у священники

Сімʼя Михайла Сукмановського була щиро релігійна. За радянських часів у хаті його батьків священник У березні 1946 року Українська греко-католицька церква була ліквідована на території СРСР. Значну частину її майна передано російській православній церкві, а вірних і духовенство насильно змушували зрікатися своєї церкви. Тому в багатьох випадках богослужіння проводилися підпільно.забороненої тоді УГКЦ проводив підпільні богослужіння. Мама Михайла, яка дитиною пережила заслання до Сибіру й там могла сподіватися хіба що на божу допомогу, хотіла, щоб він став священником. А хлопець Свою мрію стати військовим Михайло Сукмановський реалізував через службу капеланом у миротворчих місіях України в Косово у 2008 році й під час російсько-української війни.мріяв бути військовим льотчиком.

Та до льотного училища його не прийняли. Відслужив строкову службу 1991 року — саме тоді щез СРСР, і греко-католицька церква в Україні УГКЦ була легалізована в Україні 1989 року.вийшла з підпілля. Наступного року Михайло вступив до Львівської духовної семінарії Святого духа УГКЦ і через п’ять років був сільським священником.

Уже тоді йому хотілося зробити щось особливе для дітей своєї парафії. Возив їх по Україні, тішився їхнім новим враженням.

Почав працювати з дітьми й зрозумів, що це і є його стезя. Сільська парафія була затісна для його проєктів. Отець Михайло домігся дозволу на спорудження церкви УГКЦ в Золочеві. Так постав Храм блаженного Миколая Чарнецького — деревʼяний, як старі церкви, які традиційно зводили в карпатських селах.

«Деревʼяна церква, як жива: у людини, що старіє, з’являються зморшки, а в деревʼяного храму — тріщинки, він похитується, скрипить, і що довше стоїть, то більше в ньому тепла», — говорить парох.

Церкву будували п’ять років, освятили у 2010-му. За кілька років поруч із церквою зʼявилася будівля реабілітаційного центру, згодом — ферма із сироварнею в селі під Золочевом, парох зареєстрував благодійний фонд «Милосердний самарянин для дітей з особливими потребами». 

«Ми з дружиною бачили, що діти з Серед підопічних фонду є люди із синдромом Дауна і люди, у яких ментальні проблеми є наслідком інших генетичних хвороб, певних інфекцій, пологових травм тощо.ментальною інвалідністю у нас, скажімо так, не дуже доглянуті, спеціалізовані школи для них тоді саме закривалися, бракувало відповідних державних програм. І ми з Оксаною вирішили, що наш реабілітаційний центр має допомогти в соціалізації і цим дітям, і дорослим людям із ментальними хворобами. Щоб витягнути їх з їхньої ізольованої бульбашки», — говорить отець Михайло.

Разом із дружиною вони писали й подавали свої проєкти з реабілітації до релігійних закордонних фондів, шукали спонсорів і фінансової допомоги, витрачали свої кошти, брали гроші в борг.

«На хлопський розум позичати — це дурня, кабала, бо ми з Оксаною могли розраховувати тільки на себе. Я б сьогодні, може, і не ризикнув би таке робити, бо я вже трохи по-іншому дивлюся на життя, розумію, що воно коротке, а я просто людина. Час життя обмежений, усі муситимуть звітувати перед Богом. Тому треба робити те, що буде во славу божу, а не во славу людську», — розмірковує парох.

Сьогодні їхньому проєктові з реабілітації допомагає уряд Люксембургу, знайшлися добродії і в Україні, якісь надходження забезпечує і ферма. Фонд співпрацює із численними громадськими організаціями. У певні дні басейном, спортзалом і соляною шахтою, які облаштовані в реабілітаційному центрі, можуть користуватися здорові люди — за плату. Заняття із членами спільноти проводять волонтери — безплатно, або педагоги — за цивільно-правовим договором.

«Я переймаю принципи митрополита Андрія Шептицького: церква не повинна бути прохачем, вона може мати свої підприємства, давати людям працю, опікуватися і їхнім духом, і матеріальним становищем. Церква сьогодні це теж своєрідна соціальна установа, соціальна допомога — один з аспектів нашого За своє служіння отець Михайло у 2016 році був нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня. Про пароха і його реабілітаційний центр йшлося в новорічному привітанні Президента України у грудні 2021 року.служіння. Я так розглядаю нашу діяльність у фонді», — пояснює отець Михайло.

 ***

Ми повертаємося з ферми, і на нас чекає ще одна радісна подія — святкування дня народження Юліани. Їй виповнюється 15 років. Розрізають величезний торт, отець Михайло вручає дівчинці пакет із подарунками.

«Многая літа», — затягує парох. Славень підхоплює увесь гурт. Так тут вітають усіх іменинників. Бо життя —безумовна радість незалежно від діагнозу.