Опинився «в труні» під завалами й молився за ворогів. Ветеран, який втратив ноги та став поліціянтом

Це сталося 10 липня 2022-го в Часовому Яру. Напередодні російський «іскандер» влучив у два п’ятиповерхові будинки. Там готувалися до сну військові й трохи цивільних.

П’ять днів тривала операція з розбору завалів. 323 рятувальники з усієї України з’їхалися на пошукові роботи: тоді їм довелося вчитися працювати в нових для себе умовах. В умовах війни. Вони витягли 48 загиблих і 9 живих.

Один із працівників ДСНС, Дмитро Ковтун, нещодавно у TikTok побачив Назара Вікторовського й одразу відгукнувся: «Я тебе пам’ятаю. Варто сказати усім нашим “Назар” — всі знають, про кого йдеться. Поки ми несли тебе до “швидкої”, ти кілька разів пожартував. Всі ми дуже зраділи, що ти вижив».

Чоловіки полистувалися й вирішили, що рятувальники приїдуть до Назара в гості. Він працює в поліції, у серпні очікує на народження другої доньки. От і привід!

hromadske поговорило з Назаром і Дмитром про те, як не вмерти під завалами і як радіти життю зараз.

Повоювати не встиг, накрило ракетами

Коли Назар вчився на залізничника, його діставав одногрупник, «свідок Єгови». Вони часто сперечалися про релігійні питання, утім Назар навчився читати Біблію. Але активно заглибився в неї у 2021-му.

«Ми дуже сварилися з дружиною, вже окремо спали й все йшло до розлучення. Але родичка потягла мене до священника — він сучасний, грає в церкві на гітарі. І от він “дав мені хрестом по голові” — направив на шлях. І ми помирилися з дружиною, стали разом читати Біблію, новий рік зустріли в церкві, разом співали пісні. А потім я ще в християнську спільноту записався», — розповідає Назар.

24 лютого 2022 року він відвіз дружину й 4-річну доньку до батьків у село. Минуло зо три дні, чоловік саме прибирав у дворі, як гостро відчув: йде війна, а він удає, ніби її немає. Це неправильно. А тим паче, якщо вороги захоплять Київ, шансів відстояти Україну буде мало. Тож як людина совісті й честі вирішив воювати. Разом із двоюрідним братом, який пройшов Антитерористична операція на сході України — перший етап російсько-української війни, який тривав із 14 квітня 2014 до 30 квітня 2018 року.АТО, відправилися до Територіальний центр комплектування та соціальної підтримки.ТЦК. Але їх розвели по різних бригадах. Назар потрапив у 24. 

Він згадує навчання у Яворові з американськими й британськими інструкторами, німецьким спецзагоном.

«Нас вчили штурмувати будинки, ходити групами, стріляти з-за рогу будівлі. Ті знання, що передають зазвичай людям роками, нам виклали за тижні. Підготовка прекрасна. 

На вишколі щоранку я вставав раніше за хлопців, щоб помолитися. Але повоювати не встиг. Тоді у Часовому Яру лише кілька днів як облаштувалися з побратимами у покинутих будинках на околиці. Там вже не було ні батарей, ні дверей, спали на кариматах. Зранку мали виїжджати на нуль, у бій, але напередодні ввечері на нас полетіли ракети», — згадує чоловік.

Підтримати

Під завалами — як у труні

Найімовірніше, хтось навів «іскандери» на п’ятиповерхівки. Назар саме мився в душі, коли прилетіло. Зникло світло, підлога під ним пішла вниз. Зі свого другого поверху він провалився на перший чи навіть у підвал. Не знає. 

За секунду втратив свідомість, а як отямився через кілька годин, відчув: ноги нижче колін затисло плитою. Посмикався, посмикався — не вивільниться сам. Вже пізніше дізнався, що його панельний будинок склався і він опинився під сотнями тон будівельного сміття.

Мав трохи простору навколо: з одного боку 20 см, з іншого — 30. Назар напівсидів, у спину врізалося каміння, а сантиметрів 10 над головою зависла плита.

«Фактично труна, — жартує військовий зараз. — І хоча я був у цій тісноті, але духовно я її не відчував. Як і страху. Так вийшло, що перед прильотом дві години читав псалми — від першого до шістдесят восьмого дійшов. І був у такому піднесеному стані. Перше, що я зробив — помолився за ворогів. Я й раніше це робив, але нікому не казав, бо не всі зрозуміють. 

«Господи, пробач тим, хто пускає ракети, тим, хто напав на нас. Дай їм розуму, нехай відкриються їхні очі, нехай побачать, що вони роблять, за що вони гинуть, нехай повернуться до своїх сімей». Просив, щоб Бог дав розуму й [російському лідерові володимиру] путіну».

Назар чув, як десь волають його побратими, як лементують цивільні — кілька десятків так і не виїхали з міста й мешкали на нижніх поверхах. Голос Назара теж пробився до рятувальників.

«Я співав християнські пісні, прославляв Бога, здіймав руки догори, — чоловік наспівує зараз мені в телефон: “Таточко мій, Боже святий”». 

Його слова підхоплює дитячий голосок. То 7-річна Вікуся. Так називають доньку батьки.

Чоловіка почули години через три після прильоту й пообіцяли, що скоро витягнуть. Періодично зупинялася техніка — це оголошували хвилину тиші, щоб слухати людей під завалами.

Назар наклав на ноги турнікети вище колін — він не розумів, не відчував, чи є в нього кровотеча. Спершу надіявся, що кінцівки вдасться зберегти, але час спливав. 

Уже розвиднялося на вулиці, як йому набридло слухати обіцянки: «Зараз, зараз витягнемо», і попросив: 

— То скажіть у годинах, скільки ще? 

— Ще приблизно 10, тут багато ще розбирати. 

Усвідомив, що ніг не врятувати. Вони вже не боліли, так отерпли.

Працювала техніка, дрижали руїни й він відчував ті рухи всім тілом. Ще на світанку намацав біля себе дві пляшки з водою. Спершу обливався, а коли почув, що витягнуть його в кращому разі увечері, економив для пиття. Це врятувало йому життя. 

Лікар сказав пізніше: «Ти мав би померти від ниркової недостатності, бо ноги відмирали й токсини потрапляли в нирки».

О п’ятій годині вечора рятувальники вирили до нього нору, подали воду, укол знеболювального й домкрат, щоб сам підважив плиту та звільнив уже сині ноги. Під вказівки надзвичайників і з їхньою допомогою опинився на волі.

Молитва 33-річного Назара Вікторовського: «Господи, якщо твоя воля, я готовий померти, але хотів би ще пожити» — була почута.

І пралку ремонтує, і танцює

Пізніше чоловік аналізував, що ті його побратими, які були в інших будинках, або вижили, як і він, під завалами, знову опинилися у війську. І майже всі загинули під Бахмутом. А в нього інша доля.

Після порятунку на нього чекали сім операцій, де ноги ампутували вище колін. Він більше хвилювався за маму й дружину, а не за себе.

«Як зробили ампутацію, я підвівся і — до лікаря: 

— Хочу подивитися. 

— Лежіть, лежіть. 

— Та мені цікаво, мені перший раз ноги відрізали.

І засміявся. А він здивувався, що за дивак.

Я ж одразу прийняв себе іншого. Життя наше — така матриця, ми тут тимчасово з ногами чи без ніг, — пояснює. — Мені нескладно без них жити. Мені дали першу групу інвалідності, а я й кажу: “Ого, найкрутіша група”».

Доньці сказав, що ходитиме, як робот, на залізних ногах. А вона відразу відреагувала: «А руки залізні зроблять?».

Дружина плакала на роботі, щоб не чула донька й не знав Назар. Мама ридала в себе вдома. Часто.

На Назара ж чекала реабілітація. В лютому 2023-го він уже став на протези. Із часом вирішив, що колісного крісла не використовуватиме. Поставив у комору. Коли виходить із дому, надіває повноцінні протези, а вдома має стабіси — це маленькі протези, без колін. На них краще тримати рівновагу.

«І такий, ростом 120 сантиметрів, бігаю по квартирі», — сміється він. 

Ветеран може замінити розетку, поміняти фільтр для води, скрутити меблі, а минулого тижня навіть пралку ремонтував. Віднедавна використовує для ходьби одну палицю, а не дві, як раніше. Може винести сміття, сходити по продукти. А якось навіть танцював із дружиною, а також — на великій сцені з танцівницею для всього міста.

Але коли вийде до Тернопільського ставу, накочується сльоза. Колись любив бігати, за 38 хвилин намотував навколо 10 кілометрів. Таке задоволення отримував!

«Ти нічого, мєнт, не робиш, а я воював»

Назар пробував вивчитися на програміста, але знань англійської не вистачило. Аж тут однокласник, який працює в поліції, підказав: «У нас є вакансії для ветеранів. Але треба бути стресостійким, бо люди різні телефонують: і п’яні, і ображені на поліцію». Йшлося про посаду диспетчера лінії 102 в ситуативному центрі поліційного управління. Уже рік, як Назар працює там повний робочий день.

«Я приймаю дзвінки з Херсонської та Тернопільської областей. Тобто коли люди із цих країв телефонують на 102, потрапляють до мене. Я приймаю дзвінок, реєструю і направляю в електронному вигляді працівникам поліції на місцях. Туди виїжджають патрульні», — розповідає він.

Певна річ, звернення із цих областей різняться: у Херсонській більше прильотів, скидів із дронів, пошкоджень майна, пожеж, є мародерство, зниклі безвісти, але менше ДТП, бо автівок майже не лишилося.

Перші місяці ветеран думав, що звільниться. Дуже гостро реагував на смерті: чотирирічка вискочила з автобуса й одразу під машину, перехожий телефонує в поліцію, а Назар чує, як дико кричить мама. Чи серед вулиці стався приліт і відразу загинули четверо військових. Чи коли хтось покінчив із життям.

Є дзвінки від психічно хворих, він уже звик, знає їхні дні народження й уподобання. 

Якось зателефонував військовий: «Ти, мєнт, нічого не робиш, сидиш, зарплату отримуєш за податки, а я воював».

Вікторовський нічого не пояснював, лише запитав: «Чи потрібна вам допомога поліції? Як ні, то я кладу слухавку».

«Я розумію, що люди в різних станах, хтось у відчаї. Військові так само. У мене самого депресія була, — зізнається. — Допомогла підтримка близьких, сусідів, однокласників, побратимів. 

Ну і я шукав собі якесь заняття. У ребцентрі чистив картоплю з кухарями, там потрібно по 50 кілограмів на день, а вдома вже пішов у спортзал, бо життя таким сірим здавалося, вже й жити не хотілося. Виручив спорт, у мене зал поруч із будинком».

Зараз чоловік мріє про автівку, відкладає гроші: і йому зручно буде, і сім'ї, і батьків можна провідати, які за 30 кілометрів від Тернополя. 

Наступного місяця його дружина Наталя народить другу дівчинку. 

Чоловік радіє і щасливій події, і тому, що залишився живий: «У мене немає страху, як дітей на ноги ставити. Деколи я собі кажу: “Назаре, що ти хвилюєшся? Дивися: Бог тебе вже стільки раз спасав зі всього. Що, і тут не допоможе?”».

Вижити під завалами. Надія є

Рятувальник Дмитро Ковтун зараз живе й працює в Житомирі. Три роки тому він працював у Бахмуті й був одним із 323 працівників ДСНС, які приїхали на розбір завалів у Часів Яр. Це він написав недавно Назарові, що пізнав його.

«Він був одним із перших, кого ми відкопали живим. Зробили йому маленьке віконечко, крізь яке він вилізав сам, бо ніхто з наших не зміг би цього зробити через небезпеку завалити все. 

Ми його запам’ятали, бо до того не брали участі в операціях такого масштабу. Це все було на контролі в президента [України Володимира] Зеленського. Ми копали в тій локації п’ять днів, нас обстрілювали артилерією, бо людей багато — така зручна мішень».

За словами Дмитра, тоді з-під завалів у Часовому Яру дістали дев’ятьох живих. Цікаво, що двох урятували радянські меблі. Один чоловік сидів на дивані, плита впала б йому на ноги, та її втримали бильця, на які вона «приземлилася». 

Інший випадок: радянська тумбочка, яка теж витримала тиск плити й не провалилася. Один із худеньких рятувальників проліз крізь дверцята в ній і побачив ноги людини, яка лежала засипана, і відкопав її. 

Ще один чоловік пролежав довгі години в компанії шести мерців.

За три роки Дмитро має вже чималий досвід порятунку людей під завалами, доводилося витягати живими людей і через дві доби.

У разі можливого завалення Дмитро радить тримати біля свого ліжка (якщо це ніч) воду, аптечку, свисток, теплий одяг, ліхтарик, телефон.

«Кричати не треба, бо пилюка заб’є горло й ніздрі, крім того, ви втомитеся. Краще чекати на хвилини тиші від рятувальників».

Разом із колегами він хоче провідати Назара в Тернополі.

«Приємно було його знайти, аж на душі тепліше, що він вижив, і в цьому є наша часточка, наші зусилля», — серйозний Дмитро мліє від розчулення.