«Прокидаються вранці й падають, бо забувають, що в них немає ніг». Правда і міфи про життя з протезами

«Я вас тільки дуже прошу: не починайте самостійно ходити. Бо сформуєте неправильний патерн ходи, і потім перевчити буде важко», — з майже благанням Андрій звертається до свого нового пацієнта з високо, на рівні стегна, ампутованою ногою. 

hromadske навідалося до реабілітаційного центру, щоб розвіяти міфи про протезування й розповісти про інший бік «нового життя» важкопоранених ветеранів. Адже подекуди існує думка, що достатньо отримати протез — і ти вже вільно можеш почати ходити чи знову повноцінного обслуговувати себе з «роботизованими руками». 

Яскравий приклад такого стереотипу — це конфлікт у Львові, коли мешканці багатоквартирного будинку повстали проти встановлення габаритного пандуса біля під'їзду. Мовляв, їхній сусід, який у боях втратив обидві ноги, сам ходить на протезах, навіщо йому ще крісло колісне? 

Міф перший: протез повністю замінює втрачену кінцівку 

«У голові не паморочиться, Михайле? Добре, тоді далі йдемо і дихаємо. І дивимося, щоб був однаковий крок», — нагадує про себе Андрій. 

Михайло впевнено крокує на доріжці з усмішкою на обличчі. Після підриву на протипіхотній міні він одразу зрозумів, що ампутація — неминуча. Тому коли після операції заглянув під ковдру й побачив, що коліно на місці, а втрачена лише гомілка — відчув себе неймовірно щасливим. 

«Ампутація на рівні гомілки дозволяє залишатися максимально ефективним. З таким протезом ти можеш бігати, стрибати тощо», — пояснює фізичний терапевт. 

І одразу ж продовжує: «Але все одно — це ампутація. І як не крути — вона заважає. Не раз бувало, що пацієнти вранці прокидались і падали. Вони забували, що в них немає ніг, бо десятки років жили з ногами».

Найвідоміший за соцмережами пацієнт Андрія — 41-річний річний ветеран Микола Шот — на фронті втратив обидві гомілки та дві руки на рівні передпліччя. Він уже взяв участь у кількох бігових півмарафонах та знову сів за кермо авто.

«Але якось Микола побачив, як молоді хлопці сидять і лускають насіння. І він аж розплакався, бо зрозумів, що ніколи не зможе лускати насіння. Тому, щоб уявити, як це — жити з двома ампутованими руками, спробуйте собі зав’язати кулаки й так день прожити», — пояснює Андрій, чому протези рук не можуть замінити їх повноцінно.

До Андрія вже не раз приходили пацієнти з надмірними очікуваннями від протезування, особливо, які мають високо ампутовані кінцівки.

«Недавній був випадок із пацієнтом, у якого з плечової кістки три сантиметри залишилось. І я бачу з розмови, що він не розуміє, що на нього чекає. Коли я відкрив йому свою презентацію для студентів, то побачив в очах велике розчарування. Бо протез у його випадку — це максимум носити пакет», — каже Андрій. 

Часом пацієнти помилково покладають великі надії саме на біонічний протез, вважаючи, що це — замінник справжньої руки. Хоча насправді механічний протез більш функціональний. Та водночас він не робить того, що може біонічна рука. 

«Так само, буває, пацієнт з ампутованою ногою на рівні стегна зсередини (з розрізом на внутрішній стороні стегна — ред.) дивиться на когось із високо ампутованою ногою і певен, що якщо той класно ходить, то й він теж так зможе. Але ж там зовсім різні ситуації», — пояснює Андрій.

Загалом що вище ампутована кінцівка, то практичність протеза менша. Хоча кожен випадок — індивідуальний, але в жодному з них протез не може замінити повністю втраченої кінцівки. І банальні для здорових людей речі — сходити в туалет, почистити зуби (для людей без рук) чи піднятися високими сходами (для людей із високо ампутованими ногами) — можуть стати викликом.

Міф другий: надів, встав і пішов 

Коли настає довгоочікуваний момент надівання протеза, треба дати час, щоб кукса (залишок кінцівки після ампутації) до нього звикла. Далі вже навчають ним керувати. І вже потім поступово переходять до різних тренажерів та активних вправ, де відпрацьовують координацію, долання перешкод і витривалість із протезом. 

«Перше ваше завдання на тиждень — це компресія і довіра до протеза. Оскільки у вас нога ампутована на рівня стегна й ви не керуєте коліном, то довіра буде менша. Так, ви будете хвилюватись, що протез складеться. Він складеться і ви впадете. Але це нормально, всі вчаться і всі через це проходять», — Андрій продовжує для новоприбулого пацієнта лекцію про правила перших кроків на протезі. 

Андрій надіває на чоловіка протез і відправляє його на бруси. Просить до них дійти ще на милицях, а далі, притримуючись руками на снаряді, пробувати ходити. 

«Ви знаєте, як блокується коліно? Кукса назад. Задача зараз — заблокувати коліно та перенести масу. Замикайте, замикайте коліно, щоб воно не зігнулось», — Андрій навчає відчувати протез і керувати ним. 

Навички ходіння на штучній кінцівці здобуваються довго й непросто, особливо якщо протез високий. Ще на етапі підготовки до протезування необхідно тренувати й зміцнювати м’язи, працювати з балансом та рівновагою.

Ще складніше, якщо, крім ампутованої ноги, є супутні травми. Один із пацієнтів Андрія, 23-річний військовий Василь Курило, лише за вісім місяців після поранення зміг встати за допомогою ходунків. Одну ногу йому відірвало, а другу сильно травмувало, крім того — пошкодив руку. Тож довелося пройти через десятки операцій перед тим, як пробувати ходити. 

Міф третій: найважче — позаду. Або про ускладнення після протезування

«Як воно? Де найбільше тисне? На сідницю? Але терпимо чи занадто? Нема такого відчуття, ніби укол?» — перепитує Андрій у чоловіка на брусах.

«А в тебе, Михайле, як? Кукса не болить? Тільки чесно кажи! Ні?! Ну дивись, бо від того залежить твій шлях реабілітації», — це вже переходить до бігової доріжки Андрій. 

У Михайла з протезом гомілки вийшло впевнено ходити вже через два тижні після першої спроби. Щоправда, згодом у тренуваннях довелося зробити перерву. Хлопець дуже натер собі шкіру до рани. 

«У лайнері — дуже вологе середовище, тому рана в ній не гоїться. Тому далі ходити в протезі не можна було, — пояснює Андрій, показуючи на силіконову насадку на куксі. — Ви можете обмотати ногу чи руку плівкою і так походити, щоб відчути, як це. А в теплу пору, звісно, ще важче, ще більше пітніє». 

За словами Андрія, часто пацієнти мусять робити перерви в тренуваннях через те, що натирають кукси до ран. Бо щойно отримують довгоочікуваний протез, одразу на радощах намагаються багато ходити, хоч терапевти й просять цього не робити. 

На відміну від людської стопи, яку, буває, натирає взуття під час тривалого ходіння, шкіра кукси — значно ніжніша. Із часом вона грубшає, але надміру навантажувати її однаково не можна. 

Натирання до ран і різні шкірні захворювання внаслідок тертя й потовиділення — це далеко не найгірше, із чим зіштовхуються протезовані люди з травматичною, а не плановою під наглядом лікарів, ампутацією. Наприклад, коли в куксі залишаються дрібні уламки, із часом вони можуть мігрувати й разом із собою нести гній. Через що вкотре доводиться відмовлятися від протезів. 

У перші пів року, а буває і через рік можуть виникати остеофіти — це коли кістка продовжує рости. Це супроводжується болем, бо фактично кістка розриває м’язи. 

«Якщо людина ламає кістку, то наш мозок це сприймає як задачу, що треба назад її зростити. Тож у кістках утворюється первинний мозоль і відбуваються всі етапи зрощення. А за травматичної ампутації мозок не розуміє остаточно, що немає чого зрощувати. Але він все одно намагається. І тоді ростуть остеофіти. 

У більшості випадків це відбувається вже під час протезування, коли пацієнт дає осьове навантаження, яке є основою в будові кістки, і це провокує її ріст», — пояснює Андрій.

Після видалення остеофіта немає жодної гарантії, що кістка не почне рости знову. Так трапилось із його пацієнтом, у якого остеофіт виріс аж на одинадцять сантиметрів. 

«Йому зробили операцію, він пройшов реабілітацію і поїхав додому. Але там знову з’явився остеофіт. Тому знову операція, знову реабілітація, знову поїхав додому і… ось зараз далі кістка росте. Але втретє оперуватись він не хоче, каже, що буде терпіти на знеболювальних, бо втомився від цього всього. Хоча це погано, бо знеболювальні шкодять печінці, органам травлення», — каже Андрій.

Ще одне ускладнення — невроми. Це патологічний ріст нерва, фактично доброякісна пухлина. Ризик невроми залежить від того, наскільки глибоко вдасться вшити нерв під час його пересічення (відтинання) у процесі ампутації. 

«Якщо нерв — ближче до поверхні, це ризик невроми більший. Нерв розростається й утворюються такі клубочки, які дуже-дуже чутливі. Фактично — це як оголений нерв. За відчуттями — ніби ми обпекли руку й знову її обпікаємо.

Ці регулярні та прострілювальні болі видно за мімікою пацієнтів. Цей неконтрольований біль дуже злить, і вони від цього можуть бути агресивні», — додає Андрій.

Невроми лікують або уколами й таблетками, або, якщо не допомагає, — оперативно. Буває, що пацієнти просто звикають до болю, але при цьому про комфортне носіння протезів не йдеться. 

Через невроми можуть зростати й фантомні болі, які ветерани порівнюють з укусом собаки чи вивертанням пальців. 

Так, ці ускладнення гальмують реабілітацію, бо через сильний біль пацієнти просто не мають снаги займатись в залі. 

Міф четвертий: якщо вже ходиш на протезах без ускладнень, милиці й колісне крісло не потрібні

Михайло сходить із бігової доріжки, сідає і знімає протез. Потім знімає спеціальні довгі шкарпетки. Їх аж чотири. 

«Скоро, думаю, вже буде п’ята», — сміється він. Далі нарешті знімає лайнер, із середини якого стікає піт. 

Ці шкарпетки потрібні, щоб куксоприймач (верхня частина протеза, куди запихають куксу) щільно прилягав до кукси, якщо після протезування вона дещо худне. 

«Кукса формується від року до двох, а може й цілих п’ять. Якщо людина худне, то тимчасово розв’язують проблему шкарпетками», — каже Андрій, який бачив пацієнта з дванадцятьма шкарпетками на куксі. 

«Якщо ж людина набирає вагу й кукса збільшується, то тут уже інша проблема — куксоприймач буде тиснути на торець кукси й виникає ризик остеофітів», — додає він. 

Тож у таких ситуаціях куксоприймач таки доводиться міняти. І поки виготовляють новий, треба знову ставати на милиці чи сідати в колісне крісло. 

Михайло Тернавський куксоприймача ще не міняв і сподівається рятуватись шкарпетками. Але повертатись на милиці йому таки довелось, коли натер сильно ногу. Згадує з тим періодом прикрий випадок: 

«Велика проблема — це милиці та плитка. Виходив якось на милицях з аптеки, і вони послизнулись на слизькій плитці і я просто полетів униз. Лежу і думаю: “Хоч би не знову кукса!”. Встаю і бачу, що з кукси капає кров. Я дуже злякався, чи не розбив кістку й чи не доведеться робили реампутацію. Але, тьху-тьху, на мені все заросло, як на собаці».

З протезами ніг так чи так доводиться послуговуватися милицями або колісним кріслом. 

«Якщо ти вдома, і треба сходити в туалет, то замість надіти лайнер і далі протез, то простіше взяти милиці. А якщо це подвійна ампутація, то, звісно, людина радше сяде на колісне крісло, ніж буде надівати два протези», — каже Андрій.

І нагадує, що протези, як будь-яка техніка, можуть ламатися. І поки триває ремонт, вдома сидіти не будеш. 

«Тому пандуси для крісел колісних мають бути всюди», — додає він. 

Зрештою, якщо йдеться про дві високо ампутовані ноги, які б не були якісні протези, пересуватись на них важко навіть із милицями. Тому більшу частину часу людина буде використовувати колісне крісло.

Міф п’ятий: для освоєння протезів достатньо не мати ускладнень, або Міф про мотивацію та відчай 

Реабілітологи часто нагадують, що мотивація займає перше місце в реабілітації. Закинуті якнайдалі протези, бо набридає долати постійні перешкоди, — випадки непоодинокі. Буває, що людина самоізолюється, щоб не доводилось багато рухатись. 

Також не всім вдається прийняти себе нового — випадки самогубств трапляються навіть через кілька років після протезування. 

Пацієнти з ампутованими кінцівками в UNBROKEN паралельно працюють зі спеціалістами з ментального здоров’я. Але й фізичним терапевтам не раз доводиться виконувати роботу психологів, коли пацієнт замикається в собі або взагалі не приходить на заняття. 

«Ви б бачили, як ветерани перед своїми дружинами стараються на заняттях. Тому ми вітаємо, якщо до зали вони приходять зі своїми близькими», — додає Андрій. 

Однак надмірна опіка родичів може зашкодити. Андрій розповідає, що разом із батьками розробив і виготовляє столові прилади, які допомагають людям без рук самостійно харчуватись. 

«Але не раз заходжу до палати й бачу, що дружина чи мама все одно годує. І це бар'єр і проблема для реабілітації. Він звикне, але коли мами не стане чи дружини не буде поруч, то як він буде їсти?» — пояснює Андрій. 

Водночас близькі люди поруч — це вкрай важливо. Андрій згадує моторошну історію, коли від пацієнта після важкої черепно-мозкової травми відмовились і наречена, і рідні батьки. Підтримкою стали батьки вже його колишньої коханої, які регулярно навідувались до лікарні. 

«Родина — це неабияка мотивація. Наприклад, коли в лікарню до батька приїжджає дитина й каже: “Тато! Ти вже краще ходиш!”, то це дуже допомагає. Бо вже хочеться і з дитиною побігати, і у футбол разом грати. 

Мені пацієнт із високо ампутованою кінцівкою після виписки скидав відео, як зараз із сином лазить драбиною і збирає урожай домашнього винограду. Хоча до того він дуже боявся стати на драбину», — натхненно розповідає Андрій.

«Михайле, пасуй! Тільки не заїдь мені протезом у ногу. Це дуже боляче, якщо чесно», — жартома зауважує Андрій. 

Михайло у відповідь згадує історію, як став ненароком на ногу знайомому й стояв, бо не відчував перешкоди. А його товариш не міг зрозуміти, чому він не реагує.

«А потім він такий: “Блін, у тебе немає ноги, я ж забув!”», — пригадує хлопець.

Михайло закінчує заняття так само з усмішкою. У нього дуже хороший настрій — сьогодні йому вручать бігові стопи, і він зможе бігати.

«Я молодий і гарячий! Мені тільки 22! Хочу бігати й уже займаюся боксом та баскетболом, а раніше навіть цим ніколи не займався», — додав він. 

Невдовзі після нашої розмови Михайло став зіркою соцмереж. Відео, де він із першої спроби зміг стати на дошку для серфінгу на протезі, зібрало тисячі переглядів та думок, що для сильних духом нічого неможливого немає.

Матеріал створений журналісткою під час участі в проєкті Hub Bucharest Project за підтримки Міністерства закордонних справ Франції та CFI, Agence française de développement médias