«Я думав, що герой війни. А тут на мене огризаються». Як вижити на «дорозі смерті» — і не розгубитися на дорозі життя
Травень. Покровський напрямок. росіяни просуваються, їхні дрони мають перевагу в небі. Шестеро бійців на позиції вже який день чекають евакуації. Забрати їх складно: цю дорогу не дарма прозвали «дорогою смерті». За кілька днів по них таки доїжджає рятівне авто. Але РЕБ не спрацьовує, їх швидко засікає й переслідує ворожий дрон. Відірватися неможливо — на великій швидкості він влітає ззаду в «гаммер» із сімома військовими.
Далі — усе в тумані. Юрко, який сидів на задньому сидінні посередині, бачить свою закривавлену руку й кричить, що він «триста». У відповідь тиша. Вона лякає найбільше. За хвилину до нього таки озивається решта: «Цілі». І лиш вибігаючи з авто, вони бачать тіло побратима, який цей удар не пережив.
За 3 роки Юрі вдалося вижити тричі. Після останнього поранення йому ампутували руку. Нині він на реабілітації. Приймає нового себе. І навіть вчиться грати на піаніно.
«Я незадовго до поранення на OLX шукав собі піаніно. Така іронія долі — якраз і руку відірвало», — сміється.
Та у відвертій довгій розмові ділиться, як йому важче в цивільному житті, аніж на бойових; як його «нового» не приймають близькі; як розійшовся з дівчиною, на стосунки з якою наважувався 13 років; з яким часом хамським ставленням стикається та як дружить із тими, хто ухиляється від служби, бо «інакше в нього не лишиться друзів».
Сповідь 29-річного добровольця як нагадування про те, з якими викликами стикаються ветерани в адаптації до цивільного життя, — у матеріалі hromadske.
«Рука висіла до коліна»
Підлітком Юрко захоплювався історією УПА. Зокрема, його надихав Клим Савур — крайовий командир УПА-Північ. Тоді ж, 14-річним, навчаючись у військовому ліцеї в Луцьку, він придумав собі псевдонім: Савур. Тож довго обирати позивний, коли через 12 років він пішов добровольцем до війська, не довелось.
В армію він рвався ще після Майдану, у свої 18. Дзвонив в «Айдар». Та, запитавши вік, у батальйоні тоді йому відповіли: «Посидь ще вдома, хлопче. Твій час іще не настав».
«Але мій час настав рано чи пізно», — говорить спокійно Юрій.
Це був травень 2022-го. Втомившись чекати дзвінка з військкомату, він вступив до луцького ДФТГ, а за кілька місяців тренувань мобілізувався. Став бойовим медиком групи: відповідав за евакуацію поранених. Згодом — командиром відділення в спецпідрозділі. Пройшов Херсон і бої за тамтешні острови, Запоріжжя, Харківщину й Донеччину.
«У Донецькій області, мені здається, усе важче», — каже Савур.
Тут його поранило двічі. Якщо торік у вересні, коли на позиції їх закидали скидами з дронів і один з уламків влучив у щелепу, він відбувся шрамом на обличчі, то вдруге, у травні, каже, — вижив дивом.
«Після того як нас підбили, я виліз із машини, взяв руку в руку (бо вона була порвана майже повністю й інакше б теліпалася…) та побіг до посадки. Грубо кажучи, рука висіла до коліна.
Я впав перед бліндажем, повертаю голову — а наді мною, за метрів п’ять, пролітає ще один дрон. І… не бачить мене. Я нічого не зрозумів у той момент. Але подумав: “Гаразд, вижив удруге — треба щось робити”».
Забігши у бліндаж, він як бойовий медик іще підказував побратимам, як йому надавати допомогу. Від вибуху кров запеклася, та про всяк випадок йому наклали кілька турнікетів просто поверх рваної рани. Перевірили, чи нема інших поранень, дали трохи води (бо багато після контузії не можна). І не давали заснути. Біль тоді не відчувався взагалі.
«Мені на бойових було в рази простіше, ніж у цивільному житті»
Біль Савур почав відчувати вже в лікарні. І він був фантомним. Хоча на стабпункті Юра ще просив, аби йому врятували руку, сам він у це не вірив. Зрозумів, що її ампутують, ще в ту саму мить, коли побачив поранення. Узагалі в той момент розум був максимально зібраний.
«На бойових завжди так: там ти знаєш, що робити», — каже Юра.
І розгублено продовжує: «Мені от на бойових було в рази простіше, ніж у цивільному житті. Тут я деколи гублюсь… І зараз можу сказати, що тут я припускаюся в рази більше помилок, ніж там».
На фронті є ціль, є ворог. Усе зрозуміло. А тут (у цивільному житті — ред.) дуже багато різних людей і різних обставин, які накладаються одна на одну… І важко взаємодіяти з близькими.Савур, військовослужбовець після поранення
«Відвик, напевно», — продовжує Юра.
Зараз він проходить реабілітацію. Розповідає похвилинно про поранення і свій бойовий шлях. Та лиш мова заходить про те, як йому зараз і чому важко навіть із рідними — з паузами добирає слова.
«На війні ж люди змінюються. І я, напевно, теж змінився. І хоч це й мої близькі, але ні я їх не розумію, ні вони мене. Виходить багато непорозумінь, дурних суперечок, сварок… Просто замкнуте коло. Мене нового не приймають. Такого, який я зараз є».
Його голос звучить спокійно й врівноважено. Каже: йому «не зносить дах», але іноді й справді стає більш агресивним.
«Не знаю, може, це пов’язано з моїм місцем у світі після цього всього. Ампутація руки — це ж не лише фізична травма. А ще й ПТСР. У мене не один і не два побратими загинуло. Мінус рука. Воно все накладається…
Насправді я не стільки хочу сваритися з іншими людьми, скільки хочу, щоб до мене якесь інше ставлення було. Щоб мене більшою мірою не зачіпали й не дратували».
На запитання, якого б він хотів ставлення, Юрій згадує історію в одній із київських лікарень.
«Медсестер не можна було знайти, лікарі сваряться, усім своїм виглядом показують байдужість… Знаєте, я їду такий, без руки, думаю: “Герой війни”, — а тут на мене ліфтерка в лікарні починає ні з того ні з сього огризатися. І ти такий: “Блін, ну це якось неправильно”. І було б за що».
«Я сам усе зіпсував»
Коли він лежав тоді у бліндажі, втративши кілька літрів крові, температура тіла стрімко падала: у якийсь момент він уже бачив білі плями. Це було ніби світло в кінці тунелю перед «відходом» в інший світ. Як у кіно.
І, як у кіно, я кажу командиру: «Передайте мамі й дівчині, що я їх люблю». А всі кажуть у відповідь: «Сам скажеш».Савур, військовослужбовець після поранення
«Як ваші стосунки з дівчиною зараз?» — запитую обережно, з огляду на попередню розмову.
«Ми буквально вчора розійшлися…» — ошелешує Юрій.
Вони були разом трохи більш ніж пів року. Але знайомі давно: ще відколи їм було по 15. Вона йому ще тоді дуже подобалась. Час від часу вони спілкувались. Але він ніколи не наважувався на більше.
«13 років збирався з духом», — сміється.
Ближче спілкуватися вони почали лише після першого поранення, коли він проходив лікування в Луцьку. Зав’язалися стосунки. Але нове випробування на міцність вони не пройшли. Хоча Юрій у цьому винить себе.
«Не знаю, може, я розучився з людьми спілкуватися, бути нормальною людиною… Я сам усе зіпсував», — каже Савур без подробиць. Ще надто болить.
«Те, що немає другої половинки, — це, мабуть, найбільша втрата. Це неприємно, боляче. Але це мені буде наука. Треба йти далі».
«Ходити й повістки роздавати я точно не зможу»
Запитую Юрка, чи вже є нове прийняття себе після поранення.
«Здається, спочатку було простіше. Був настрій: “Еге-гей, нема руки — та й чорт із ним”. А зараз… Якось усе це починає напружувати. Зараз я думаю, що не все так просто. І це пов’язано зокрема з тим, що незрозуміло, коли відбудеться протезування і чим я буду займатися після».
«У принципі, завжди можна стати відеоблогером», — одразу сам собі відповідає, сміючись, Савур.
Але одне він знає точно: не зможе працювати, до прикладу, в ТЦК.
Ходити й повістки роздавати я точно не збираюся. Це не для мене. І не через те, що я не поважаю цю роботу. Я просто знаю, як люди ставляться. І морально цього не витримаю. Якщо я побачу якусь нахабність — одразу ж інтернетом полетять відео, що ТЦКшник безрукий когось б’є.Савур, військовослужбовець після поранення
«Я б хотів робити щось своє, щоб ні від кого не залежати. Ну або завжди є можливість, крім відеоблогера, повернутися в армію. Може, інструктором. А може, начальником принтера поставлять — і я буду задоволений. Це ж найбажаніша посада у всіх Збройних силах!» — каже Юрко, і ми сміємось разом.
Друзі-ухилянти: «Інакше друзів не залишиться»
Наостанок говоримо про мобілізацію. Те, що він добровільно пішов до війська, Юрій не вважає героїзмом. Лиш обов’язком. Та чи не тригерять його ті, хто від обов’язку ухиляється?
«Я дивлюсь на чоловіків призовного віку і насправді не знаю, що це за люди. Вони можуть бути такими ж військовими у відпустці. Або це можуть бути лікарі, які теж роблять свою роботу. Є дуже багато професій, які допомагають армії», — розмірковує Савур.
«Мене більше дратує (це так, для гумору), що коли я кажу своїм друзям призовного віку вийти десь у центр погуляти — то вони не сильно хочуть».
«Тобто і серед ваших друзів є ті, хто ховається від ТЦК?» — перепитую.
«Ну, так».
«І вам усе одно вдається підтримувати дружбу?» — дивуюся.
«Інакше в мене друзів не залишиться, — сміється. — Але після поранення мені ті самі ухилянти дуже допомагають. Хтось фінансово, хтось іншим».
«Скажу чесно: я не критикую людей, які ховаються від ТЦК. Так, я вважаю, що це обов’язок кожного — захищати, допомагати. Не обов’язково на фронті. Але якщо ти чоловік призовного віку, то, думаю, варто було б задуматися над цим.
Але якби я почув, що хтось говорить, наприклад, що “це все дарма” чи що “треба якийсь там договорнячок і здавати території” — думаю, тоді я б не втримався. У мене є ще одна рука і дві ноги — і вони б пішли в хід».
Якщо не вистачає сміливості піти в армію — тоді й не треба відкривати рота і говорити про те, що ТЦК погані.Савур, військовослужбовець
«У нас є дуже багато всіляких проблем. Але процитую свого друга: “Ворогу байдуже, чи ти нейтральний, чи ти ховаєшся від ТЦК, чи ти в армії — він уб’є кожного”. Принаймні спробує. Ми ж і працюємо над тим, щоб він не вбив кожного».
***
Нині Юрій проходить тривалу реабілітацію, що включає фізіо- та ерготерапію. Попереду — ще одна операція. Іще невідомо, коли буде первинний протез, який він називає «рукою від манекена» — такою забезпечує держава. Функціональний же (біонічний) протез може коштувати до 2 мільйонів гривень. Тут держава компенсує частину вартості.
Друзі, знайомі й небайдужі зібрали Савуру вже понад 850 тисяч гривень. Він каже: якщо держава відшкодує кошти, зібрані гроші він задонатить на армію.
Психологічної допомоги, каже, не просив. Справляється сам. Та обіцяє: якщо буде погано — звернеться. А поки він вчиться грати з учителькою на піаніно. Планує записатися на плавання і тайський бокс: «Щоб не турбували темні думки».
- Поділитися: