Наталія Сумська: «російське має зникнути для багатьох поколінь»

«Ми були провісником незалежності»

24 серпня 1991 року. Що для вас цей день? Які відчуття, які спогади?

Йому передували мої гастролі й поїздки Україною. Ми тоді знали, що 21 серпня в «Білокам'яною» називають Москву — через те, що Московський кремль, який був зведений у XIV столітті, був побудований з білого каменю.«білокам’яній» фактично була повалена влада тодішнього керівника СРСР [Михайла Горбачова — ред.]. А одним із відомих проспектів ішла танкова бригада із жовто-блакитними прапорами. Це був шок тоді, усі одне одному телефонували: «Ви бачили, ви чули?!».

Потім Вʼячеслав Чорновіл — політвʼязень, український політик, ініціатор проголошення Декларації про державний суверенітет та Акта проголошення незалежності України.В’ячеслав Чорновіл із побратимами наголошували: «Підпишіть [Акт проголошення незалежності України — ред.], бо іншого часу, можливо, і не буде». Він мав рацію. Невдовзі в залу Верховної Ради внесли наш рідний, омріяний, вистражданий жовто-блакитний стяг.

Тоді було радістю, що незалежність проголошена — нарешті. Але звідки ж ми могли знати, що незалежність так просто не дається… Тепер ми її виборюємо кров’ю.

Перша вистава як провісник незалежності на сцені Національного театру імені Івана Франка була ще навесні 1991-го — це п’єса «Біла ворона», фактично перша українська рок-опера. Вам тоді було 35, ви були в головній ролі Жанни д’Арк. І саме ви ініціювали цю постановку. Наскільки вона була співзвучною тим переломним подіям у країні? 

Я побачила цей твір у Полтавському обласному драматичному театрі імені Миколи Гоголя, де працювали тоді Батько Наталії Сумської — народний артист України В'ячеслав Сумський (1934-2007), мати — заслужена артистка України Ганна Опанасенко-Сумська (1933-2022).мої батьки. Мені дуже сподобалися музика в цій виставі й сама тема. Звичайно, я її почала приміряти на себе. Вона не була запланованою в репертуарі, але Сергій Володимирович Данченко, художній керівник театру, відчув необхідність такої теми в репертуарі національного театру. І фактично ми були провісником незалежності. 

Бо ж відчули правильність вибору теми для втілення на сцені такої рок-опери, де звучить арія «Свобода» і тема свободи, тема ватажка народу… Вона передувала цій незалежності, може, вона й підігріла ці настрої. Адже вистава одразу після прем’єри поїхала за кордон. Що на ті часи взагалі вважалося дивиною. Нам одразу запропонували залишитися у Віденському театрі на роботу. Але тоді було непритаманно думати про ангажемент якийсь, залишатися в іншій країні. Тому я відмовилася, звичайно, подякувавши.

Потім іще була Польща. Там просто був фурор — як приймали нашу рок-оперу тоді з цією темою... 

Потім вистава жила своїм життям більш як десять років.

«Гратиму в “Кайдашевій сім’ї”, доки діти не старітимуть»

Ви на сцені театру імені Франка з 1977 року, уже 48 років. Як за ці роки, і зокрема за 34 роки незалежності, театр реагував на всі переломні історичні події? І чи завжди реагував?

Ту саму арію «Свобода» я співала ще й у 2004 році, коли була Помаранчева революція. Тобто наша рок-опера знадобилася і в другій революції — найсвітлішій, ще не кривавій. Тоді Анатолій Хостікоєв — актор театру і кіно, чоловік Наталії Сумської.Анатолій Хостікоєв зробив версію через сприйняття хлопчиною, молодим тінейджером, якому батько оповідає, що таке тема Жанни д’Арк, що таке жертва собою заради людей, заради країни. Дитина дуже щиро це сприймала. Дитина — це мій син В’ячеслав, якому тоді було 9 років. 

А зараз він уже гастролює з іншою виставою за кордоном, «Конотопською відьмою», гастролі якої відбулися цього 105-го сезону нашого театру за кордоном: у Канаді, Америці. І невдовзі мають відбутися в Скандинавії.

…І грає зараз із вами в «Кайдашевій сім’ї».

Так. У нас уже оновився склад дітей.

Колись мене питали молоді люди: «До якого віку ви гратимете в “Кайдашевій сім’ї”?». Кажу: «Доки діти не старітимуть» (сміється — ред.).

Так, у якийсь дивний спосіб старше покоління може бути на сцені й упродовж багатьох років. А молоді люди на те й молоді, щоб випромінювати свою енергію, красу цю молодецьку. І тому прийдешнє покоління зараз грає Карпа, Мотрю, Мелашку і всіх наших молодих дітей.

Але Кайдашиха незмінна. І це вистава, яка, мабуть, побила всі театральні рекорди: понад 370 показів. Та чи не втомилися ви грати цю роль? Або ж відбулися, можливо, якісь зміни та ваші трансформації за 18 років цієї вистави на сцені?

Ні.

Я розповідала журналістам: «Я не приходжу грати в цій виставі. Я приходжу в ній пожити».

Тому що це тло — це колиска нації. Це село — найдорожче, найважливіше, що є в житті рідної країни. Звідки пішло все: поводження, характери, інтонації, наш мелос, наша унікальна незнищенна мова, наша нація. І мені дуже хотілося відтворити це первозданно.

Багато декорацій із мого рідного села (Катюжанка, що на Київщині): ціп, товкачки, цебри, горщики, костюми… Є ступа, яка видовбана нашим двоюрідним дідом — дідом Михайлом. І вона працює тут. За цим, власне, і приходить глядач — побачити ту справжню Україну. Без перемін, без трактувань. Адже актори й театр мають право вільно поводитися з класикою.

Хоча я не була прихильницею такого осучаснення і вкраплення якихось фраз, які не належать авторові Нечую-Левицькому. На щастя, тоді художній керівник театру Богдан Ступка прихилився до мого прохання зберегти текст повністю й не допустити якихось вольностей. І тому ми зберігаємо чистоту жанру, граємо в найрідніших, автентичних костюмах. 

Ви казали, що якби «Кайдашева сім’я» поїхала за кордон, то це була б найбільша подія вашого життя?

Я відчуваю, що є велика потреба. І я була б безмежно щаслива, щоб хоч один раз отак побувати за кордоном і показати своє виконання Марусі Кайдашихи з колегами. Є рішення, як оптимізувати виставу, щоб вона була не такою збагаченою декораціями…

Ми от дуже потребуємо допомоги з-за кордону: від Америки і Європи, які передають нам гроші. Ми безмежно їм вдячні, і, звичайно, от чим я могла б віддячити? Я б хотіла поїхати з гастролями й грати для них.

Уся Європа вже давно в «Конотопській відьмі»

У цьому ви бачите певну місію театру нині, під час війни?

Так, це певна місія, ви маєте рацію.

Останні три-чотири місяці відбувалися гастролі «Конотопської відьми» — нашої вистави, яка була дуже вдало розрекламована нашими сучасними засобами реклами. І це одразу відбилося на потребі побачити. Провайдери гастролей відреагували й повезли виставу. Вони не помилилися — виставу всі чекали. Великі зали були вщерть наповнені глядачами.

Що ж, нехай ознайомляться хоча б тепер, через багато років. Адже гастролі могли відбуватися й раніше. Були подекуди одна-дві. Але таких масштабних гастролей від України давно не було. І тому це, звичайно, привертає увагу. Тепер нас знають. Уся Європа вже давно в «Конотопській відьмі».

Ба більше, я боюся перебільшити здобутки театру на користь Збройних сил України.

Можливо, не варто говорити назву тієї зброї, до здобуття якої долучився театр. Але одна з них так і називатиметься — «Конотопська відьма».

І нехай вона відьмує, нехай знищує, нехай досягає цілей. Театр працював на це, робив акції, пропагував окремі квитки, робив аукціони за кордоном. Це здобуття великої кількості грошей. 

Як ви пояснюєте, що саме зараз, упродовж останніх років, в Україні справжній театральний бум? На ту саму «Конотопську відьму» вкрай складно потрапити й купити квитки.

Ну, звичайно, це приємно, що національний театр сприймають тепер як театр, у який дуже важко потрапити. Це гордість за театр. Але це успіх не лише однієї назви. У нас на більшість, навіть на всі вистави, зараз важко потрапити й дістати квиток.

Люди потребують театру. Люди потребують бачити на сцені й фантазувати про інше життя, мріяти. Або якщо це драма — то вона, мабуть, асоціюється з теперішнім часом. Якщо це комедія (це якраз мої вистави: і «Незрівнянна», і «Люкс для іноземців», і «Кайдашева сім’я»), то глядач виходить окрилений. Вони дякують за той настрій, який вони відчули за ці дві з половиною години. І багато хто ще живе цим настроєм упродовж днів. Хіба це не важливо? 

А як ви ставитеся до осучаснення і нової драматургії в театрі, нового покоління і бачення? Зокрема, до тих самих постановок, які мають неймовірний попит, режисера Івана Уривського? Адже ви одна із тих, хто каже: «Класика є класика».

Я можу грати і в сучасних виставах, і в класичному варіанті — я до всього відкрита. Власне, я і беру участь в одній з таких осучаснених вистав — «Пер Ґюнт». І я б могла грати у всіх сучасних виставах. Але в нас є багато прекрасних актрис у театрі, які більше зайняті в останніх назвах новітніх прем’єр.

У мене є свої вистави, і їх достатньо. Я відкрита до спілкування, до нових експериментів, я все це можу робити. Але мені дороге саме оте, що я називала в «Кайдашевій», — основа, первозданність, наш початок.

Щодо Івана Уривського, то в режисера настав його час. Як і в багатьох його ровесників зараз у театрах. На щастя, є молода режисура, яка враховує і досвід попередників, і користується послугами як старших, так і зовсім молодих акторів, використовує свою фантазію, втілює свій талант. Власне, здобуває свою славу, популярність. Без нових режисерів, мабуть, був би неможливим теперішній театр. Адже повинні приходити нові люди та втілювати свої бажання. І театр надає таку можливість. 

«Тато сказав: “Ні, я актор України, я не залишуся в Москві”»

Не одне покоління знає ваші ролі, зокрема в кіно. Перша ваша головна роль — Наталка Полтавка, потім — Марія Кармелюк, Ольга в «Карпатському золоті»... Які спогади про ці часи і яким було ставлення до українських акторів за радянської влади?

Я пригадую також роботу у чотирисерійному фільмі «Устим Кармелюк». Картина була зроблена дуже міцно і вдало. Але прикро, що це було втілено російською мовою. Першоджерело фільму, на жаль, у сусідів за сімома замками, і доля цієї стрічки невідома. Як і багато стрічок. Є деякі стрічки, які залишилися: «Наталка Полтавка», «Дударики» — нашого чудового кінорежисера Станіслава Клименка. Це було великим щастям, коли режисер тобі довіряє і бере зніматися без кінопроб. Просто бачачи актрису перед собою.

Але тоді залежали від думок владних структур: який брати репертуар, схвалюють його чи ні. Були якісь фаворити, драматурги, яких радили ставити й таке інше. Були оці звіти обласних театрів у Москві. Зокрема, театру імені Марії Заньковецької, де ще працювали мої батьки, які возили вистави «Гайдамаки», «Невольник» Тараса Шевченка — звітувати в Москві. Там були так звані дні культури українського театрального мистецтва. Така ніша, розумієте. Ну добре, що хоч не забороняли грати українською…

Це були 50-ті, 60-ті, 70-ті роки. Актори раділи, що вони їдуть до тодішньої столиці, звітувати, грати вистави. І дуже хотіли показати себе.

Моєму татові, В’ячеславу Сумському, саме тоді пропонували залишитися працювати в Московський академічний театр сатири.театрі сатири. Бо ж актор був просто дивовижний. Але тато сказав: «Ні, я актор України, я не залишуся в Москві». 

Він відмовився і від здобуття звання народного артиста Радянського Союзу.

У росію вас тоді, на початку кар’єри, кликали?

Навіть якщо колись і пропонували поїхати, щось там пробуватися — для мене взагалі того етапу не існує. Ані їхнього кіно, ані їхніх проб, ні їхніх акторів, які мовчать. Я не хочу навіть згадувати ту країну в жодній іпостасі.

Вони мають зникнути для багатьох поколінь нашої держави як такі, що взагалі є. І це буде правильно. Зараз треба стверджувати себе, українське акторство, український світ, український простір і український театр.

Чи є тим, що зараз зачіпає найбільше, — коли довкола чуєте російську мову?

Воно зачіпало ще давно, воно зачіпає зараз і буде зачіпати. Але ми не можемо силою людей змусити. Вони будуть дратуватися, вони злуватимуть. Люди не люблять, коли їм роблять зауваження, виховують… Це має бути особисте сумління. Це має бути бажання. Це має бути любов до рідної країни. 

Покоління втрачені. Як же можна після цього так байдуже продовжувати жити й розмовляти [російською — ред.]?

Але люди, мабуть, не усвідомлюють. Мабуть, не вистачає сумління, бажання. Або лінощі… А зрештою — байдужість. Вони проживатимуть своє життя, яке й жили до того. Будуть ходити в супермаркети, ходити на вечірки, на якісь святкування, пишні бенкети. Забуваючи про те, що відбувається зовсім поруч. Хоча б подумки треба усвідомлювати, що там відбувається, яка страшна боротьба, які страшні втрати. 

Стільки горя ми зносимо на собі, скільки молодих людей уже, на жаль, під прапорами. Акторів… У нас відійшли і на Революції гідності, і зараз. Загинув наш керівник меблевого цеху, який багато років створював декорації для театру, — Віктор Красін. Ми досі не знаємо долю нашого актора Захара Нечипора.

Як сказав один військовий на проводжанні Юрія Феліпенка, який нещодавно загинув: «Актори — дуже хороші військові». Вони вірять, вони знають, за що йдуть. І тому на фронті — вони найперші вояки.

Зараз ми ще проживаємо найактивніший, найдраматичніший період. І невідомо, як повернеться історія далі. Адже вона залежить не лише від нас.

Хоча мала б і могла б бути тільки в наших руках, якби складалися трохи інакше події, які передували 1991-му і цим рокам. Якби влада, яка очолювала тоді, більше переймалася долею України, а не своїми здобутками й збагаченнями. 

Саме під театром Франка відбувалася остання хвиля протестних подій, які дістали назву «Картонкового майдану», де здебільшого молодь протестувала проти обмеження незалежності антикорупційних органів. Як ставились, стежили чи підтримували ці події?

Для мене було приємною несподіванкою, що молодь є, вона нікуди не поділася. Що вона реагує на те, що відбувається в країні. І реагує яскраво. Можливо, навіть брутально. Але зараз такий час — брутальний, різкий, військовий, трагічний. І молодь своєю шкірою відчуває щось недобре. І тому вона прореагувала, запобігши деяким процесам, які могли б, не дай боже, відбутися. Воно ніби нагадувало те, що відбувалося під час Революції гідності. 

Чи може бути актор театру поза політикою?

Мені здається, ні. Особливо тепер. Поза політикою ніхто не може бути в державі. Здається, усе взагалі мало б бути підпорядковано воєнному стану. Усі мали б бути зараз скеровані й зосереджені на відсічі, здобутті всіх засобів боротьби та протистояння. 

«Засмучена більшістю розважального жанру»

Повертаючись до ролей у кіно. Ви нещодавно зізнавались, що вас немає у фільмах, бо немає, власне, цікавих проєктів, які б личили вам за масштабністю. Але зараз відомо, що ви гратимете, зокрема з Адою Роговцевою, у сімейній комедії «Ну мам». Розкажіть деталі і як ви все ж погодились. 

Я ще не знаю деталей, кіно (знімання — ред.) планується на зиму, а вже триває рекламна кампанія. Це така побутова [тема — ред.], але мене хоча б приваблює ця назва — «Ну мам». Бо я бачу часом: «Мам, я в шапці», «Мам, я в “Азові”». Мене це більше гріє.

Так, хотілось би якихось масштабних ролей. Я дуже люблю історичні картини. І тло військове зараз могло б дати багато сценаріїв. Хоча б взяти тему «Азовсталі», Маріуполя, як наші військові потрапили в полон й дотепер там. Це найболючіша тема для мене зараз. І це можна було б зараз відтворювати. Адже гроші потрапляють для здійснення якихось інших кінострічок.

Я засмучена відсутністю цього і більшістю розважального жанру. Тому що війна нікуди не дівається. І таке враження, що вона десь там, а тут якесь інше життя.

Є чудовий роман «Мами» Марії Матіос. І я бачу вже втілене це кіно. Його можна було б уже знімати. І це було б великою пам’яткою про нашу війну. Можливо, це і буде в планах. Хтозна. Поки що здійснюється проєкт аудіокниги. І, можливо, мені випаде честь озвучити одну з новел Марії Василівни.

Як ви уявляєте Україну через десять років і що б хотіли, аби в ній залишилося від сьогодні?

Щоб залишилися ми з вами. Щоб продовжували брати інтерв’ю в людей, які житимуть і творитимуть мистецтво через десять років. Вони вже гратимуть хороші такі міцні ролі, тут будуть зірки, буде в кого взяти інтерв’ю, будуть красені й красуні в театрі. І ви будете приходити вже на інші вистави, які будуть через десять років. Хотілося б мені ще зіграти тоді.

Але головне, що буде Україна. Вона буде. Обов’язково. Ніщо не зможе її здолати. І ніхто, і ніколи.

Як би ви звернулися до українців з нагоди Дня Незалежності?

Віршем Володимира Сосюри, який був одним із вояків під проводом однієї з гайдамацьких бригад, воював за Україну, визволяв Слов’янськ, Бахмут…:

Любіть Україну, як сонце любіть,
як вітер, і трави, і води...
В годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди.

Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов'їну.

Без неї — ніщо ми, як порох і дим,
розвіяний в полі вітрами...
Любіть Україну всім серцем своїм
і всіми своїми ділами.

(Плаче — ред.). 

Цей матеріал є частиною проєкту, присвяченого Дню Незалежності України.